Українські народні казки

Фольклор Кіровоградщини

Розпочавши свою фольклористично-збирацьку роботу 24 серпня 1975 року, автор цих рядків до весни 2007 року зміг зібрати ціною великих зусиль, крім інших фольклорних матеріалів, близько 4,5 тисячі народних казок. Цього цілком вистачило для створення 24-томника «Українські народні казки», і більша частина тих томів тоді вже вийшла в світ. І всю цю роботу зроблено на теренах західних областей України. Але оскільки цей багатотомник було задумано не як регіональне західноукраїнське зібрання казок, а як всеукраїнське, то в мене виникла думка розширити мою діяльність далі на схід. Здійснюючи цей свій намір, я до осені 2007 року працював у Хмельницькій області, і за той час вдалося зібрати казок на цілий том. Це зрадувало й окрилило мене, бо ж я протягом багатьох років вважав, що в Центрі і на Сході України казок в усному побутуванні збереглося дуже мало і збирацька робота в тих краях безперспективна.

Після деяких роздумів я вирішив замість задуманого раніше 24-томника зробити 40-томник. Мені ясно було, що цей план є одвертою авантюрою, бо мені йшов 83-ій рік життя і я вже встиг перенести тяжкий інфаркт, важкенний туберкульоз і деякі інші смертельно небезпечні захворювання.

Деякі люди вважали, що мені в моєму становищі не варто братися за таку грандіозну роботу. Навіть один із моїх синів, чоловік освічений і досвідчений, доктор наук, не вірив, що в мене вистачить снаги здійснити цей проект.

Я й сам не міг розраховувати на те, що зможу здійснити це власними силами. Вирішено було звернутися за підтримкою до освітянської громади України. Для цього довелося об’їхати низку областей, вести переговори з керівниками освіти, виступати на семінарах вчителів-філологів і, як казав один видатний діяч, процес пішов. А сам я записував уже тільки епізодично в окремих районах. В деяких областях зрушити справу з місця мені не вдалося, але здебільшого мої колеги-освітяни пішли мені назустріч.

Тепер я вже рухався не з заходу на схід, а зі сходу на захід. Почав з Чернігівщини, а далі була Полтавщина, Наддніпрянщина (Київська та Черкаська області), Поділля (Вінницька та Хмельницька). Тяжко було, а в деяких випадках навіть дуже тяжко, але у мене за багато років уже виробилася велика сила інерції і я не відступав від задуманого.

Дорогий читачу! Я далекий від того, щоб героїзувати мою діяльність. Я не герой, а просто служитель сукупного творчого генія українського народу і, взявшись за таку почесну службу, хочу досягти максимального результату.

На середину 2009 року уже було зібрано майже весь необхідний матеріал для 38-ми томів. Постало питання: куди кинутися за казками для ще двох томів? І я написав листи в Управління освіти й науки Дніпропетровської та Кіровоградської областей. З Дніпропетровська зразу відгукнулися, запросили мене на відповідний семінар, оперативно провели цю роботу, і з зібраних дніпропетровським освітянами казко було упорядковано 35-ий том, найбільший за обсягом за всі інші — 520 сторінок. Ця книга уже вийшла друком і 1000 примірників уже вислано в Дніпропетровськ, з тим, щоб кожна школа закупила один примірник для шкільної бібліотеки.

А в Кіровограді на мій лист ніяк не відреагували. Це ж бо не Києва лист їм прийшов, а з Гуцульщини від якогось там дядька. А коли я прибув особисто, начальник Управління освіти й науки п. Лещенко Е. В. пообіцяла мені, що освітяни степового краю казки будуть збирати, але дала вказівку райвідділам освіти посилати зібрані казки безпосередньо на мою адресу. Та з цього нічого серйозного не вийшло. Більшість районів не відгукнулися взагалі. А всього за рік назбирали якихось шість десятків казок, а для упорядкування тома «Казки Степової України» треба було в п’ять разів більше. Я неоднократно телефонував і писав у Кіровоград. Ельзі Володимирівні набридли мої сигнали, і вона, нарешті, зробила те, що мала зробити ще за рік до того — доручила цю роботу людині, яка для цього найбільше підходить. Це був працівник Інституту післядипломної педагогічної освіти Василь Михайлович Нудний. Він енергійно взявся за цю справу, і в тому, що 36-ий том нарешті виходить у світ, є велика заслуга В. М. Нудного.

А тепер порівняймо цей том з тими, що я впорядкував з казок, записаних мною в областях Західної України. Там казки записував я сам, а тут — освітянська громада, тобто вчителі й учні. І недарма кажуть, що громада — це великий чоловік. Гуртом за три-чотири роки зібрали в Центральних і Східних областях половину того, що мені самому при всіх моїх зусиллях вдалося зібрати за 32 роки. В цьому великий позитив. Але був і значний негатив, бо не всі збирачі поставилися до цієї відповідальної роботи достатньо чесно. Деякі замість того, щоб шукати розповідачів і записувати казки з їхніх уст, пішли, як то кажуть, по лінії найменшого опору: виписували казки з книжок і записували їх на конкретних живих людей із своїх сіл. Я мусив такі записи вилучати. І не тільки в Кіровоградській області таке було, а й в інших. Доходило до того, що слово в слово виписували казки з моїх власних книг і підсували мені як нібито записані з уст розповідачів. В цьому виявився менталітет наших людей, як звикли до різних приписок. Отож цілком можливо, що десь подібні речі й проскочили поза моєю увагою, то хай мені вибачать і читачі, і науковці. Ясно, що було б краще, якби мені вдалося самому записати все з уст розповідачів, як це я робив упродовж 32 років. Але стан мого здоров’я не дозволив це зробити, а зоставити працю мого життя недовершеною я не міг.

Та й, зрештою, фальшування — це були окремі випадки, а в цілому співвітчизники мої поставилися до цієї справи сумлінно й відповідально, і я вдячний їм за їхню безкорисливу працю на ниві рідної культури.

Хочу зупинитися на питанні про те, яка різниця між казками, записаними за Заході, і з другого боку, в Центрі й на Сході України. Ясна річ, що коли 40-томник буде закінчено і пройде якийсь час, він стане предметом вивчення науковців, все буде проаналізовано і належно оцінено. Але вже й тепер можна зробити деякі попередні висновки.

Насамперед треба зазначити, що в західних областях казки більш довгі і розлогі, ніж у Центрі і на Сході. Це притому, що сюжети й мотиви казок здебільшого ті самі в різних варіаціях. Часто буває, що той самий сюжет на Гуцульщині займає 10 сторінок, а в Степовій Україні поміщається на 2-3 сторінках. Від чого це залежить? Це йде, як правило, не від особливостей самих розповідачів, а від того, що в наш час дедалі більше простежується тяжіння до більш коротких розповідей. Темп життя стає дедалі швидшим і вже виходять з ужитку довгі розлогі казки. І на Сході цей процес зайшов далі, ніж на Заході.

У Карпатах, наприклад, де казки розповідалися в лісорубських колибах спеціально найнятими для того професійними казкарями, високо поціновувалися, як правило, дуже довгі казки. Взимку дні короткі, а ночі довгі. Після порівняно недовгого трудового дня лісоруби увечері лягали в колибі ногами до ватри, а попереду довга ніч, і найнятий казкар розказував казки, аж поки не заснуть усі.

Розповідав мені казкар Лодомир Петраній у селі Красному Рожнятівського району Івано-Франківської області, що професійний казкар Онуфрій Максимець з Перегінська розказував такі казки, що одної вистачало на декілька вечорів. А коли я після цього записував у Перегінську казки від сина розповідача Онуфрія Василя Максимця 1929 року народження, то таких довгих казок у його репертуарі вже не було, хоч усі казки свої він запам’ятав від свого батька. Ці записи я робив восени 1994 року, а тепер вже й того не запишеш. Час тепер біжить так стрімко, що дуже довгих казок нема коли ні розповідати, ні слухати. Та й ментальність змінилася. Лісоруби тепер у бараках не казками розважаються, а горілкою або картами. Так само, як і вівчарі на полонинах.

Але казка продовжує жити, вона незнищенна. Теперішні розповідачі, як правило беруть з колишньої розлогої казки тільки сюжетну основу або один лиш центральний мотив казки і переповідають її зміст вже зовсім інакше, так би мовити, в дусі нашого часу. В українському степу не зустрінеш уже отих довгих, віками вироблених початків або кінців казок. Хіба почуєш: «…і казці кінець, а хто слухав — молодець», або «…і вони жили-поживали і добра наживали», а то й ще коротше «..і жили вони довго і щасливо».

Поширеним є і таке явище, коли окремий епізод давньої казки вмонтовується у сучасний сюжет.

І притому теперішні розповідачі не люблять, коли герої казок гинуть. Як би не склалася доля героя, він наприкінці казки має чудесним способом ожити. Таке явище було властиве нашим казкам і колись, а тепер це притаманне їм набагато більше. Це свідчить про гуманізацію, про своєрідне потепління душ наших теперішніх людей, порівняно з минулими поколіннями, незважаючи на вкрай несприятливе життя наших людей впродовж минулого століття.

Криваві терористичні режими в Німеччині, колишньому СРСР та інших державах викинуто на смітник історії. Суспільні експерименти, запроваджувані за допомогою брутальної сили і тотальної брехні, тепер уже не мають такої притягальної сили, як мали сто років тому. А сучасний тероризм, коли гине багато ні в чому не винних людей, є страшним і неприйнятним, але не таким жахливим, як тотальний, всепроникаючий державний терор.

В абсолютній більшості люди по природі своїй гуманні. Вони не люблять несправедливості й жорстокості, і це знайшло своє відображення в народних казках, особливо в їх теперішніх варіантах.

Микола Зінчук

Демонологічні розповіді Кіровоградщини

Легенди Кіровоградщини

Народні оповідання Кіровоградщини

Казки Кіровоградщини