Українські народні казки

Я маленька Ренет Симиренко

Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Старі люди розповідають, що колись давно в цих місцях, де ми нині живемо, був Платонів хутір. Тут жила родина Симиренків.

Ішли роки… По нашому краю проходили війни і буреломи. Почав занепадати старовинний хутір, гніздо Симиренкового роду.

Із далекого заслання повернувся додому Левко Симиренко. Сумну картину тут він побачив. На місці вишневих і яблуневих садів лежали купи порубаних дерев. Це розлючені селяни громили добро свого поміщика, який був десь далеко. І коли Левко пройшов по знищеному саду, сльози покотилися йому із очей. Аж раптом він побачив одиноку маленьку яблуньку… Вона сумно хитала стебельцем, яке чудом лишилося живим. Коли Левко схилився над нею, яблунька прошепотіла йому: «Я маленька Ренет Симиренка».

Навкруги лежали сніги, тягнуло печаллю лісів, і лише одне-єдине деревце вижило серед понівечених садів. Заплакав молодий Симиренко і вирішив відродити садівництво не лише у себе на хуторі, а й по всій Україні. І уже на слідуючий день він почав корчувати пеньки, а вони кричали, наче діти, бо так хотіли жити. Часто підходив садівник до самотньої яблуньки, бо це була пізня яблунька пам′яті батька — уся його радість тепер. І зрозумів Левко, що хутора не може бути без саду, як дощу не буває без хмар.

І знову настала весна… Природа ожила. А ось і Симиренко йде по теплій вранішній росі. І порубаний хутір Платонів оживає. Піднімається на ноги молодий Симиренків сад. Прилітають птахи із далеких країв, і солов′ї виспівують на молодих деревцях. І коли Левко Платонович проходить садом, то маленька Ренет Симиренка до нього рученята свої простягає. І вчений-помолог чує, як вона розповідає йому про його батька, і що той уже десь далеко у небесному саду. А тут на землі його справу продовжує його син садовод. І Лев Платонович дійсно продовжив справу свого батька.

Жителі невеликого хутора вже звикли, що у саду своїм днює і ночує зовні дуже простий чоловік. Він з деревами розмовляє, неначе з людьми, розповідає їм про свої задуми.

Громадянська війна закінчилася. І почалася відбудова зруйнованого краю. Здавалося, що все відроджується і цвіте…

Але так чомусь було неспокійно маленькій яблуньці, і про це вона хотіла розповісти господарю, але не встигла. Вона бачила, як йому заздрять, як пліткують навколо нього. До неї знову у ніч одиноку потяглися чужі руки, щоб убити і її, і господаря.

Десь з далекого Азова приїхав інший вчений-помолог. Він почав доводити, що це не тутешній Ренет, а Ренет Філібера, тобто французької селекції. Та Симиренко настояв на своєму, довівши, що це дерево місцевої селекції, так звана Зеленка Вуда і це дерево — пам′ять про батька, Ренет Симиренка.

І от однієї темної ночі хтось постукав у вікно будинку, де жили Симиренки. Левко Платонович узяв свічку і підійшов до вікна. Пролунав постріл. Тяжко поранений хазяїн упав на підлогу. Тільки слова:

— За що? — тихо прошелестіли у темряві.

До нього підбіг син. Левко Платонович попросив на прощання свого сина:

— Нікому не мсти, — а ще сказав, щоб за ним не журилися і простенький поставили хрест, щоб осінні ключі журавлині окликали його із небес!

Яблунька затужила-заголосила:

— Я маленька Ренет Симиренка, вдруге я тепер сирота.

Пройшли роки. Платонів хутір живе і розцвітає. Навкруги розкинулись сади: то продовжують справу Симиренків молоді садівники.

А біля будинку, де колись жила родина Симиренків, і досі живе яблунька — Ренет Симиренка. Вона й досі ніби розповідає про ті страшні події, що відбулися темної ночі. А ще люди дізнаються вченого-помолога Льва Платоновича Симиренка, ім′я якого земля наша пам′ятатиме завжди. А коли приїздять у наш край туристи, вони завжди ідуть до яблуньки Симиренка, щоб поклонитися їй і пам′яті великих садівників Симиренків. Вони прославили рідну землю і всі свої знання і теплоту душі віддали рідному народу.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

5. Я маленька Ренет Симиренка. Записано в Млієві Городищенського району від Мазовецької Марії Мефодіївни (1921) 2008 року.