Українські народні казки

Фольклор Чернігівщини

Цією книгою започатковується зібрання казок, записаних у Чернігівській області. Ідея залучення до багатотомника казок Чернігівщини виникла недавно, восени 2007 року. А спочатку було все так.

Збирання мною народних казок, розпочате наприкінці серпня 1975 року, на середину 90-их років доходило вже до свого завершення. На той було записано 3000 казок, пройдено тисячі кілометрів горами й долинами Західної України. Вийшли в світ дві збірки казок і збірка народних оповідань, але основна частина зібраного мною матеріалу опублікована не була і надбанням української літератури не стала. Всі ці казки, записані в одному примірнику, але не видрукувані, могли стати тільки об’єктом наукових досліджень.

Переді мною постало болюче питання: як завершити мою фольклористично-збирацьку діяльність, як оформити і видати таке велике нагромадження казок? Я порадився з працівниками Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського і було вирішено видати 24-томник українських народних казок. Він мав бути упорядкований за регіональним принципом, казки треба було згрупувати за історичними та етнографічними регіонами України: «Казки Гуцульщини», «Казки Буковини», «Казки Закарпаття» тощо. А також за окремими адміністративними регіонами та селами, а в межах кожного села — окрема добірка від кожного розповідача.

На початку 2000 року, після пережитого мною тяжкого інфаркту, коли здавалося, що нічого працездатного з мене вже не буде, я тимчасово припинив збирацьку роботу і повністю присвятив себе впорядкуванню багатотомника.

Одверто кажучи, це був авантюрний план, але ж відомо багато випадків, коли великих і, навіть, феноменальних результатів досягали люди, діяльність яких спочатку здавалася авантюрною і нездійсненною. А часи тоді були для нас нелегкі. Навіть лауреати Шевченківської премії не могли видрукувати своїх книжок, а я без копійки в кишені замахувався на видання 24-томного корпусу казок. Дехто одверто говорив мені, що це утопія, а тодішній заступник Львівської обласної адміністрації Мельник сказав мені, коли я викладав свій план у його кабінеті: «Ваші розмови про видання багатотомника— це емоції й метафори». І в Інституті ім. М. Т. Рильського теж у це не вірили. Але я, подолавши за чверть століття тисячі і тисячі кілометрів й органічно вжившись у цю роботу, відступати вже не хотів.

Дехто говорив, що треба шукати спонсорів, але я в своєму житті ніколи нічого ні в кого не просив і слово «прошу» вживаю тільки як жест ввічливості. Отож виходило, що при всіх моїх зусиллях нічого мені не світить. Та я знаходив розраду в настанові Святого Письма: «Шукай і знайдеш, стукай і відчинять».

Трохи бентежило те, що фактично всі казки для мого зібрання було записано в західних областях України. Але втішало мене те, що мої великі попередники брати Грімм записали казки для двотомника німецьких народних казок теж на дуже невеликій частині німецької землі — у герцогстві Гессен, графстві Ганау і князівстві Мюнстер та Падерборн. А ще кілька казок їм прислали з Мекленбурга. Але їхній збірник — це не казки з-над Рейну, а німецькі народні казки. То й записані мною кілька тисяч казок я мав право трактувати як українські народні казки, а не казки Західної України.

А самому мені 7 березня 2000 року стукнуло 75 років. І з мого боку було б нічим не виправданою наївністю намагатися в такому віці «обьять необьятное». Отож я й вирішив в Центральну і Східну Україну не просуватися, тим паче, що казок для 24-томника у мене вже й без того вистачало. А ці томи видати треба було! І я далі шукав і стукав у двері.

Нарешті прилетіла перша ластівка — в 2004 році у Львівському виданні «Світ» вийшов перший том — «Казки Гуцульщини». Це окрилило мене і я, продовжуючи записувати казки по селах Закарпаття, далі книга за книгою упорядковував їх. Кількість упорядкованих рукописів перевалила за двадцять.

З вересня 2004 року мене запросили на посаду старшого наукового працівника в Інститут українознавства. Я продовжував робити те саме, що робив досі протягом 29 років, лише з тією різницею, що досі я робив все власним коштом. А з першого вересня 2004 року почав одержувати заробітну плату. До того мені доводилося фінансувати всі поїздки за рахунок заробітної плати вчителя сільської школи, а потім — за рахунок пенсії. При цьому я залишався повністю незалежним у своїй діяльності. Директор Інституту українознавства П. П. Кононенко, чоловік мудрий і розважливий, зразу зрозумів, що я органічно не терплю ніякої зверхності над собою і не люблю підлеглості комусь (а такому чоловікові ой як нелегко на світі жити — про це мені говорили ще в юнацькі роки) і заявив, що в мою роботу ніхто втручатися не буде.

Та при всій незалежності моєї вдачі, я — людина серед людей. Не шукаю собі ніяких пригод у стосунках з людьми, живучи за принципом — поважай інших і будуть поважати тебе. Та й заняття я собі вибрав таке, в якому в мене нема конкурентів. Бо кому захочеться працювати десятками років у тяжких умовах, постійних роз’їздах, без жодної грошової винагороди за це? А моя надія на те, що я здійсню грандіозний проект, не здійснений досі ніким — це журавель в небі, якого вхопити в руки майже неможливо. Та мені не раз уже доводилося рятувати своє життя, коли здавалося, що надії на порятунок немає. А тут же не про життя йшлося, а тільки про успіх.

Поступово мені вдалося освоїти декілька видавництв і на середину 2007 року вийшло в світ уже 13 томів мого багатотомника. Тобто я уже перейшов уявний екватор своєї видавничої діяльності. На цей час вийшло вже й десяток інших моїх фольклорних збірок, а також авторські «Чарівні казки». Здавалося, що все наближається до щасливого завершення.

А тим часом мені виповнилося 82 роки. Це був вік, достатній для того, щоб не втішати себе ілюзорними планами на майбутнє. І тут сталося несподіване.

У серпні 2007 року мій керівник академік Кононенко попросив: «Ви запишіть казки і в Чернігівській області». Таке прохання було несподіваним для мене. Наказів і розпоряджень я не люблю, але часто виявляю слабкість, коли до мене звертаються з проханням. Тому я погодився записати казки у Чернігівській області.

Річ у тім, що сам П. П. Кононенко родом з Чернігівщини, з Бобровицького району. І йому хотілося, щоб до багатотомника ввійшли казки і з його рідного краю. Щодо мене, то я вважав, що народних казок в усному побутуванні в Центральних і Східних областях збереглося дуже мало, і навряд чи вдасться записати значну кількість.

Та як би там не було, наприкінці жовтня 2007 року я вперше в житті з’явився у Чернігові. Про моє прибуття заздалегідь повідомив кого треба Кононенко. Там мене зустріли гарно. О. А. Гальонка, заступник ректора Інституту післядипломної освіти, який мав мені допомагати в збирацькій роботі, виявився енергійним, освіченим і патріотично налаштованим чоловіком. Цього було цілком достатньо для того, щоб між нами відразу склалися гарні і плідні стосунки. Тихим осіннім вечором він повів мене по місту, ознайомив з визначними пам’ятками архітектури, побудованими ще за часів нашої державності в ХІ-ХІІ століттях. В обласному управлінні освіти і науки мені виготовили документ, в якому йшлося, щоб райуправління освіти Чернігівщини надавали мені допомогу в роботі. 26 жовтня я від’їхав у віддалений Носівський район.

Постає неминуче питання: чому я поїхав саме в Носівський район, а не в який інший? Зразу скажу, що на це було аж дві вагомі причини. Перша сягає своїми коренями в моє дитинство. Річ у тім, що моє рідне село Кошелівка на Житомирському Поліссі було геть розорене і знекровлене на початку 30-их років минулого століття. Спочатку так зване розкуркулення з його масовими депортаціями кращих селян на Північ СРСР та Урал, а потім страшний голодомор 1932-33 років призвели до знелюднення села. А багато селян розбіглися хто куди міг, рятуючись від жахливого комуністичного варварства. Ночами біля спустілих осель жалібно вили собаки. Землі були родючі, а працювати на них не було кому, колгосп «Нове життя» ледве животів.

Тоді заселили наше село переселенцями з Чернігівської області. Тих людей безсовісно обдурили, розповідаючи їм байочки про те, які в наших краях прекрасні виноградники. А того винограду в нас ніхто й не бачив. Прибулі чернігівці скоро злилися й поріднилися з місцевими людьми, які ще були в Кошелівці. Я добре запам’ятав назви сіл Носівського району, з яких вони прибули — Плоске, Мрин, Лихачів.

А друга причина полягає в тому, що починаючи від 1994 року, в селі Плоскому Носівського району вивчали стан побутування прозового фольклору наукові працівники згадуваного мною Інституту О. Ю. Бріцина та І. Є. Головаха. Впродовж десяти років вони багаторазово побували в Плоскому, зустрічаючись з плосківськими розповідачами казок, вивчали, аналізували і в результаті написали про свої дослідження книжку, яку мені люб’язно презентувала О. Ю. Бріцина. Отож я точно знав, до кого мені в Плоскому вдатися і від кого записувати. А вчителі і працівники культури завели мене до кого треба.

Я зразу знайшов порозуміння з плосківськими розповідачами. Старенькій Євдокії Компанець (1919 р. н.) я сказав, що знаю про Плоске від переселенців. І назвав чоловіка з таким, як і в неї, прізвищем — Компанець.

— Це рідний брат мого свекра, — відповіла вона.

А коли я повідомив, що виходець з Плоского Федір Бондаренко одружився з сестрою мого батька Нілою, вона сказала:

— Я з тим Федором у школі шість років за одною партою сиділа.

Зрозуміло, що з такими людьми мені було легко контактувати. І від Є. Компанець було записано два десятки казок і ще багато дечого. Вона, така старенька й немічна, показала себе справжньою патріоткою. Розказавши мені легендарну казку про Святу Трійцю, вона сказала:

— Україна так само нероздільна, як Свята Трійця.

А розповідачка Надія Луценко, старенька самотня вдовиця з початковою освітою, розказала все, що становило для мене інтерес і на прощання сказала:

— Яку ви хорошу роботу робите!

То як не любити щирим серцем таких людей?

Маючи на руках оту подаровану О. Ю. Бріциною книжку, я обійшов усіх згаданих у ній розповідачів і виявилося, що за кілька останніх років третина з них уже пішла з життя. Але все ж за три дні напруженої праці мені вдалося записати в Плоскому немало. Усі розповідачі уже звикли, що від них записують казки, оповідання, легенди, демонологічні розповіді, різні оповідки і добре розуміли, що від них хочу я.

Сподобалось мені Плоске. Хороші, привітні люди, широкі вулиці і гнізда лелечі по всьому селі на деревах розлогих. У мене склалося враження, що селяни Центральної і Східної України, зокрема Чернігівщини і Полтавщини, такі ж щирі й безпосередні, як галичани та карпатські гуцули, а чиновники менш твердолобі й недоступні, аніж наприклад в Галичині. Спробуйте пробитися до голови обласної адміністрації у Львові. Помічниця переадресує вас по телефону до заступника, заступник доручить зайнятися вами своєму помічнику, а той вислухає і скаже, що одержите відповідь до такого-то числа. І ніякої відповіді ви не одержите. Бюрократична машина чітко працює не на людей, а на саму себе. А на Подніпров’ї чи Чернігівщині чиновники стоять трохи ближче до людей, знаю це з власного досвіду. Пізніше ще повернуся до цього питання.

Чернігівці більш самокритичні, аніж галичани. Наведу приклад мого спілкування з людьми в Чернігівщині. Це було в Хотинівці, єдиному селі Носівського району, де мені не вдалося записати жодної казки, а лиш одну демонологічну розповідь.

Отож возили мене й водили цілий день по тій Хотинівці, а казок, як не було, так й не було. Під вечір іде зі мною один літній чоловік (тесть директора школи), дивимося, а край дороги під плотом сидять на лавочці п’ятеро стареньких людей: чотири бабусі, а посередині дідок. Я зразу звернув увагу, що в бабусь оригінально, по-місцевому зав’язані хустки: кінчики їх зв’язані поверх голови і стирчать, ніби ріжки. Привітався я до них, сказав, хто я такий і звернувся:

— Я шукаю по селах розумних і пам’ятливих людей, щоб вони мені розказали казки, а я записав їх і помістив книгу.

Звертаючись так, я сподівався, що вони захочуть показати себе розумними і пам’ятливими і розкажуть мені, як не казки, то щось інше цікаве й потрібне для мене. Але тут одна з них показала широким жестом на себе саму і всіх сидячих і безапеляційно заявила:

— Оці, що тут сидять, всі дурні.

І зробила наголос на «всі». Що тут скажеш? Я сказав кілька слів, намагаючись пом’якшити її нищівну самооцінку і подумав при цьому: «Якщо людина так висловилася, то вона цим засвідчила, що не така вже й дурна». Самокритична бабка!

Я попрощався з ними і ми з тим чоловіком пішли. Пішли без казок, але в доброму гуморі.

Після Плоского були й інші села. В них я записав менше, але й там, за рідкими винятками, люди були привітні й розповідали охоче. В Лихачеві, записуючи від Марії Косташ, я сказав розповідачці про переселенця Косташа, хорошого чоловіка, який загинув на війні разом з моїм батьком. На це вона мені відповіла:

— То Степан, моя рідня, я його добре пам’ятаю.

Записавши в Носівському районі за шість днів 52 казки і багато суміжних з ними фольклорних творів, я повернувся до Чернігова. Зустрівшись з О. А. Гальонкою, запропонував йому на вибір три варіанти. Перший — прилучити записані в Носівському районі казки та все інше до якогось тому і на цьому моя робота на Чернігівщині завершується. Другий — записати більше казок по різних районах і видати цілий том «Казки Чернігівщини» за обсягом і виглядом такий, як і всі попередні. І третій — ґрунтовно попрацювати по всіх районах Чернігівської області і впорядкувати та видати 3-4 томи казок. Але в такому разі казки треба збирати всією шкільною громадськістю — вчителями й школярами. Бо мені самому на це треба було б 3-5 років, а їх, тих років, у мене вже нема.

На це Гальонка мені відповів:

— Перший варіант відпадає, другий також не влаштовує. Ми хотіли б мати чотири томи.

Тоді я домовився з О. А. Гальоркою, що вони зберуть у Чернігові представників усіх районних відділів освіти, які мають організовувати цю роботу в своїх районах. На той день покличуть мене, щоб я провів з людьми відповідний інструктаж. Так було зроблено і я приїхав за 1000 кілометрів з глибини Чернівецької області, де знаходиться моє робоче місце, в Чернігів. 19 грудня 2007 року я провів з ними таку роботу і показав, як виглядають книги багатотомника.

Коли я переконався, що в Центральній і Східній Україні ще збереглося багато казок, то мене вже не влаштовувало, що освоєна мною Чернігівська область має бути ніби окремим острівком на сході України. Захотілося мені прокласти своєрідний міст від Західних областей до Чернігівщини. Значить треба було освоїти ще Полтавську, Черкаську, Вінницьку і Хмельницьку області. Ота моя життєва установка — домагатися в усьому задуманого максимального результату — знову взяла гору над тверезими міркуваннями про те, що я вже старий, обтяжений недугами і не повинен класти на себе такий гігантський обсяг роботи. Правда, думалося, що зберуть по всіх областях не так вже й багато, і я зможу швидко дати раду зібраному матеріалові.

Я домовився, коли в Полтаві зберуться представники для інструктажу з усіх районів, як це було в Чернігові. А тоді поїхав у Чернігів, напакував важкенну сумку зібраними на Чернігівщині казками (це була тільки частина того, що вони мали зібрати) і подався автобусом на Полтаву. Думалося, що Полтава зовсім поруч, а то цілих 500 кілометрів і довелося їхати більше восьми годин. На ранок зустрівся з представниками всіх районів. Привітавшись, попросив одну з них:

— Підійдіть до мене.

Підійшла.

— Ану, підніміть оцю сумку.

Підняли — дуже важке.

Оце,- кажу,- стільки вже казок назбирали в Чернігівській області. І це ще не все. Я показав, що, що назбирали в Чернігові і як це оформили. Показав і том 10-ий «Казки Буковини». Домовилися ми з тими представниками про все, і я подумав, що вони зроблять усе якнайкраще. І не помилився.

Того ж дня я поїхав у Черкаси і домовився й там. А пізніше відвідав Вінницю і Хмельницький. На той час у чотирьох районах Хмельницької області я вже зібрав казок на цілий том. В результаті моїх вояжів і бесід уже зібрано в трьох областях близько півтори тисячі казок. А ще не привезено матеріал, зібраний у

Хмельницькій та Вінницькій областях.

А тепер дещо про казки Чернігівщини, подані в цьому томі. По-перше, багато сюжетів повторюють те, що було, наприклад, в Закарпатській чи Івано-Франківській областях. Це насамперед казки про тварин і найбільш відомі фантастичні казки — «Котигорошко», «Івасик-Телесик», «Коза-Дереза» тощо. Але в ряді випадків чернігівські варіанти цих казок досить віддалені від тих, які записані на Заході України. При цьому чернігівські варіанти коротші, порівняно з прикарпатськими і закарпатськими. І якщо на Заході більш помітний вплив суміжних європейських народів (поляків, німців, угорців, румунів, словаків), то на Чернігівщині більше впливу від російського і білоруського фольклорів. І це цілком природно.

При тому всьому деякі рідкісні сюжети, які, як мені здавалося, притаманні тільки західноукраїнським землям, раптом випливають на Чернігівщині. Де Закарпаття, а де Чернігівщина, а казковий фольклор і жанрово, і тематично в основному той самий. Ці дві землі впродовж цілого тисячоліття, починаючи від смерті Володимира Великого, ніколи не були в складі однієї держави. А сюжети однакові. Чому? Адже й міграційних зв’язків між ними ніколи не було. Між Закарпаттям і Чернігівщиною казковий фольклор куди більше схожий, ніж між казками українців Поділля і сусідніх з ними молдаванів та румунів.

Така глибока спорідненість казок різних частин України свідчить, що український народ — єдиний і неподільний. По-друге, більшість загальновідомих сюжетів наших казок виникли дуже-дуже давно. Адже якби це було не так, то репертуар казок чернігівців і закарпатців був би зовсім різний.

Натомість значну різницю бачимо між казками північної і південної Чернігівщини. Це тому, що на півночі Чернігівщини, на землях, суміжних з Білорусією і Росією, збереглося від давніх часів автохтонне населення. Сільські мешканці сучасних Ріпкинського, Городянського, Семенівського, Новгород-Сіверського районів — це прямі нащадки сіверян, які жили на цих землях ще в докняжі часи. Вони навіть антропологічно значною мірою відрізняються від населення південних районів Чернігівщини.

У нещасливому для нас ХVІІ столітті, коли наші предки героїчно воювали, але через незгоди, розбрат і зраду не змогли скористатися своїми блискучими перемогами, неодноразово відбувалися великі переміщення населення. Народ наш і на Лівобережжі, і, особливо, на Правобережжі багаторазово перемішувався. І саме тоді витворився етнічний тип українців, який ми маємо тепер. В діалектах, починаючи від центральної і південної Чернігівщини і до Поділля, великої різниці немає, якщо не рахувати, що на Поділлі помітний польський вплив.

А мова мешканців Ріпкинського району на північному заході Чернігівщини різко відрізняється від мови в Бобровицькому районі на південному заході. Діалект ріпкинців — це щось перехідне між українською і білоруською мовами. При цьому є елементи, зокрема дифтонги, не притаманні ні українській, ні білоруській мові. Зверніть увагу на поданий нижче уривок казки. Чи схоже це на українську літературну мову, чи навіть, на будь-який діалект центру, півдня або заходу України?

«Жилі булі чалавієк і жуонка. Ну пажилі, а потум яго беруть у армєю, у морфлот. Йоун каже:

— Пайду я, табє будєт тяжело за худобою хадіть і землю пахать, ну нічого нє зробиш, нада йті.

Дав йоуой дєнєг і сказав:

— Родіцца дочка, дасі йоуй приданнеє, а родіцца син, дасі на розбагатіє, шоб разбагатієв.

А сам поїхав. Ну яна раділа нє дочку, нє сина, а раділа двух блізнецуов, хлопчикав. І назвала аднаго Йван, а другого Петро. Ростуть тіє дієті, параслі, потум і кажуть:

— Матушка, нада нам купіть конєй…».

Так само й репертуари казок півдня і півночі Чернігівської області суттєво відрізняються один від одного. При тому треба зазначити, що в усіх районах Чернігівщини трапляється немало казкових сюжетів, які не зустрічаються мені в жодних областях. І не тільки серед побутових казок, а й серед фантастичних.

Чого варта, наприклад, казка «Синя Свита, Навиворіт Пошита». Навіть сама назва казки нагадує гоголівські «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Там же йшлося про таємничу Червону Свитку. Та й звірі в тій казці згадуються такі, про які не йде мова в жодній з записаних мною на Заході чотирьох тисяч казок — соболь і горностай.

Записування казок, поданих у книзі, запропонованій тобі, читачу, велося не кимсь одним, а багатьма людьми, і це не є позитивом книги. Мною самим було записано всього півсотні казок у Носівському районі. Одні записувачі більше наблизили мову казок до літературної, інші — менше. Бо, як кажуть — що не хатка, то інша гадка. Краще було б, якби я записував усе це сам, як це робилося впродовж 32 років. Але, на жаль, такого обсягу роботу за такий короткий час зробити я не зміг, а розтягувати надовго її теж не можу.

До того ж, розповідачами казок були люди різного віку. Старенькі бабусі, як правило, розповідали народною, діалектною мовою, а молоді люди — літературною. Та й серед самих літніх людей розповідачі бувають різні. Розповідь пенсіонерки-вчительки, ясна річ, буде дещо інакшою, аніж розповідь такої ж за віком жінки з освітою за чотири класи.

До цього тому потрапила якась кількість і казок-новотворів, що їх створили вже наші сучасники. Раніше мені самому думалося, що в наш час усі здібні люди одержують вищу освіту в фольклористичному процесі участі вже не беруть. Але така думка була помилковою, творчий геній народу невичерпний.

Час змінюється, темпи життя дедалі швидшають і теперішні казки-новотвори, на відміну від казок давнього походження, побутують на літературній мові і за розмірами та змістом інакші. Увібравши в себе деякі елементи давніх казок, вони є модерними фольклорними творами. Тепер уже не виникає розлогих довгих казок, а тільки короткі казки-анекдоти на злободенні теми. Іноді в них бувають елементи фантастики, але цілком виразно проглядаються мотиви із сучасного життя. І як це не дивно, досить поширені фантастичні казки на тему природи, коли персоніфікуються зима, весна, мороз, вітер тощо.

Коли ти, любий читачу, погортаєш і прочитаєш цю книгу та спробуєш порівняти її, приміром, з 10 книгою «Казки Гуцульщини», то зразу помітиш різницю. У томі 10 поміщено казки, записані від людей, які народилися наприкінці ХІХ або на початку ХХ століть, а в цій 38-ій від розповідачів, народжених в перші половині і в середині ХХ століття, а іноді й пізніше. На них уже наклав свій відбиток невблаганний Час. Багато розповідачів намагаються розповідати так, як написано в книжках, а іноді переказують прочитані колись казки. Вже нелегко визначити, де маєш справу з автентичним фольклором, а де з переспівом уже друкованого. Іноді зустрічаються оті літературні «кучерявості», які не прикрашають народну казку. І дедалі більшає кількість новотворів.

Цей багатотомник упорядкований з казок, записаних впродовж майже трьох з половиною десятиліть, в цілому відображає динаміку фольклорного процесу протягом цього відрізку часу. Якщо 100-200 років тому за такий порівняно короткий час у фольклорі мало що змінювалося і зберігалася спадкоємність поколінь, то тепер час біжить стрімко і все невідворотно змінюється протягом життя одного покоління людей.

Наприкінці даного тому, як і кожного іншого в цьому багатотомнику, подаються суміжні з казками прозові фольклорні твори — демонологічні розповіді, які прийшли з глибини віків, але продовжують мирно уживатися з новотворами наших днів, легенди, перекази, народні оповідання. Їх записано в тих же місцевостях, що й казки, і часто від тих же самих людей. Такий додаток до свого двотомника зробили у свій час брати Грімм і це цілком виправдано. Вони, ці фольклорні твори, суттєво доповнюють те, що сказано в казках. В демонологічних розповідях теж буяє народна фантазія, але якщо казка самим розповідачем вважається цікавою і повчальною вигадкою, то демонологічна розповідь подається, як реальний факт із життя. Як правило, вона не є розгорнутим сюжетом, а подається один яскравий фантастичний епізод.

Легенди теж подаються як історичні факти, хоча сучасні молоді розповідачі вже самі висловлюють сумніви щодо цього. Зрештою, багато цих легенд виникло зовсім недавно. Попри те, що вони часто дійсно включають в себе епізоди з історії, це таки фантастичні народні твори.

Щодо народних оповідань, то в них, як правило, подаються дійсно реальні факти, події, які відбувалися в житті самих розповідачів або знайомих їм людей.

А в цілому й казки, й інші прозові фольклорні твори у своїй сукупності — це барвиста палітра народного життя і народних мрій та сподівань. Зберегти цей матеріал і передати нащадкам — таку мету ставить перед собою упорядник багатотомника казок.

Микола Зінчук

Демонологічні розповіді Чернігівщини

Легенди Чернігівщини

Народні оповідання Чернігівщини

Казки Чернігівщини