Українські народні казки

Фольклор Гуцульщини

На Косівщині, там, де кінчаються Карпати й починається рівнина, розкинулося під горами велике село. Це, власне, не одне село, а цілих чотири — Нижній Березів, Середній Березів, Верхній Березів і Баня-Березів, які разом з сусідньою Текучею злилися в своєрідний мегаполіс. Терен, на якому розташовані всі названі села, географічно входить до Гуцульщини, але жителі Березова гуцулами себе не вважають, а звуть себе, за назвою села, березунами і березунками. І справді, своїми етнографічними реаліями і психологічним складом вони відрізняються від сусідніх гуцулів-горян. Тепер, коли етнографічні особливості фактично знівелювалися, уже непросто встановити без розпитування, з якої місцевості та чи інша людина, а якихось 40-50 років тому березуна відрізнив би від гірського гуцула ще здалеку. Чисельні весільні та інші світлини з недалекого минулого донесли до нас образ березунів у народних строях. Чоловіки в сивих шапках, опанчах і чоботях (а гуцули носили розшиті кожушки та постоли), а жінки та дівчата — в спідницях і вузеньких фартушках (гуцулки носили запаски). Навіть у рисах обличчя є відмінності.

Звідки ж узялися березуни на Прикарпатті? На це повної відповіді поки що нема. Ясно тільки, що вони походять від населення, яке прийшло на Косівщину в порівняно недалекі історичні часи, кількасот років тому. Але за ці сотні років забулося все, що пов’язувало їх з попередніми місцями проживання, і не збереглося жодних переказів про краї, з яких вони вийшли. Жителі сусідніх сіл кажуть, що вони походять від вірменів, а дехто навіть запевняє, що від татарів. Дехто з самих березунів вважає, що вони польського шляхетського походження. А багато хто схиляється до думки, що ці люди прийшли аж з-над Дніпра.

Такий різнобій у думках про походження дає підстави вважати, що їхнє поселення на гуцульському Прикарпатті не було одноразовим актом. Очевидно, ця етнографічна група українців поступово формувалася з різних етнічних компонентів.

Але звернімося до топоніміки. Де ще є населений пункт із назвою «Березів»? Мені за більш ніж два десятиліття систематичних поїздок по різних місцевостях Західної України вдалося натрапити на такий тільки раз, у Старосамбірському районі на північній Бойківщині (Львівська область). Там же розташоване й село Яблунів (саме так тепер називається сусіднє з Березовами містечко, яке раніше було райцентром Івано-Франківської області). То чи не вихідці з Бойківщини принесли з собою ці назви на місце нового поселення?

А що скаже антропонімика, що скажуть нам прізвища березунів? Пошуки антропонімічних коренів у березунів неминуче приведуть нас, знову ж таки, на Бойківщину. Там, на території сучасних Сколівського, Турківського, Старосамбірського районів Львівської області та прилеглих до них районів Івано-Франківської області є такі населені пункти: Ільник, Сколе, Підгородці, Гошів, Голинь. А в Березові дуже багато людей мають прізвища Ільницький, Скільський, Підгородецький, Гошовський, Голинський. Окрім того, в Турківському та Сколівському районах поширені прізвища з закінченням -ич: Фатич, Рибчич, Бренич, Черчович, Занкович та схожі на них. А тепер порівняймо прізвища березунів: Фіцич, Негрич, Симчич, Романчич, Кузич, Куничич, Білавич, Малькович, Лазарович тощо. А Ільницьких багато як в Турківському районі, так і в Березові.

Прізвище Сулятицький дуже поширене в Березові, а дієслово суляти (стрибати), від якого походить, зовсім не відоме на Гуцульщині. Зате воно побутує на Бойківщині. Порівняльний аналіз лексики березунів і мешканців північної Бойківщини може дати чимало доказів того, що березуни вийшли саме звідти. А в цілому їхня говірка небагато нині відрізняється від мови інших сіл рівнинної частини Гуцульщини. Ось зразок: «Уногди приказувала тіта Олена таку байку. Одна цариці сказала: «Я сі нікого не бою». Та сіла на конє, та й поїхала до поганського царє».

Отож з великою вірогідністю можна стверджувати, що заснували Березів вихідці з північної Бойківщини. А Чого вони перемістилися, це теж легко пояснити. Грунти тут набагато родючіші, а клімат м’якши’, ніж у бойківському Прикарпатті. Деякі старожили Березова, які в 30-х роках минулого століття їздили працювати лісорубами на Турківщину, ще й нині згадують, що люди жили там дуже бідно.

Березуни запопадливі й енергійні. З Березова, особливо Нижнього, вийшло багато освічених і талановитих людей — акторів, працівників музеїв, викладачів вузів, учителів, а також керівників різних рангів. Їх зустрінеш і в Коломиї, Івано-Франківську, Києві та Львові.

У Березові мало не в кожній хаті ви побачите портрети Шевченка та Франка у вишиваних рушниках. Тут одразу помічаєш високу національну свідомість і патріотичні почуття. Ще й тепер деякі сільські дідусі знають історію України краще, ніж люди з вищою освітою в багатьох інших регіонах України.

Свого часу багато мешканців Березова у пошуках кращої долі емігрували за океан, в Канаду. Один з них, Кирило Ґеник, одержав високу посаду в канадській імміграційній службі. Саме він приймав у провінції Манітоба іммігрантів із Західної України. Це знайшло своє віддзеркалення у гуцульському фольклорі далеко за межами Березова. Так, у Розтоках Путильського району Чернівецької області від 80-річного Петра Петрюка записано співанку про еміграцію. В ній розповідається, що в Вінніпегу є «агент Ґеник з руского народу»: Він там вийшов напроти них на добру пораду. Котрий має з дому гроші, він дав тому раду. А котрий грошей не має, і тому дав раду. «Як ти не мав з дому грошей, чо’ їхав в Канаду? Тепер піди на роботу та зароби грошей, А на старість будеш мати маєток хороший». {Записано 2 жовтня 1983 року) До Нижнього Березова прилягає село Текуча, а за ним уже серце Гуцульщини — Космач. Текуча — це ніби проміжна ланка між суто гуцульським Космачем і Березовами.

Одного разу під вечір довелося мені їхати в переповненому автобусі, який ішов через Нижній Березів на Текучу. Це було під час Різдва на початку 1984 року.

Група жінок у глибині автобуса злагоджено заколядувала. Молодими чистими голосами жінки з Текучі просили щасливої долі Україні. І тепло, і радісно було в мене на душі в ті хвилини. Я донині бережу в серці щиру приязнь до мешканців цього села.

Березуни й текучани залюблені у фольклор. Від них записано мною багато фольклорних творів різних жанрів, особливо народних казок. Найбільше серед них фантастичних казок і найменше — про тварин (вони вже повсюдно зникають з ужитку). Книга подає казковий репертуар, який побутував у цих краях в середині 80-х років минулого століття. Сьогодні, зрозуміло, він уже значно бідніший, бо багато розповідачів казок старшого покоління уже пішли з життя.

Крім загальноукраїнських сюжетів, трапляються тут і місцеві. Але й загальновідомі сюжети й мотиви на тутешньому ґрунті так обросли місцевими етнографічними реаліями, що фактично стали оригінальними місцевими фольклорними творами. З цих казок можна багато довідатися про життя і побут березунів і текучан у минулому, причому місцевий репертуар нерозривно пов’язаний з казковим епосом усієї України і є його невід’ємною часткою.

Але особливо багато про побут і звичаї мешканців цих країв можна дізнатися з демонологічних розповідей, легенд та народних оповідань. З них постає неповторний образ старого прикарпатського села.

Микола Зінчук

Легенди Гуцульщини

Народні оповідання Гуцульщини

Демонологічні розповіді Гуцульщини

Казки Гуцульщини