☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські оповідання

Трагедія в степу
Народне оповідання Кіровоградщини

Те, про що я хочу розказати, проізойшло во времня войни. Німці, коли вступили в село, то большинство успенців були в евакувації. Вони жили в степу у посадках, у балках, по ярах. Копали землянки, окопи, траншеї і там знаходилися цілими сімнями, здебільшого жінки, а то і мужики, яких не взяли на хронт, молоді й старі з дітьми і з усяким домашнім майном, з кіньми, коровами і з усим, шо треба, шоб якось жити.

Збирали і рубали дрова у посадках, у чагарниках, розпалювали вогонь і варили їжу в казанках під одкритим небом. Коли кончалися запаси хліба, зерна, борошна, води, то треба було комусь іти в село, шоб роздобуть і принести харчі, воду. Усі, хто йшов у евакуацію, брали з собою те, шо необхідне, шо могли понести в руках і на плечах. Везли мішки і всякі речі на возиках та підводах, а решту імущества, в тому числі і продукти, борошно, пшоно, олію, сушку, шо не могли взять із собою, то те заховали дома. Закопували все у дворах, у садках, на городах. Іти в село і появляця там було дуже опасно, бо могли схватить німці, могли і застрелить, якшо пощитають за партизанів або й з другої якоїсь причини.

Наша сімня разом з другими людьми, з родичами, сусідами жили у землянках у яру аж коло Омельника. Там і корів було де пасти, і напувать, і для себе воду брали з річки. А снаряди як начнуть падать і розриваця недалеко од нас, то ми не знали, куди діваця. Тікали в окопи, траншеї, в землянки, спасалися, хто як міг. А найважче було тим, у кого малі діти. Хто дітей не мав, той сам бистро ускоче в окоп або ляже у рівчак, у борозну і вже сховався. А ті, у кого були малі діти, то намучилися найдужче з ними, бо нести важко, а іти і бігти разом з дорослими діти не вспівали. То треба було їх малих тягти за собою за руки і за одежу. А осколки так і пухкають на пісок, на ріллю то ближче, то далі. Були вбиті і поранені.

На Осіянській горі, коло лісосмуги, уже надвечір Кодаки варили собі вечерю. Були там не тіки вони, а й другі люди, мужики й жінки з дітьми, сусіди, куми або приятелі. Витягли з посадки сухих гілок, нарубали дров, розклали вогонь і прийнялися варить у чавуні якийсь суп чи кандьор.

Времня йшло скоро. Надворі стало сутеніть і смеркать Сухі дрова горіли добре, і огонь було видно далеко. Аж ось у небі не дуже високо показалися самольоти. Хтось каже:

— Це, мабуть, летять бомбити переправу на Дніпрі.

Коли це дивляця, а один самольот одділився од усіх і летить до них у напрямі, де горів огонь і були люди. Хтось крикнув:

— Тушіть огонь! Тушіть бистренько огонь, бо летить сюди!

Огонь затушили, та було вже пізно. Самольот опустився ще нижче, напрямився на людей і пролетів над їхніми головами. Він скинув одну бомбу і попав прямо в ціль.

Бомба вцілила в абрикосу, шо росла недалеко, і розірвалася не на землі, а над землею, на висоті приблизно 3-4 метра. Тому осколками від неї побило і поранило багатьох людей, дорослих і дітей. На крики, плачі й голосіння назбігались люди, що були не дуже далеко, Порвали сорочки, платки та перев’язали поранених і зібрали убитих. А кой хто відбувся тіки переляком, кого осколки не зачепили. Зостався живий і маленький Кодак Льоня. Йому було всього один год чи півтора, народився у 1942-гому. Матір його убило, а за батька я не знаю, чи його теж було убито тут, чи він пропав на хронті. Хлопчика забрали до себе і вигляділи рідні дідусь і бабуся Кодаки.

Льоня виріс без батьків, жив і трудився в колгоспі. Був комбайнером. А побитих тоді поховали на тому місті, де вони погибли, поблизу Осіянської гори, скраю поля, коло посадки. Нагорнули гроби і поставили на них дерев’яні хрести, що збили з круглячків.

Після войни хрести стояли ще довго, ще не один год. Їх видно було зі шляху усім, хто йшов або їхав у степу кіньми чи волами. Люди бачили хрести і казали:

— То там Кодаки у войну побиті, там вони й поховані.

А колгоспний бригадір, як посилав у степ орать, сіять чи волочить, косить чи загрібать, то казав своїм подчіньонним примєрно так:

— Доїдете до поля, де стоять хрести, де поховані Кодаки, а тоді повернете направо вниз до Омельника і там будете трудиться.

Поки живі були ще родичі побитих, то могили були доглянуті, їх ніхто не займав, обминали їх, об’їжджали, оборювали. Багато води спливло, пройшли годи. Тих хрестів і могил не стало. Кой хто каже, що останки побитих перепоховали на сільське кладовище, а другі кажуть, що ніхто їх не переховував, а просто дерев’яні хрести потрюхли і попадали, а гроби постєпенно дощі і снігові води розмили. А тоді їх розорали, бо були вони на полі, де земля оралася і засівалась.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

28. Трагедія в степу. Записано від Орла Григорія Арсентійовича (1941) в с. Успенка Онуфріївського району.