Циганське щастя
Народне оповідання Поділля
Давно те діялось, коли були ми ще підлітками і багато чого в житті не розуміли, тільки тепер, з роками...
Стояли тоді в нашому селі цигани, табором. По всій леваді розкидані були циганські шатра. І дітвора замурзана, і чудернацьке на них вбрання, і мова чудна, все тоді нас притягувало, інтересувало. Сказано, дітлахи!
Цигани й наймитували в селі. Хто в кузні, хто в молочарні, а то так, по дворах здебільшого підсобляли. Циганки карти розкидали бабам, себто, долю їм провіщали. І весілля гуляли, своє, циганське. Багато хто ходив на левади дивитись на оте весілля. Музики грають, цигани танцюють, співають.
І був там циган молодий, Петром його проміж себе цигани звали. Гарний, а що вже музика був, то й не розказати. На скрипці грав, як соловей співав, і звідки той хист у нього був? Ото й дівки пішли не так на те гуляння дивитись, як скрипаля послухати.
Ото, мабуть, Петро і вгледів тоді дівку нашу, Ольку Петриківну. Не один парубок на неї задивлявся та сватався, всім гарбуз підносила.
Стали в селі помічати, як отой Петро увивався біля неї, під вікном грав на скрипці, може й під отим безом, що й досі темніє на колишньому обійсті Ольчиної хати. Чи була вона прихильна до Петра чи ні, того сказати не можу. Тільки скрипка не вмовкала на хуторі до ранку. Плакала вона чи раділа, хтозна, тільки цигани супились, щось по їхньому джеркотали, гнівались на Петра. А він тоді в кузні помагав, ковалю нашому Климбі. То вони приходили до кузні, руками розмахували, батогом замахувались.
А через деякий-то час, стали в дорогу лаштуватись. І Петра забрали, тільки через днів три він і об’явився знов. І все грав на скрипці.
Питають, про що співається в його піснях, а він і каже, що про щастя циганське. А яке воно те щастя циганське, хтозна? Може, не таке, як наше, мужицьке. Чудні люди. Спочатку сільські парубки товкли його, щоб знав як до їхніх дівчат залицятись, а потім і рукою махнули, толку з того биття не було ніякого. Все одно крутився попід вікнами в Петриківни.
А потім приїхали цигани, та не ті, що жили тут, а другі, важно вдягнені і коні баскі. Скрутили Петра, кинули в кибитку та й повезли. Стали вже забувати про ту пригоду, коли це гульк, об’явився знов Петро на хуторі. По скрипці почули. Що то вже скрипка і плакала і тужила, не один сльозу витре крадькома. Навіть і мужиків скрипка до костів пробивала, а що вже за бабів казати!
Та була, мабуть і в скрипки душа, бо розбудила і в гордої Ольки почуття. Та щастя, як літня ніч, було куцим. Приїхали по Петра востаннє зимою. Морози стояли крепкі, хуртовини гуляли небачені тоді. Знайшли його наші мужики за селом, з лісу вертались. Мертвий був, всенький побитий, в крові. Мабуть, побили його до смерті свої ж, за непокірність, за впертість, за пісню, яку не просто вирвати з серця.
Коротким було циганське щастя, а все ж було. Поховали його в селі, душа його заспокоїлась, бо була хоч не з Олькою, та все ж разом з нею, в селі.
А скрипка ще довго грала, чули ми ту музику і в полі, і на хуторі, і за селом. Що та музика шукала? Чи стежки загублені, чи щастя циганське? Чи музиканта молодого, похованого в білих снігах.