Українські народні казки

Чудодійна ікона

Народне оповідання Поділля

Одним з прикладів величності нашого народу є подія, пов’язана з іконою Богородиці. Відомо, що українська нація не лише працелюбна, а й глибоко віруюча. Адже саме віра в Бога, в надприродну силу, яка керує людськими долями, є основою моралі і справедливості у будь-якому суспільстві. Нещодавно у селі Писарівка було знайдено чудодійну ікону. З нею поєднана не одна незвичайна подія і не одне людське життя. Як розповідає місцевий священик, ікона дійсно наділена силою віри і духу Божого.

Початок XX століття, повний протиборства більшовицької влади не лише з українським селянством, а й з його багатовіковою вірою. Часи, насичені репресіями проти церковнослужителів, руйнування сотень храмів, насичені смертю і кров’ю миролюбних трударів пригнобленого села.

У той жахливий осінній день селом покотилися чутки — валитимуть церкву. Мабуть, не в одного писарівчанина від такої звістки здригнулось серце, але ніхто не посмів відкрито противитися «владі», адже покарання єдине — заслання, смерть і знущання над усією сім’єю. Так і жили, налякані, придушені і поневолені. Картина знесення невеличкої сільської церкви була жахливою.

— Що ж ви робите, дітоньки, — хапалися за поли руйнівників жінки, — це ж ваше, це ж в крові вашій тече!

— Побійтесь Бога, добрі люди. Великий гріх чините і на свій рід кладете власними руками страшне прокляття.

1Чому ж не сказати було, яка була причина голоду? Не від стихійного ж лиха помирали люди. (М. Зінчук.)

Бригадири, які немилосердно топтали вівтар, рубали хрести та ікони, лише

глузливо посміхалися. Селяни стояли осторонь, не в змозі протидіяти зброї і законові триклятого режиму. Бабця Ганна з болем у серці тихо плакала над поколотими і побитими іконами:

— Негідники! І як вас ця земля свята ще носить. І чом вас матері ще змалку в отій річечці не потопили? Зрадники!

— Мовчати, — крізь зуби процідив один з тих, хто прийшов руйнувати храм, вбивати останню краплю віри в селянських серцях.

Він підійшов і зухвало вдарив жінку у груди. Ганна тихо-тихо похилилась до землі, впала на коліна перед палаючою церквою, ніби перед власною долею. Одна за одною пропливали згадки, пов’язані з цим святилищем, куди не раз у дитинстві приходила разом з матір’ю, звідки проводжала в останню дорогу вбитого на війні батька, де вінчалася зі своїм, знову ж таки загиблим чоловіком, де хрестила свого блудного сина, який зрікся батьківської віри і десь уже, можливо, так само топче людську віру і б’є у груди чужу матір. Скільки їх таких, проклятих світом і ображених долею? Мільйони... З її старих глибоких очей покотилися сльози.

— Пробач, Боже, цих дітей нерозумних: Пробач, що не вберегли ми дім Твій святий, не навчили цих братовбивць шанувати історію рідного народу! Така вже наша доля — гнутись перед старшими, нести на собі столітнє ярмо неволі і наруги. Прийде час, розплатяться ще ці кати за наш біль і сльози, за смерть наших батьків і чоловіків. Бог бачить вчинки людські. І рано чи пізно він їх осудить.

Чистою молитвою лилися ці слова на праведних людей, вселяли у їх душі волю, любов і віру. І нехай вони уже не матимуть малої сільської церкви, але в серці кожного з них до кінця життя палатиме отой храм чистої віри і волелюбності, яку вони з покоління в покоління передаватимуть своїм дітям і онукам, передаватимуть разом з отакими історіями про недолю рідної землі. Згорить церква, впадуть у страшні покоси голодомору цілі села, але не зникне український народ, не зникне мова і пісня.

Як розповідають старші, у них відбирали навіть пісню, але вони не скорилися. Тихенько прокрадалися вони до теплих багатодітних сільських осель, приносили із різдвяної морозної української ночі колядки і щедрівки, постійно ховаючись і втікаючи від радянських партійних наглядачів. Дарма, що потім їх у школі битимуть вчителі, дарма, що ганьбитимуть на зібранні їхніх батьків. Вони несли пісню, несли прадавні обряди та звичаї, несли частинку минулого. І донесли, донесли аж до сучасника, зберігши усю красу і мелодійність рідної мови, чистоту дитячої, дещо наївної, душі. Можливо, саме через цю наївність і довіру до людей стільки вистраждав і зазнав наш народ?!

Люди мовлять, що колишню церкву зруйнували вщент, заколотили дошками, ніби місце страшного злочину. Дійсно, цей варварський вчинок був найганебнішим злодіянням проти людства. Адже можна відібрати домівку і волю, річ чи гроші, але стоптати віру в життя, єдине, що, можливо, пов’язувало людину з цим світом, є немилосердним свідченням жорстокості і підлості тогочасної тоталітарної системи.

Розповідають, що єдиною пам’яттю про те страшне руйнування Божого храму залишилась ікона Пресвятої Богородиці. Коли церква догоряла, одна невідома жінка врятувала з вогню стару ікону. Ті, хто керували знищенням церкви, немов нацьковані пси, напали на бідну жінку. Поміж людського галасу пролунав постріл. Невідома, впала на землю, залита кров’ю, ікона випала з рук і покотилась у болото.

— То й Бог з нею, — мовив голова бригади і обернувшись, щоб впевнитись, чи ніхто не почув його слів, зневажливо кинув у громаду:

— Прибрати.

Врятовану ціною людського життя ікону вдалось потай вкрасти і переховати. От тільки ніхто не міг вірно сказати, де ж вона?! А прокляття, яке наклала невідома жінка на своїх вбивць, не дало їм спокою. Одного з них задушила важка дубова колода, ще один закінчив життя самогубством, інший втопився рік потому. І лише Гриць Тихонів залишився живий, та й то онімів (може й тому Тихонів) і добував свої останні дні на самоті. Цуралися люди зрадника.

Пережила Писарівка голодомор, війну, розпад СРСР. Багато натерпілися наші люди. Поменшало дітей у школі, поменшало достатку і сили в народу.

Давно-давно забули усі стару історію з іконою. Залишилося мало свідків півстолітньої давності. Багато води протекло місцевою річкою Постоловою, багато пройшло тяжкого і трагічного. І на околиці села і досі сумувала стара хатина Григорія Тихонового. За свого життя він став легендою, бо приснилось йому однієї ночі те, де знаходиться втрачена ікона. Була вона у старій покинутій криниці, то ж нікому і на думку раніше не спадало шукати її там, хоч шукали доволі таки довго.

Після пророчого сну Григорій не раз приходив до тієї глибокої криниці, намагався спуститися вниз. Щось підказувало йому, що ікона там. Та сказати про це він не міг нікому, бо став німим. Шептались люди:

— Це лихий його водить до старої криниці. Не полишило і Тихонового прокляття вбитої...

— Не пускайте старого Гриця туди! Ще завалиться чи втопиться на біду.

Не знав Гриць, як пояснити свій вчинок. Незвичайний сон йому приснився вдруге. Зранку сусіди зустріли його знову-таки біля криниці і глузливо, не чекаючи і відповіді, запитали:

— Ну що ж таке? І чому ти знову тут огинаєшся, чи втопив що? Душу ти давно вже згубив, що тобі втрачати?

Тихонів несподівано для всіх видавив з глибини слова:

— Ікона тут наша. Годилося б дістати, люди добрі, тільки вона врятує душі наші, гріхи старі простить і перед Богом святим вимолить!

Люди не знали, чому дивуватися: чи то змістові Тихонових слів, чи вже самим словам. Адже він заговорив, заговорив до людей через довгі десятиліття свого мовчання.

Ікону все ж таки дістали з дна колодязя. Тепер вона красується у новій просторій сільській церкві, передає людям свою силу та енергію. Кажуть, що саме ця ікона захистила наше село від спалення фашистськими загарбниками, зцілила не одну спраглу душу. Ідуть прикласти до темних обрисів Богородиці з цієї ікони своє чоло хворі і безнадійні, ті, які вірять у своє зцілення. Було встановлено, що цій іконі уже більше трьохсот років. Тільки й досі залишається загадкою те, звідки вона, чиєю рукою написана, на які ще дива вона здатна?

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

2. Чудодійна ікона. Записала в с. Писарівка Вінницького району Маргарита Карпенко 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.