Українські народні казки

Україна буде

Народне оповідання Бойківщини

Мій батько був у Повстанчій Армії. Був там пропагандистом. У Повстанчій Армії було много, але ніяку сім’ю так не переслідували тоді, як нашу. Нас було троє: мама, я і сестра, на два роки молодша за мене. Ми свою хату покинули і ночували, де хто міг. Усі разом ми ночували. А на початку 46-го року маму забрали, і мама сиділа три неділі в Перегінську в пивниці. А рідня дала дві літри горівки і в’язаний светер, і маму пустили. Коли мама повернулася додому, то ввечір прийшли повстанці і забрали її. Вони хотіли знати, чого її пустили. Може, вона щось розповіла про повстанців. Вони забрали її, і два дни її не було — потім пустили її. І ми всі далі переховувалися по різних хатах, та не всі разом.

А в 47-му році мене і маму зловили і заарештували. Привели до школи. І багато народу туди привели. Було дві кімнати, і не було де сісти. Мама тихо сказала мені, аби я тікала через вікно геть. Я не хотіла від мами йти, але мама сказала: — Я тоже буду скакати.

Я втекла, а вони після того поставили попід вікна пости, і мама втекти вже не могла. А ввечері їх вивезли машинами. Завезли маму в Караганду, і вона там дуже бідувала, дуже мерзла і тяжко робила з 47-го по 61-ий рік.

А ми з сестрою переховувалися до 1951 року. А як тата нашого вбили, то знайшли в нього нашу фотографію. Нас переслідували далі і зловили. Відвезли до Перегінська. Там ми сиділи півтори доби. Нас усе питали, де тато, а ми все говорили, що тато пішов худобу пасти і його забрали мадяри. Нас часто викликали по одній. Говорити між собою ми не мали права. Ми сиділи в тій канцелярії, і був коло нас військовий. Їх було два на зміну — Наріжняк і Цусман.

А нам треба було поговорити, і ми лише могли поспілкуватися на міги, коли той вартовий не дивився на нас. У камеру нас не клали, бо ми були малолітні. Вони страшили нас, що будуть бити, що вивезуть у Сибір. А ми все казали, що не знаємо, де тато.

Ми знали, що він убитий. Увечір з нами був, а о 8-ій годині ранку вже його не стало. Нам це сказали в чужому селі, в Оливках. Ішли дві жінки, зайшли в школу і сказали нам, що на дорозі лежать два вбитих. Сестра перша побігла зі школи туди дивитися, а я за нею. І нам сказали на допиті, як ми бігли туди. А ми сказали, що виділи вбитих, але то не наш тато, нашого тата мадяри забрали. А ті ще докоряли нам, що ми не плакали за татом. Ми їм казали на допиті, що то не наш тато, нашого тата мадяри забрали.

На другий день нас відти випустили, але ми ще боялися і далі ховалися, аби не здибатися з воєнними. Ховалися аж до 52-го року. А вже після смерти Сталіна не ховалися. Жили в баби, аж поки не повиходили заміж. Як мама в грудни 60-го року вернулася з заслання, ми обидві вже були заміжні. Жила мама зо мною. Вернулася вона дуже слаба, була на групі. Вони пустили її вмирати, а як вона вернулася в свій край, то поправилася і прожила ще 20 років: померла у віці 68 років.

А в тата нашого був товариш. Він за німців був у поліції, а як прийшли совіти, в УПА йти не хотів. Повстанці його хотіли вбити, і тато підказав йому: «Як хочеш жити, тікай, аби тебе тут не було». Він втік до Станіслава і був там великі роки. Та й переказав нашому татови, що дасть йому такі документи, що «тобі нічого не буде, волос з твоєї голови не впаде». А тато йому відповідав:

— На що я посвятився, за тото загину. Прийде такий час, що будуть і нас пошановувати.

І ми, діти, не раз казали йому:

— Тату, подивіться, вже всіх вибили. А він казав:

— Україна буде. Може, й не зараз, але буде. Шість років він був в УПА, шість років ходив.

А Україна стала незалежною аж через 41 рік після його смерти.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ясень, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
18 липня 1994 року
Оповідач: від Софії Леонівни Сенич (1935 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.