Українські народні казки

Фольклор Поділля

Цей багатотомний українських народних казок спочатку планувався як 24-томник. Розпочавши збирання народних казок наприкінці серпня 1975 року в Чернівецькій області, я потім переніс цю роботу на Івано-Франківську, Закарпатську та інші західні області, за 32 роки записав на цих теренах понад 4000 казок, і цього вистачало на 24 книги. Обсяг кожної — в середньому 28-30 друкованих аркушів, тобто 400-420 сторінок. На середину 2007 року вийшло в світ 12 томів, а більшість інших були вже готові в рукописах.

Добре знаючи трагічні обставини життя мого народу в XX столітті — знищення селянства Голодомором, знекровлення нації жахливими репресіями, страшна, небачена досі за масштабами жертв війна — я утвердився в думці, що народні казки в усному побутуванні на центральних і східних теренах України не збереглися. Така думка моя підкріплювалася й тою обставиною, що в західних областях у післявоєнний період видавалося чимало збірок новозаписаних казок, а на Великій Україні цього не було. Отож і виходило, що багатотомник мав бути укомплектований тільки казками, записаними в Західній Україні.

Все ніби йшло до успішного завершення 24-томника, але. тут сталося непередбачене. Один мудрий і авторитетний чоловік попросив мене записати казки на його рідній Чернігівщині. На той час ішов 83-ій рік життя мого, і нога моя на Чернігівщину ще не ступала, я там ніколи не бував. І ось наприкінці жовтня 2007 року я прибув до Чернігова, ознайомився з тамтешніми обставинами і наступного дня виїхав у віддалений. Носівський район. Попрацювавши там напружено тиждень, переконався, що казки там є.

І в Чернігові, і в селах, мене прийняли гарно, і той північний край Вітчизни моєї сподобався, мені.

Повернувшись з моїм доробком — 52 казки і 30 суміжних з казками прозових фольклорних творів — до Чернігова, я виклав ситуацію проректору Інституту післядипломної педагогічної освіти О. А. Гальонці і сказав, що на Чернігівщині можна назбирати казок на кілька томів. Але того, щоб освоїти Чернігівську область, як мені вдалося освоїти, наприклад області Івано-Франківську (10 томів) або Закарпатську (6 томів), мені треба попрацювати п’ять років, а в мене тих п’ять років, цілком очевидно, уже нема, на це патріот свого краю Олексій Гальонка сказав мені:

- Ми силами шкіл казки зберемо.

І я погодився. Незабаром вони скликали методистів-філологів з усіх своїх районів і я, подолавши майже 1000 кілометрів, знову прибув до Чернігова і провів з ними бесіду, розказав, як записувати і оформляти народні казки, і показав, як виглядають уже готові томи.

У мене не було сумнівів, що ці жінки по районах казки зберуть. І до весни 2008 року казок на два томи на Чернігівщині було назбирано. На той час я же сам зібрав на 27-ий том казок у Хмельницькій області (цей том уже вийшов друком). А є така приказка: апетит приходить під час їди. І я вирішив довести свій багатотомник до числа «40». Розумію, і ти, дорогий читачу, добре розумієш, що це моє рішення в такому похилому віці пахло одвертою авантюрою. Але ж і весь цей проект, коли я, 50-річний вчитель історії далекої сільської школи, не маючи на той час ніякої підготовки і ніякого досвіду такої роботи, ніким на таку роботу не рекомендований, не призначений, не оплачуваний і ніяким чином не заохочуваний, взявся за його виконання, був авантюрним. Та попри всі великі труднощі мої сподівання виправдалися і я, пройшовши крізь усі випробування, успішно йшов до мети. Більше того, за ті роки я написав велику книгу своїх авторських казок і видав її. І твердо повірив у свої сили й можливості.

І якраз у той час, коли успішно розгорнулася робота на Чернігівщині, мене підтримала Чернівецька обласна адміністрація, пообіцявши профінансувати видання тринадцяти моїх томів. І хоча пізніше вони змогли виконати обіцяне всього на якихось 15 відсотків, їхня моральна й організаційна підтримка для мене багато важить.

Отож я, окрилений першими успіхами, на Чернігівщині, вирішив освоїти всі області між Чернігівською і західними областями, щоб була суцільна освоєна територія. Я кинувся в Полтаву, тоді в Черкаси, потім у Київ, у Білу Церкву. І скрізь я зустрічав розуміння й підтримку. І на цю справу вдалося підняти великі маси людей.

На цій хвилі я навесні 2008 року прибув до Вінниці, з’явився до обласного управління освіти і зустрівся з заступником начальника управління А. Р. Лисаком. Андрій Романович зрозумів мене і ми про все домовилися. Але ще невідомо було, хто ж у Вінниці буде конкретно керувати цією роботою. Пізніше мене по телефону повідомили, що цим буде, займатися працівниця Інституту післядипломної педагогічної освіти І. М. Мацієнко. Ірина Миколаївна сумлінно взялася за цю роботу і незабаром повідомила мене, що зібрано вже дуже багато. Але негативною обставиною було те, що я з нею віч-на-віч не зустрічався і не проводив роз’яснювальної роботи з людьми, які мали керувати збиранням казок по районах.

Незабаром вчителі Вінниччини назбирали, більше, ніж у будь-якій іншій з областей Центральної і Східної України. Але саме тут найбільшою мірою виявилися деякі негативні риси житейської філософії наших громадян, успадковані від часів комуністичного режиму. У багатьох випадках наші люди там, де це було можливо, шляхом приписок і різних обманних комбінацій намагалися одержати і часто одержували, на додаток до чесно заробленого, також платню за роботу, якої фактично не виконували. Чи зробив, чи не зробив, аби лиш добре відзвітував, що зробив. Отож, посписували в багатьох випадках казки, з різних книжок, записавши їх на конкретних «розповідачів» з різних сіл. А ті «розповідачі» про записані на них казки й не чули. Та й подали мені оте посписуване з книжок. Хочеш казок — на тобі казки.

Там, де я особисто проводив семінари й інструктажі, випадки такого плагіату траплялися рідше. А на Вінниччині таке явище було масовим, бо я застерігав від цього тільки пана. Лисака. У деяких районах підійшли до цієї роботи цілком несерйозно. Липовецький район, наприклад, подав товсту папку казок Гуцульщини й Закарпаття на тамтешніх діалектах. На цілий том «назбирали» казок у місті Вінниці. Прочитавши їх, я виніс враження, що все це списане з друкованих джерел. І я написав листа А. Р. Лисаку з проханням доручити комусь бодай вибірково перевірити когось із осіб, під яких нібито записано казки, і встановити, чи дійсно вони ці казки знають, чи списали вчителі з книжок, а на них записали. В листі було подано список цих сумнівних розповідачів, але ніякої перевірки не провели і ніякої відповіді мені пан Лисак не дав. Я змушений був вирішувати це питання на свій розсуд і всі підозрілі

записи відкинув. І того, що зосталося, було не досить і для двох томів.

У такій ситуації довелося звернутися до Ірини Миколаївни з проханням ще попрацювати з людьми, особливо в тих районах, які ухилялися від цієї роботи. І просив я її зібрати також матеріал про Голодомор. Ці розповіді мали піти на додаток до кожного з томів.

І робить честь Ірині Миколаївні Мацієнко те, що вона гарно попрацювала і було зібрано все те, про що я її просив. І всього сукупного матеріалу з Вінниччини вистачило для двох гарних томів, один з яких, читачу, ти зараз тримаєш у своїх руках. Можливо, окремі списані з книжок казочки і проскочили у ці два томи, але в цьому трагедії я не вбачаю. Аналіз мови засвідчує, що всі подані в даних книгах казки — це таки казки Поділля.

І ще хочеться зупинитися в кількох словах на питанні про те, чим же ці томи відрізняються від тих, що укомплектовані казками з західних областей. Там я казки записував сам і є гарантія автентичності кожної казки. І ті казки, як правило, були більші за розмірами, більш розлогі. Там вистачало на цілий том 100—150 казок. І, по-друге, на Вінниччині, як і в інших центральних та східних областях, зібрано багато казок-новотворів, які значно відрізняються від традиційних народних казок. Написані ці казочки літературною мовою і більш схожі на казки літературного походження. Є тут ознаки впливу літературних казок, і не тільки українських: згадки про гномів, фей, яких в українських народних казках ніколи не було. Найчастіше це казки про персоніфіковані явища природи. Такими є казки «Як Квітень до Березня в гості їздив» (6) або «Три сестриці» (10). Такого роду новотвори зустрічаються в різних областях України, але частіше в центрі й на сході.

Вивчення цих новотворів дасть матеріал для роздумів про те, в якому напрямі йде сучасний казкотворчий процес.

Відрізняється від усіх сюжет «Створення світу». Це фактично не казка, я приклад дохристиянських вірувань наших предків. Це теж свого роду новотвір. Адже є серед нашого народу люди, які закликають повернутися до віри предків. Їхні фантастичні уявлення про створення світу, що їх вони почерпнули, очевидно, не з усної традиції, а з книг, і знайшли своє віддзеркалення в цьому сюжеті. Видно, що його написано людиною освіченою, бо є навіть посилання на Заратустру.

Ця річ може становити інтерес для людей, які цікавляться світоглядом наших дохристиянська предків.

В казці «День і Ніч» ідеться вже не про пори року, а про пори доби. Суттєво доповнюють народні казки суміжні з ними жанри, подані як додаток до казок. Демонологічні розповіді про чортів, відьом, домовиків, русалок тощо свідчать, наскільки живучими є уявлення про світ, які передавалися від покоління до покоління від прадавніх часів до наших днів.

Народні легенди, яких особливо багато подано в цій книзі, дуже різнотемні, але їх об’єднує одне — всі вони повиті світлим почуттям любові до рідного краю. Історичні легенди — це, як правило, відгомін козацьких часів і татарських набігів. В пам’яті народній не згасають патріотичні волелюбні мотиви.

В пропонованій тобі, читачу, книзі подано також народні оповідання та розповіді на різні теми. Особливо вражаючими є спогади про голодомор 1932-33 років. Адже більше в історії людства подібних трагедій не було. Людям у інших державах трудно уявити, що державна влада свідомо і цілеспрямовано виморювала своїх громадян голодом. І не окремі сім’ї, а цілу націю. Адже вимерло приблизно — точної цифри ніхто не знає — 7-8 мільйонів українських селян. Хай нині сущі українці й нащадки наші пам’ятають про це, хай цінують нашу незалежність, яку ми, нарешті, маємо після багатьох століть тяжкої національної неволі.

Тема Голодомору знайома й мені самому, автору цих рядків, бо я й сам був на грані голодної смерті навесні 1933 року. В жахливих народних розповідях про голодомор нема ніякого перебільшення.

Дорогий читачу! Я пишу ці рядки, коли мені же йде 85-ий рік мого життя, я дуже поспішаю, бо попереду ще багато невиданих томів, і я хочу до кінця життя мого видати їх усі 40 і зоставити нащадкам закінчений багатотомник. Якщо ти, читачу, помітиш у моїх книгах якісь недоліки, які є наслідком мого великого поспіху, то не суди мене надто суворо, бо я впродовж кількох десятків років старався з усіх сил і зробив усе, що міг зробити.

Микола Зінчук

Легенди Поділля

Народні оповідання Поділля

Демонологічні розповіді Поділля

Казки Поділля