Українські народні казки

Фольклор Закарпаття

Казки Закарпаття мають більшу віддаленість мови від української літературної, ніж у інших казках. Така відмінність дала підстави деяким дослідникам навіть стверджувати, що мешканці Закарпаття — це не українці, а русини, окремий самобутній народ східнослов’янської мовної групи, поряд з росіянами, українцями й білорусами. Робилися численні спроби кодифікувати закарпатський діалект як окрему мову, розробити її граматичні норми. З цього нічого не вийшло, бо єдиного закарпатського діалекту не існує, а маємо групу споріднених, але відмінних одна від одної говірок, і звести їх до спільного знаменника нікому не вдалося. Не котрийсь із закарпатських діалектів, штучно піднесений до ролі закарпатської літературної мови, може стати об’єднуючим чинником для всіх закарпатців, а тільки українська літературна мова.

Можна з певністю стверджувати, що на Закарпатті побутують ті самі сюжети, що й по всій Україні. Казковий епос сусідніх угорців і румунів набагато більше відрізняється від сукупного казкового епосу українського Закарпаття, ніж епос віддаленіших географічно українців Подніпров’я й Поділля. Спільні сюжети та мотиви мандрували по Україні, хоча, як і у всіх регіонах, трапляються в Закарпатті й місцеві побутові казки. І це в той час, коли Закарпаття майже тисячу років не входило до спільних із Наддніпрянською Україною.

Розмови про існування єдиної східнослов’янської мови та єдиного східнослов’янського народу, який нібито розділився згодом на три народи — російський, український і білоруський, — не мають під собою наукових підстав. Якби це справді було так, то різниця в мовах і народній культурі між росіянами й українцями, яка виникла через вимушену окремішність перебування серед інших держав, була б набагато меншою, ніж між населенням Подніпров’я та Закарпаття, ізольованого від Подніпров’я набагато довше, ніж Україна від Росії. Насправді українці й росіяни — це два окремі народи, а жителі Подніпров’я та Закарпаття — це дві частини одного українського народу. Політична й географічна відірваність впродовж тисячоліття не зробила їх різними народами. Це свідчить про те, що східнослов’янський етнос сформувався ще на племінному рівні, задовго до виникнення на території розселення держав.

Але, з іншого боку, закарпатські діалекти лексично стоять ближче до російської мови, ніж діалекти східних українців. Що далі просуваєшся на захід, то натрапляєш на дедалі більше аналогічних з російськими слів, і це не суржикове засмічення мови, а слова, які прийшли до сучасного закарпатського мовлення з глибини віків. Бон, ворох, іззябнути, поїмати, тучний, хворост, хромий, ширінка — ці та багато інших слів притаманні як закарпатцям, так і народній російській мові. Чому ж так склалося?

Звернемося до нашого початкового літопису, який називається «Повість врем’яних літ». Там чорним по білому написано, що предки сучасних росіян, в’ятичі, прийшли з Ляхів, тобто з Польщі. Російські історики переважно відкидали це повідомлення літопису як вигадку літописця. Справді, в сучасній російській мові нема притаманних польській мові дифтонгів і шиплячих звуків. Зрозуміло, що не з Польщі прийшли до басейну Оки предки сучасних росіян, а з польського пограниччя. Мабуть, з найбільш висунутого на захід східнослов’янського племені. У час великих міграцій слов’янських племен у Європі воно пішло на схід і оселилося на берегах Оки.

А півтори тисячі років тому плем’я жило поруч з предками сучасних закарпатців — звідси й елементи схожості в мовах. На новому місці, на берегах Оки та Клязьми, в’ятичі крок за кроком підкорювали й асимілювали автохтонних мешканців — угро-фінів. Аж до того, що, за свідченням російського марксистського історика М. Покровського, в крові сучасних росіян тече 80 відсотків угро-фінської крові, та й антропологічний тип, порівняно з початковим, дуже змінився. Але слов’янська мова збереглася. Подібна історія трапилася й з болгарами, але там не з фінами змішалися слов’яни, а з тюрками.

Гадаю, що глибокі дослідження і закарпатської народної культури, і закарпатських говірок ще попереду. Ці дослідження на часі, для консолідації українського народу вони дуже потрібні.

Північна частина Закарпаття — це єдина територія, де збереглися як автохтонне населення лемки. Основна ж їх частина, що проживала на Лемківщині, навесні 1947 року була примусово виселена з рідної землі польською комуністичною владою та поселена розпорошено на землях, що відійшли до Польщі від Німеччини після Другої світової війни. Певну частину лемків примусово виселили до СРСР і розпорошили по західних областях України. Споконвічні землі лемків планово заселили етнічними поляками.

Бойки, які проживають у Великоберезнянському, Воловецькому та Міжгірському районах, своїм казковим репертуаром тяжіють до бойків Прикарпаття, але тут помітніші угорські й словацькі впливи. У мовленні збереглося багато давньоруських слів: прияти, паяти, днись, обпектися, живот, черлений (прийняти, найняти, сьогодні, одягтися, життя, червоний). Водночас тут є багато іншомовних запозичень, особливо мадяризмів та германізмів.

Спостерігається велика строкатість говірок. Те саме слово звучить у різних селах, часто навіть сусідніх, по-різному, наприклад, є такі варіанти слова «додому»: домів, дому, домі, доми. Так само виглядає й слово «сьогодні»: днись, нись, ниська, ниськи. Наведемо приклади іменників. «Вікно»: облак, оболок, визір. «Стежка»: пішник, пішка, пешка. Отож не диво, що нікому не вдається виробити якісь спільні для всіх закарпатських говірок норми, які стали б граматикою закарпатського діалекту та влаштовували б усіх закарпатців. Якщо одні кажуть: даю, знаю, граю, а інші — даву, знаву, граву, якщо одні кажуть: піп, міст, віл, віз, а інші — пуп, муст, вул, вуз, то спільною для всіх може бути тільки українська літературна мова.

Микола Зінчук

Демонологічні розповіді Закарпаття

Народні оповідання Закарпаття

Казки Закарпаття