Через Дніпро по льоду
Народне оповідання Кіровоградщини
Зимою з давніх-давен успенці ходили і їздили на ярмарок у Килиберду, давнє козацьке село, через Дніпро. Зими тоді були суворі, сніжні, із дуже сильними морозами. Вода у Дніпрі замерзала на всю зиму, довго трималася. Спочатку йшов шерет (пливла крига), а тоді утворювалися затори з криги, шматки її змерзались, з’являвся суцільний льодяний покрив, такий товстий і крепкий, що по ньому люди ходили групами, їздили підводами та саньми, запряженими кіньми та волами. Все ж їздили не де попало, а вибирали безпечний шлях, на ньому оставляли сліди: то розтрушене кимось сіно чи солому, то потерть, полову або тріски. Не так воно й слизько тоді було.
Легендою стала пригода, яка сталася з моїми батьками. Достеменно ніхто вже не знає, як насправді було, а до мене дійшло ось таке.
Вирішили батько з матір’ю продать корову. Чи несила держать уже було, чи ще яка причина тому, але надумали та й годі. Повели на ярмарок, там не продали, а чутка швидко поширилась, що продають. От якогось дня явився покупець. Це був чоловік з Килиберди. Він прийшов через Дніпро, не дивина ж це. Обдивився корівчину, зговорились за ціну. Вобще корова понравилась, добра вона була і плохенька, не гонориста.
На другий день прийшов той самий покупатель із жінкою. Подивилися ще вдвох на нашу корову, побалакали, заплатили гроші та й повели її до себе додому по кризі через річку. Ніяких чуток не було, як там корова у нових хазяїнів, чи ж прижилася, батько з матір’ю згадували Ласочку, так звали корову у нас, та не жаліли. Бо як старі люди казали, коли пожалієш, як продаєш, так не буде діла з тієї худобини. Чи молоко заберете своїми жалощами, чи норовливою стане.
Минула зима, прийшло весняне тепло, на луках швидко піднялась паша, висока, зелена, соковита. Вигнали люди корів пастися. Мабуть, і килибердяни вже пасли на луках по той бік Дніпра свою худобу. Одного дня після обіду батько почув голос своєї корови і злякався з несподіванки. Як? Чому? Чи це вчулося, чи привиділося? Виглянув за двір, а там справді стоїть їхня Ласочка І реве на двір. І пораділи з бабою обоє, і засмутились з такої новини, і не знали зразу, що й робить. А як же це вона прийшла, як знайшла дорогу? Ой, Боже, невже через Дніпро перепливла?! І чи довго вона оце блукала, і де?! Узяв батько налигача, накинув на роги та й завів разом з матір’ю гостю у землянку, поклав у ясла їсти, а самі довго не відходили нікуди і розмовляли до неї. Приходили сусіди близькі й далекі, родичі, коли почули таку новину, усі висловлювали припущення, як Ласочка могла потрапити додому. Зупинилися всі на одному, що вона перепливла-таки через річку десь у тому місці, яким взимку вели її. А коли дісталась берега, то дорогу вже знала. Всі казали, що скучила тварина за хазяїнами, своїм двором.
Невдовзі повідомили у Килиберду хазяїнові, той прийшов і забрав. Не сказав нічого він про те, коли корова втекла і чого.
Залишилось невідомим для мене, як доправили корову на ту ж таки Килиберду. Чи пішки вели аж через Кременчук, чи Успенськими плавнями перевели, а тоді катером чи човном, а чи маленькою баржею переправили через воду. Не знаю я цього. Та й не певен, що таке справді було, бо переказували це мені родичі.