Українські народні казки

Як баба Маня ходила на храм

Народне оповідання Чернігівщини

Було це ще в середині минулого століття. У селах тоді людей було багато, а в лісах дичини повно. Баба Маня була родом із Загоруївки, а жила тепер на Маняківці (це так кутки звуть у нашому селі). Діти давно обжилися в місті, мають своїх дітей, а заразом і купу клопотів. А баба Маня потихеньку сама порається по господарству. Корівчину збула, бо самій важко. Порося та десяток-другий курей має. Ото і вся худоба.

Того дня баба попоралася раніше, бо вже цілу неділю збиралася піти до кума на храм, у сусідні хутори. Сяк-так замішала свині, наспіх кинула курям і стала збиратися, дорога ж далека. До Дурнів годин дві йти, та ще звідти трохи.

Кум Петро у баби Мані хазяїн хоч куди. Повен двір худоби, землі гектарів два порає. Ще й кумі помагає. Як такого не провідати?

Село залишилося позаду. А баба, трохи поспішаючи, впевнено ступала битим шляхом. Думки роїлися в голові, як бджоли у вулику. То буряки на думку спадуть, що до Покрови не встигла викопати, то про дочку Ніну згадає, як то вона там у Ризі, чи здорова? Щось давно листа не було. То ланкова Дуся на ум найде, ач чого захотіла: на роботу йти у празник, на храм? Сказано, з міста, ні Бога, ні чорта не знає.

Так з думками, що, перебиваючи одна одну, лізли в голову, дійшла баба до лісу. Ще трохи і дійде до кумової хати, що стояла якраз на вигоні. От тоді баба й дасть душі порядок. І відпочине, і поїсть, може, чарочку-другу й наливки вип’є, і з кумом наговориться.

Тим часом непомітно стемніло. Десь вдалині засвітився вогник кумової хати, баба непомітно для себе пришвидшила хід. Ось-ось і скінчаться її мандри. Ось ще один вогник з’явився, вже ближче. Мабуть, то трактор, що допізна оре під озимину. Навкруги зробилося вже зовсім темно і баба йшла тільки на вогник.

— Господи праведний! Та то ж не трактор!

Мить, коли старенька зрозуміла своє жахливе становище, була страшною. Поряд з нею, всього за кілька кроків, стоїть звичайнісінький вовк. За кілька секунд розмірковування перед Марією пройшло все її життя від латаного дитинства до одинокої старості.

— І де той кум взявся на мою голову? Що ж мені робити?

Неначе острів спасіння перед очима у Мані з’явилася верба. Ще мить і від жаху та відчаю баба була чи не на вершечку дерева, під яким залишила свій кошик з пирогами для кума та страшного вовка, який здивовано дивився на бабу.

Тепер можна і дух перевести. Баба Маня кляла все на світі, а в першу чергу себе: «Ач, на храм вона захотіла! Сиди тепер на вербі й храмуй.»

А вовк вперто продовжував сидіти під деревом. Баба огляділась навкруги. А виявляється хутір зовсім поряд. Ось блимнув вогник і засвітилося у кума. А он і сам кум вийшов на поріг. Баба щосили почала гукати:

— Петре, куме, кумоньку!

Та її голос губився у гущавині лісу. Кум Петро, докуривши цигарку, пішов у хату. А баба ще довго сиділа на дереві. Так довго, що аж вовку набридло її стерегти і він поволі пошкандибав у ліс.

Серед ночі баба таки добралася до кума. Та не до храмування вже було. Сама ледь жива зосталася. А на ранок кум на підводі відвіз бабу додому. Надовго запам’яталося те храмування бабі Мані.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

13. Як баба Маня ходила на храм. Записано у Волосківцях Менського району від Ломаненко Євгенії Іллівни (1931) 2008 року.