Українські народні казки

Як загинув мій чоловік
Народне оповідання Бойківщини

Мій чоловік загинув 41-го року. Його видали комсомольці. Казали, що він націоналіст. Ще лишень день зробився, він ще спав. Їх було три, а четвертий комсомолець — той, Омелян Григорович Ярош (він тепер у Чернівцях, на якійсь великій посаді). Вони його збудили. Один з одного боку сінник підоймив, а другий з другого, шукали зброї в него. А я тоді груба була другою дитиною.

А він попросився надвір і зачав відтам утікати. Тікав помежи хати. А відтам надійшов ще один з автоматом. Його там їмили, збили і такого збитого привели до хати. То було 27 квітня 41-го року.

Кинули його в фіру і так їхали на нім, як на псі. І завили його в мантлю, щоби ніхто не йшов відбирати. Привезли до Синевідська до НКВД, а там щось потримали і повезли до Сколе. Там він і помер у ніч на 1 мая. Із НКВД подзвонили на сільську раду, що вже скінчився Сенишин. А один чоловік з Турки, який там сидів з ним, казав, що першої ночі його забрали і відбили йому нирки, все повідбивали.

—...А другу ніч як забрали, то я його більше не видів.

І в ту ніч, як він умер, народився в мене мій менший син Лесько.

Я лежала на ліжку коло стіни, а мале ще повите було на краю коло мене. Мама моя сиділа в ногах і тримала більшого сина на руках. Той мав рік. І давала йому мама пити. Мама зігнулася і заступила лямпу. Підоймилася, а то тінь заступила світло, та посунулася поперед дітей і в двері. То він мертвий приходив прощатися з дітьми.

Тато приходить раненько і каже мамі:

— Би-с ніде з хати не йшла. Би ніхто не прийшов до хати й не повів, що Богдана вже нема. Тої ночі його замордували в Сколівській тюрмі. Бо поліжниця вмре і нам лишить діти.

Мого чоловіка забрали і замордували за націоналізм. Він молодь виховував. Робили з’їзди. Його й за Польщі заарештовували, він сидів за політику, і його там дуже били. Але за Польщі що хотіли, то робили в тій читальні. Там Пільсудського портрета не було. Там був синьо-жовтий прапор і портрети Шевченка й Франка.

Як прийшли радянські, то його товариші йшли за границю і по нього повертали. Але він не хтів дітей лишити. Як найбільше громи били, то він тоді йшов на завдання. Казали, що він був сотник. У 39-ому році послідній раз приймав тут, на Камені, з’їзд.

А вже в 47-ім році йшло військо УПА через наше село, три ночі йшло. І везли на конях машинґвери, везли на теліжках кіньми гармати. А через Східницю йшли вдень. І мали вони сутички з москалями, і в нашому селі лишили двох поранених. На цвинтарі була така сторожівка, і там вони тиждень лежали. А потім їх зв’язкові передали, і вони пішли за своїми.

То було військо УПА. Котре було правдиве військо, то перейшло за границю.

Завтра мене мали з дітьми вивезти (мені потім сказали), а тут ударив німець.

А в Скольові вже знайшли дві могили тих замордованих українців.

А потім, як працювала, мусіла своє прізвище тихо змінити. Переписалася на дівоцьке — Степанків, бо мусіла маленькі діти годувати.

І ніяким катам нема ще заплати. Ще ні одного не засудили.

А той Секретарюк, що тепер перший секретар у Львові, церкви валив, хрести ламав.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Урич, Сколівського району, Львівської області
16 грудня 1990 року
Оповідач: Від М.П. Степанків (1918)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.