Українські народні казки

Українська сіра

Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Якось ранньою весною, коли вербівські доярки перший раз випустили корів на пашу в лісосмугу, що понад яром, трапилася незвичайна пригода.

Надвечір пастухи виявили, що пропала одна корова. Як не шукали того ж вечора, а потім і другого дня, жодних слідів пропажі не знайшли, Красуля як у воду впала. Пастухів оштрафували. Ще якийсь час погомоніли в селі про цю пригоду та й заспокоїлись, призабулося.

Аж десь через півроку, пізньої осені, коли косили бадилля кукурудзи біля Бачиного узвозу, несподівано для всіх «застукали» в кущах верболозу серед поля Красулю. З синком — красивим бичком, якого вона народила на волі, втікши тоді весною з череди і десь заховавшись у чагарниках в яру. Красуля була молочниця, а що все молоко діставалось синкові, то він за літо на свободі виріс таким багатирем, що люди мимоволі замилувалися. Коли ж підійшли ближче, щоб налигати Красулю, і вона трохи насторожилася, позадкувала в кущі, то бичок, нахиливши голову, показав непрошеним гостям свої коротенькі, але дебеленькі роги. А Микиту Кир’яна так потурив лобом, що той аж ноги задрав. Не без пригод корову таки налигали, а бичок не дався, але пішов за матір’ю на ферму.

Тут збіглися всі тваринники, Красуля признала свою доярку Надю і та від радісного хвилювання аж сльозу витерла. А коли почули доярки, що бичок турнув Кир’яна на полі, то влаштували біля ферми справжню виставу-потіху: мовляв, ану хто з мужиків підійде до бичка? А він ніби прийнявши виклик, турляв сміливців одного за другим. Нагодився ветфельдшер Петро Кущ, присадкуватий молодий чоловік, котрий любив хвастатися своєю силою, і пішов теж у наступ на «морячного бичка», як його встигли охрестити діти за те, що дебела шия була ніби накрита коміром матроської сорочки, що звисав від підборіддя аж до колін.

Якщо спочатку бичок ще ніби грався, то тепер уже розгнівався не на жарт, і Куща попер добряче. Той не міг пережити такого сорому, що його бичок покачав і, схопившись на ноги, гукнув ще двох «потерпілих» на допомогу та з криком: «Зараз я йому зроблю таке, що «присмирніє», побіг за своїми інструментами та мотуззям. І була б «морячному бичкові» біда, якби в цю мить не нагодився головний зоотехнік пункту Держплемрозплідника української сірої худоби, що базувався в цьому ж таки селі, Петро Ковінька, який, почувши, що знайшлася Красуля з приплодом, на велосипеді поспішив на ферму. Він, ще під’їжджаючи на подвір’я, зрозумів, що затіває Кущ і втрутився енергійно. Крикнув суворим голосом:

— Не смій!

Зоотехнік підійшов до бичка, котрий крутився уже на прив’язі, оглянув його і сказав присутнім:

— Цьому бичкові ціни немає! Мати в нього чистопорідна українська сіра, батько, хоч матір і «не бачив», бо цей малюк-багатир «із пробірки», але я-то знаю його родословну. Він гідний нащадок тих далеких прадідів сірих турів, що колись на волі гуляли в наших степах придніпровських... Ми його так і назвемо — Тур. Сьогодні ж заберемо на пункт, так буде краще, там відповідний раціон, догляд, хай росте, звикає до нашої атмосфери.

В основу сюжету оповідання чи повісті покласти події, що відбувалися у Вербівці, яка стала центром боротьби за розмноження худоби української сірої породи, добре пристосованої до місцевих умов, витривалої, крупної. Воли добре служать у господарстві тягловою силою, нагромаджують багато м’яса, дають чудову шкірсировину.

Але всі зусилля вченого зоотехніка П.Ковіньки та його вірних помічників по створенню ферм української сірої худоби зводяться нанівець втручанням у цю оправу керівників районного та обласного масштабу. Свої провали в роботі, безпорадність у керівництві сільським господарством, що привело до вкрай убогої кормової бази, фактичного утримання худоби цілий рік упроголодь, внаслідок чого низька продуктивність ферм — все це горе-керівники прагнуть «списати» на «малопродуктивну сіру українську породу», з якої «ні молока, ні м’яса». Дають вказівку схрещувати корівок, захарчованих ще з перших днів життя (без молока), а потім і все життя на бідному раціоні, з бугаями м’ясної породи, як це радив академік М.Т.Лисенко. Плід-метис розвивався ненормально. Більшість корів не розтелилися, загинули.

Боротьба навколо «української сірої» — бути їй чи не бути — розгорнеться настільки жорстока, що вченому з Києва, редактору сільськогосподарського журналу, який приїхав у село після публікації статті зоотехніка Ковіньки, (бо у редакцію прийшов гнівний протест із райкому) тут, на місці, влаштували аварію. Самоскид зіткнувся з «Жигулями» вченого і він загинув. А зоотехнік був травмований. Інтриги, боротьба продовжувалися й після цього. Зоотехнік і його прибічники не можуть зрозуміти, в чому справа, чому ведеться така непримиренна атака на Держплемрозплідник і на колгоспи, які тримають ферми української сірої худоби. Нарешті, все проясняється, коли на одній нараді обласний керівник у запалі своєї критики недоліків у «постановці племінної справи у тваринництві» не гаркнув:

— Впертість, з якою дехто тримається за «сіру українську породу», скажемо прямо, віддає душком буржуазного націоналізму!

На другий день переляканий секретар райкому, прихопивши з собою головного ветлікаря району, а в колгоспі ще й згадуваного на початку цих моїх нотаток і ветфельдшера Куща, примчали на пункт каструвати племінних бугаїв.

Скориставшись відсутністю головного зоотехніка (був у Києві), ці запопадливі «борці проти буржуазного націоналізму» зробили тут своє діло. Тур став останньою їхньою жертвою, але при цій екзекуції порвав пута і так борснув ногою, що Куща вбив насмерть, а секретаря поцілив кім’яхом гною, що був між ратицями...

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

46. Українська сіра. Записано у Вереміївці Чорнобаївського району від Колінька Петра Антоновича (1921) 2008 року.