У роки війни
Народне оповідання Кіровоградщини
Нашу хату спалили німці, та вони багато хат попалили, лиш залишили ті, де люди відкупилися. А жили ми з матір’ю в землянці. Мати тяжко працювала, щоб прокормити мене з сестрою. Це було свято, якщо вона принесе якусь картоплину. Іноді ходили до тітки, материної сестри, у неї зажди було що поїсти (вони багатшими були). Пам’ятаю, одного разу ми з хлопцями пішли до німецького табору. Там нас ніхто на чіпав, навпаки, щось белькотіли до нас, а іноді зовсім не звертали уваги. От іду я повз їхній штаб, бачу у вікно, стоїть гарненька коробочка.
«О, — думаю, — мабуть там цукерки чи шоколад».
Заліз до кімнати та схватив ту коробочку і навтьоки, коли тут німець один почав кричати. А я ще швидше тікати почав. То я на одній нозі так швидко побіг, що п’яти тільки заблищали. Ногу я втратив теж через війну, бігав біля потягів, шукав, щоб щось поїсти. Аж тут упав на шпали, і потягом ногу і відтяло.
Так от побіг я до дядька за гору, та там у сіні заховався, а до хати боявся зайти. Думаю, як шукати будуть, то, щоб не знайшли. Сів тихесенько собі та й відкриваю ту коробочку, а там аптечка: бинти різні, ліки. Я так засмутився, що через цю коробочку рискував своїм життям. Більше я до того загону і не ходив, бо дуже боявся, щоб не спіймали.
А ще пам’ятаю, як попав я під обстріл. Пас я тоді корову тіткину на полі. І раптом почали з літаків бомбити, я схватив корову та й давай за гору тікати. Як я тоді вцілів сам не розумію. В сорочці, мабуть, родився.