☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські оповідання

Страх
Демонологічна розповідь Гуцульщини

Були жінка та й чоловік. Та й чоловік усе ходив до корчми пити. Подумала собі одного разу жінка: «Іду й я за ним». Та й пішла почерез царину. А там яблінка велика, і під нею чоловік сидить. Тримає в зубах люльку, та ще й парасоля над ним розп’ялена. Вона сказала «добрий вечір», а то не обзивається. Вона знов сказала:

— Добрий вечір!

А то знов не обзивається. І їй дало такий ляк, що вона вже не йшла до корчми, а вернулася додому. З великим страхом повертає вона в ворота до одного чоловіка, бо її хата не була попри дорогу. І так її пси насіли, так її за ноги їдять. І вже їй недалеко, і не годна добігти. Та й прибігла додому. І була вона ціла, не покусана собаками.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області 12 лютого 1984 року Від Драгомирецької Марії Йосипівни (1920 року народження)

Страх
Демонологічна розповідь Покуття

Був я ще парубком і йшов уночі додому. А посеред дороги стоїть спутаний кінь. Я тоді що роблю? Досягаю його рукою, хочу здоймити з него капейстру. Бо капейстра на нім дуже файна. Я натягаюся і не можу дотягнутися до неї. Не досяг я і опустив руки вдолину. І подумав я, що це не є кінь. Я спудився, лишаю його і йду на подвір’я до стельмаха Качура. Приходжу і кричу:

— Василю, утворіть!

А він до тої години майстрував, і вже був розібраний і хотів лягати спати. Виходить надвір і каже мені:

— То ти, Навчук?

— Я.

— То йдеш до хати?

— Йду до хати. Я напудився коня конець вашого городу. Там стоїть спутаний.

А він каже:

— Не треба тобі того коня. Ходи до хати. Я зайшов до хати.

— Сідай.

Я сів і роблю дзиґарок, щоб закурити, а руки в мене трясуться, бо я впудився.

І сидів я в него до досвітку. Не йшов додому, бо ся бояв.

Приходжу я досвіта додому і йду не до хати, а до стайні. Прибираю коло худоби, а тато входять до стайні. І питають мене, де я був до такої години. А я кажу, що повертав до Василя Качура, бо переходив мене кінь такий і такий, і я доночовував у Качура.

А в пару років щось заслаб мій сусід. І просив мене, щоби я йому привіз жінку, яка блив зливає. Я поїхав з його сином до тої жінки в Завалля. Приїхали ми, а в тої жінки толока возить гній на поле. Я їй говорю:

— Вуйно, їдьте з нами до слабого чоловіка в Підвисоке. Олив треба зілляти йому.

— Я сьогодні не можу поїхати, бо я маю толоку.

— Їдьте з нами, ми вас привезем. І вам заплатимо за це, що ви приїдете.

Привезли ми її до слабого, вона зілляла йому олив, а я тим часом пішов додому, бо то по сусідству було. Вертаюся, а вона ходить поперед хату. Я питаю:

— Ну що, вже, вуйно?

— Уже.

Я йду до неї, бо буду їхати.

— Ну що, будем їхати?

— Так, треба їхати.

А я кажу їй:

— Слухайте, я буду вас просити, аби ви й мені олив зілляли.

— А вам що бракує? Ви здоровий хлоп. А я кажу:

— Ви не питайте мене. Ви зілляйте мені олив. Я вам плачу. Маю коло себе півзлотий, даю його вам.

Зілляла вона мені олив. І кличе мене й каже:

— Ану дивіться на це.

Я дивлюся, а то чисто кінь виллявся. Той, що переходив мене на дорозі. А вона каже мені:

— Ви напудилися трохи?

— Напудився.

— Що ви хтіли з цего коня?

— Я хотів стягнути з него капейстру, бо була дуже файна.

— Маєте щастя, що-сте зайшли до чоловіка на подвір’я і говорили з ним. Вас другий заговорив у тім страху. Бо мож було від такого вмерти.

Я питаю її:

— А що цему чоловікови, що він був такий здоровий та й заслаб.

— Цей чоловік має в цім році вмерти. А я не хотіла вам олив зливати, бо ви не вірите в таке.

І вмер той чоловік до року. І хати свої не дорихтував.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Підвисоке, Снятинського району, Івано-Франківської області 11 квітня 1987 року Від Н. А. Навчука (1903)