Українські народні казки

Фольклор Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Коли я ходив протягом десятків років горами й долинами Західної України в пошуках народних казок, то мав на увазі, що тільки тут, у Прикарпатті, Карпатах і Закарпатті, ще збереглися в усному народному побутуванні народні казки. Далі на схід їх уже нема — так думалося мені. Ця думка утвердилася після того, коли я восени 1990 року об’їхав усі райони моєї рідної Житомирської області і договорився у райвідділах освіти, що всі школи у своїх мікрорайонах виявлять по селах розповідачів, а я приїду, об’їду тих людей і запишу від них казки. Не виявили вони. Деякі забули про свої обіцянки і не озивалися. Тільки два райони прислали мені прізвища казкарів — їх було всього четверо — і мені вдалося записати на Житомирщині десяток казок.

Отож я повернувся майже ні з чим у західні області, де казки ще були. На одній Гуцульщині було записано казок на вісім об’ємистих томів. І всі вони вже вийшли друком. У мене тоді був план створити 24-томник «Українські народні казки». І влітку 2007 року мені вже здавалося, що я наближаюся до завершення цього проекту. Але тут деякі розумні і впливові люди пообіцяли мені значну підтримку і підохотили поширити мою діяльність далеко на схід. Спочатку йшлося тільки про Чернігівщину. І я наприкінці 2007 року вперше в житті поїхав у Чернігів. І познайомився з працівниками Інституту післядипломної педагогічної освіти, які вже були попереджені про моє прибуття, а наступного дня приїхав у віддалений Носівський район. Попрацював там тиждень, записав 52 казки й чимало іншого прозового фольклорного матеріалу. А тоді повернувся до Чернігова, показав свій доробок проректору Інституту післядипломної освіти Анатолію Гальонці. І сказав йому, що міг би зробити 2—3 томи казок Чернігівщини, але, щоб освоїти цю область так, як я освоїв західні області — там я попрацював 32 роки — мені треба щонайменше 5 років, але я вже старий і в мене тих 5 років нема. І Гальонка сказав мені, що вони силами шкіл казки зберуть.

Ми обидва були в ейфоричному настрої, і в мене закралася думка: а чи не розширити мені масштаби моєї роботи за рахунок низки центральних і східних областей України?

А коли в лютому 2008 року я знову прибув у Чернігів для проведення інструктажу з методистами області (про те, як записувати і оформляти народні казки), то побачив, що ці люди сприйняли мене з ентузіазмом. І тоді в мене остаточно визріла ідея розширити мій 24-томник до сорока томів і для цього охопити фольклористично-збирацькою роботою величезну територію від західних кордонів до Чернігівщини і Полтавщини включно.

І було мені тоді 82 роки. Хтось може сказати, що такому, як я, треба було вилізти на піч, їсти кашу, і тихенько покашлювати, а не мотатися по багатьох областях, як Марко по пеклі. Але я вирішив, що навіть якщо мені не вдасться вчасно добігти до фінішу і я впаду на дистанції раніше, ніж вийде друком 40-ий том, ніхто мене за це не осудить, бо я керувався добрими намірами, служив, як міг, Вітчизні і ніяких егоїстичних або користолюбних мотивів у мене не було.

Отак думаючи, я кинувся з Чернігова до Полтави. Гадав я, що то так, як приїхати з Чернівців до сусіднього Івано-Франківська — три години автобусом і вже ти на місці. А то зовсім інші масштаби — від Чернігова до Полтави 500 кілометрів. Я прибув уночі і ночував у нічліжці при автовокзалі в товаристві напівмафіозних чеченців.

Але, як би там не було, в Полтаві наступного дня мене сприйняли так само гарно, як і в Чернігові. І мені, як то кажуть, пішли назустріч і включилися в цю роботу, маючи досвід Чернігова («Ми теж так зробимо»).

А з Полтави поїхав у Черкаси, а тоді в інші області. Далеко не скрізь було гладко. Іноді доводилося добиратися до зірок через терни, як казали стародавні мудреці. Як би там не було, є вже готових 25 томів і ще сім в роботі в різних видавництвах і друкарнях. Є намір завершити цей проект до початку наступного 2011 року.

На цій ейфоричній хвилі я й прибув 20 серпня 2009 року до Дніпропетровська. Прибув просто на семінар, який уже доходив кінця. Мені дали слово, і я добре знав, що як виступлю перед цими людьми, буде повний успіх. Так воно й сталося. Ми домовилися, що вони зберуть матеріал у Дніпропетровській області на один з томів «Казок Наддніпрянщини». І вони це зробили, і щира подяка їм за це. Треба визнати, що основна заслуга в цій роботі на Дніпропетровщині належить працівниці Інституту післядипломної педагогічної освіти Жанні Миколаївні Крижанівській.

І ось ти, читачу, тримаєш цю книгу в своїх руках. І я дивлячись на неї, радію всім серцем, що такий гарний матеріал зберігся досі в усному побутуванні на Нижній Наддніпрянщині. Велика частина цих казок — це сюжети, які вже траплялися мені в різних інших регіонах України. Інакше й бути не може, бо вони є частиною казкового епосу українського народу. Але тут, на межі колишніх володінь Кримської орди, знайшла більше віддзеркалення народна пам’ять про козацькі часи і боротьбу з татарськими нападами.

Особливо вразила мене молитва, з якою звертаються дівчата до Сонця. Це не сучасний новотвір, це відгомін далеких, ще дохристиянських часів. Такі речі тепер на вагу золота.

І радію я, що Бог дав мені розуму вдатися за казками до цього степового козацького краю. Це тим паче важливо, що за часів СРСР ніхто в цих краях нічого не записував ще від часів знаменитого Дмитра Яворницького, який збирав там фольклорні матеріали ще на межі ХІХ і ХХ століть, тобто понад сто років тому.

Ця книга — ще одна пам’ятка сукупного творчого генія українського народу.

Микола Зінчук

18 січня 2010 р.

Легенди Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Народні оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Демонологічні розповіді Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Казки Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Дещо про мовлення казок

Читачі, мабуть, звернуть увагу на те, що словничок при цій книзі відрізняється від попередніх. Річ у тім, що більшість іншомовних слів у ньому — це слова російські. Хтось може сказати: чи варто було ці слова подавати в словник, якщо кожному українському читачеві вони й так зрозумілі? Це правда, бо ж при комуністичному режимі вивченню російської мови в школах приділялося більше уваги, ніж вивченню української. А в південних та східних областях як і вивчалася де наша мова, то, як правило, по одній годині на тиждень. До того ж батьків заохочували до того, щоб вони подавали заяви про звільнення їхніх дітей від вивчення української мови. Отож велика кількість населення тих областей російську мову знає куди краще, ніж українську.

Але нині ми маємо незалежну українську державу, і не може бути такого, щоб українська мова не утвердилася в своїх правах і щоб етнічні українці у своїй країні спілкувалися мовою іноземної держави. Для нас, українців, радна мова є і навіки буде найбільшим духовним скарбом. З плином часу складеться така мовна ситуація, коли українська мова повністю ввійде в права і будуть впроваджені іспити з усної української мови, з метою очистити її від суржикових слів. І мова наша, в чистому її вигляді, засяє десь серед інших мов світу (1930, 1934) і в обох випадках нашій мові присуджено було третє місце в світі.

Цей багатотомник робиться з метою зберегти для нащадків надбання нашої народної культури. Думається, що російська мова як іноземна буде вивчатися в нас і далі, поряд з іншими мовами великих народів, але далеко не всі наші громадяни знатимуть її, отож і подано російські слова в словнику.

Хтось може сказати, що ці суржикові слова можна було б просто вилучити з текстів казок і замінити їх українськими. Але це було б неправильно. Треба зберегти для нащадків теперішній колорит нашого народного мовлення на Наддніпрянщині, як, наприклад, угорські слова в казках закарпатських українців.

Прийде час і суржик відімре, і це буде природній процес. А казки наші записано на Дніпропетровщині сьогодні, коли суржик є реальністю. Зникнуть і казки з усного побутування, але зафіксовані в цьому багатотомнику вони будуть на вічні часи в такому вигляді, в якому побутують сьогодні. Якщо хтось колись захоче ту чи іншу казку з багатотомника подати до якоїсь збірки і олітературити її, то хай собі це робить, але сам багатотомник ніхто ніколи облітературувати не буде.

Мовлення різних казок даного, 35-го, тома неоднакове. Давні казки, записані з уст старших людей, подані на діалекті. Казки від молодих розповідачів уже ближчі до літературної мови, особливо казки від людей з вищою освітою.

Але є ще новотвори, що їх теж вирішено не вилучати, бо вони — частина казково творчого процесу українського народу. Ці казки, як і інші подані в книзі сучасні фольклорні твори, написані на літературній мові. Зрозуміло, що неможливо було і недоцільно реставрувати в них діалектні особливості.

Микола Зінчук