Українські народні казки

Як вівця отче наш виговорила

Народне оповідання Гуцульщини

Помер у мене батько, а матері вже давно не було. І нас ся остало троє дітей-сиріт. Я був найстарший. Пішов я в Закарпаття на роботу в ліс. І там купив собі наганець. Приїхав я відти і пішов на друге село до дівки. Була десь дванадцята, може, перша година ночі. І на річці мене збиралися бити, що я на друге село, в Березів, до дівки йду. Я дістав свій наганець і йду. Дивлюся — фіра, піп везе товар до кумпаративи. Я підходжу.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір. Ти чий син?

— Того батька, що ви поховали.

— Ідеш від дівчини?

— Від дівчини.

Що буду казати? Кажу поправді.

— Молодяку, вирятуй мене відци.

Він віз великий тягар, і колеса потали на воді в шутрі. Я пішов до сусіди і взяв закладу, якою було закладено, щоб худоба не йшла. Підклав я ту закладу під задню снасть і беру плечима.

— Ану, отченьку, кивайте коней.

Коні не можуть рушити і я не годен нічого зробити. Кладу я закладу і мацаю коло передніх і коло задніх коліс, чи нема великого каменя. І подивився я, а то сидить женщина на возі спереду. Кажу:

— Отче, може би, імость злізла з воза та кіньми кивала, а ми би оба брали плечима ту закладку?

А він каже:

— То моя служниця Парася. Вона дуже змучена, хай спочиває на возі.

А я крикнув:

— Злізай, курво, ще й тебе буду піднімати на возі?! Він зачав мене трохи сварити. Дав їй батіг та й каже:

— Будем оба закладку піднімай.

А я лиш тримав закладку на плечі. Він як підклав плече під ту закладку та як попер, а Парася кивнула батогом коні — коні вивезли воза.

І що? Піп мені не сказав нічого, поїхав. А я заніс на місце закладку. І тихо. А в неділю приходжу я до церкви, а піп виходить на казальницю та й говорить:

— У долішнім кінци діти лишилися без батька, та й дорогу там не мож перейти через тих дітей. Ще з них злодії можуть бути. Може, є родичі, то хай трохи пригрозять тим дітям.

Виходжу я з церкви, а татів брат хоче мені морду бити.

— Що ти з попом мав?

А я кажу поправді, як було, кажу, що обізвав попову служницю. А вуйко на те:

— Як видиш, що він їде, тікай геть.

Восени я женюся, беру дівчину старшу від мене. Прийшли ми до попа на протокол. Піп мені почав різні катахи, церковні річи говорити. І каже, що я не знаю всі молитви, які треба знати. А наречена моя сказала:

— Я письменна, я його навчу.

— Ні, хай він прийде до мене в такий і такий вечір і розкаже, що він ся навчив. Хай вивчить усі молитви.

Від нашого батька лишилося нас троє і лишилося три вівци. Я кажу брату й сестрі:

— Дві овечки ваші, а одну я беру та буду платити ксьондзови за шлюб.

Я приганяю вівцю на його подвір’я, а вона зачала грубо бліяти: «Бе-е-е!» Здорова була вівця. Служниця Парася вибігла, вздріла та побігла до попа й каже:

— Отченьку, нам молодець пригнав таку файну овечку! Служниця загнала вівцю до стайни, а мене піп узяв до покою. Та сказав дати дві склянки чаю. На столі стоїть пачка цигарок.

— Кури, Николо.

Я встидався курити перед попом. Питається він мене, до котрої дівки котрий парубок ходить. Я щось скажу, а щось не скажу, встидався з ним про таке говорити. Але помалу розговорилися ми оба, так, ніби ми колеги були. І що? Тоді було п’ять пар весіль, а моя шеста пара. Каже до мене піп:

— Так, Николо, шлюб заплачений, бо файну овечку пригнав. А «Отче наш» який умієш, такий і буде.

Виходимо ми з ним на кухню, а там зібралися всі тоти молоді катахи й молитви виказувати. Один не знав добре молитви казати. А піп йому каже:

— Дивися, ось до мене прийшов молодий хлопець. У него батько помер, він сам неграмотний, а як він мені файно всі молитви виказав! А чому ви так файно не знаєте?

«Добраніч, отченьку»,- сказав я та й пішов. Так вівця виговорила за мене «Отче наш».

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текуча, Косівського району, Івано-Франківської області
28 травня 1983 року
Від Біланюка Николи Івановича (1902 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.