Як дід на вовкові їздив
Народне оповідання Кіровоградщини
Колись давно люди гарно хазяйнували, держали корови, свині, коні, вівці. Вовки, бувало, закрадалися, щоб овечку схватити. Одного вечора дід Лаврентій попорався та й каже:
— Піду я до Гната, посидю трохи, договорюсь, може, кожуха пошиє. А ти пряди, поки я прийду.
Баба Хівря пряла, пряла, уже повну цівку напряла, а діда Лаврентія нема. Коли чує, гуп-гуп. Баба лягла на піл, закуталася, вгрілася та й задрімала. Коли це щось як заторохтить у двері. А то дід без шапки, без рукавиць, розхристаний.
— Ой, бабо, — каже, — я на вовкові катався. Іду від Гната, коли чую, коло кошари щось гребеться. Я тихенько підійшов, а ніч місячна, добре видно, що то вовк. Не вспів нічого я в руки схватити, як вовк мені під ноги рванувся. А я так і впав на нього та за шерсть держуся. Вовк біжить, а я на ньому. Якось помалу зсунувся я з того вовка та насилу придибав.