Українські народні казки

Казки про тварин

Українська Народна Казка Про Тварин

Казка як своєрідний жанр народної творчості здавна посідає важливе місце у фольклорі всіх народів світу. Згадки про казку (як і її зразки) знаходимо в різноманітних писемних пам’ятках, що дійшли до нашого часу крізь віки і тисячоліття. Так, в Китаї ще у XXII ст. до н. е. був відомий збірник казок — «Шан-Хої-Кінг». Ряд казок Стародавнього Єгипту було зафіксовано у XIV ст. до н. е. За багато століть до нашої ери активно побутували казки в Індії. Чимало з них увійшло потім до славнозвісного збірника «Панчатантра». Широкого розголосу набули стародавні казки Арабського Сходу, що склали цілий збірник «Тисяча і одна ніч» й були потім перекладені на мови багатьох народів.

^Мабуть, жоден з видів народної творчості не відзначається таким багатством нашарувань, як казка. На ній позначився вплив різних історичних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів. Усе це свідчить про важливе місце казок у культурно-побутовій практиці людства уже на ранніх щаблях його історичного розвитку і про тісний зв’язок їх з життям народу «Історія казки, — справедливо відзначає російська дослідниця Е. Померанцева, — є насамперед історія її співвідношення з дійсністю» 1.

Звичайно, кожна казка, як, до речі, й твори інших жанрів фольклору, певний елемент нової дійсності засвоювала не механічно, не прямолінійно, а в своєрідному, передусім художньо-естетичному аспекті. Тим-то нове в казці тієї або іншої історичної доби щоразу й неминуче «зливається із старим в одне органічне ціле» 2.

Будучи здавна одним з провідних і визначальних жанрів усної народної творчості, істотно впливаючи на процес формування різних видів та жанрів фольклору, на його загальну поетику, на характер жанрової системи тощо, казка разом з тим відіграла важливу роль і в розвитку писемної традиції людства. Ще в античному світі (зокрема, в Стародавній Греції та Римі) казка як пізнавальне і художнє джерело використовувалась істориками, поетами. Дослідники пізнішого часу, наприклад, слушно зауважували, що давньогрецький письменник і філософ Плутарх, який написав багато творів історичного змісту, «у своїх оповіданнях дає більше казок, ніж історичного викладу» 3

Велике значення мали народні казки для становлення та розвитку багатьох жанрів художньої літератури (передусім пригодницького роману, повісті, новели, байки, літературної казки-алегорії тощо). На щедрому, життєдайному грунті казкової традиції у всіх народів світу започаткувався та розвинувся і такий характерний вид професіональної художньої творчості, як дитяча література.

За своєю природою казка є досить характерним жанром фольклору; вона щільно примикає до інших різновидів народної оповідальної творчості, насамперед до легенди, переказу, оповіді, які, як відомо, особливо тісно пов’язані з конкретною історією, реальним життям і побутом їх творців. Художні образи казок, психологія характерів, ситуації, художні деталі казкового епосу в своїй основі завжди глибоко самобутні й історично конкретні, бо ж вони у специфічній художній формі відбивають життя, погляди, смаки та сподівання певного народу у певний час його історії.

Проте казка має й чимало відмінного від суміжних з нею жанрів оповідального фольклору. Це, зокрема, притаманна їй своєрідна внутрішня установка на вимисел. Якщо в легенді або, скажімо, переказі основним є підкреслення «достовірності» чи «імовірності» того, про що йдеться у творі, то казка завжди розповідає явну «вигадку», яка цікава не сама по собі, а передусім своїм більш або менш прозорим натяком на якесь конкретне життєве явище, захоплює своєю алегоричністю, і це завжди усвідомлюється як самим творцем казки, так і її виконавцем і слухачем.

Установка на вимисел в казці перебуває в органічному зв’язку з іншою не менш характерною ознакою — розважальністю. «Коли казку, — слушно підкреслює російський фольклорист О. Никифоров, — розповідають не для розваги, а, напр., з метою дидактичною, повчальною, вона перетворюється в чисту легенду, повчання і при цьому набуває часто навіть нових особливостей побудови» 4.

У сиву давнину форми усної поезії були ще слабо диференційовані, до того ж і сама народна творчість тоді досить щільно перепліталась з різноманітними побутовими та ідеологічними чинниками, ймовірно, що й казка була у ті далекі від нас часи певною мірою зв’язана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині.

Народи світу в своєму розвитку загалом пройшли більш або менш аналогічні історичні стадії. Це відбилось і на казці, про що свідчать однотипні у казковому епосі різних народів нашарування, глибока спорідненість, часом вражаюча подібність багатьох сюжетів, мотивів та образів, хоч безсумнівна при цьому й величезна, особливо у пізніші часи, роль культурного взаємообміну між народами.

До того ж казка як характерна форма художньої розповіді за своєю природою здавна забезпечувала широкий простір для участі в процесі її творення та поширення індивідуального творчого начала. Імпровізаційний елемент у творах цього жанру завжди посідав досить важливе місце, хоч знаходив і не настільки широкий вияв, як, скажімо, в легенді, переказі або оповіді. У казці він більшою мірою, аніж в інших видах оповідальної творчості, стримувався різноманітними чинниками формального порядку (більш або менш усталеною фабулою, внутрішньою цілісністю сюжетів та мотивів, законами композиції, системою так званих «загальних місць» тощо), щоразу сполучався з певною (казковою) традицією.

Крім того, у порівнянні з іншими жанрами фольклору казка надзвичайно сильно виявляє схильність до взаємодії з писемною традицією, що не могло не позначитись на її характері й особливостях розвитку. Можна сміливо твердити: з появою писемності казкова творчість дістала характерне, якісно нове джерело для свого збагачення, поширення й функціональних виявів.

Усе це й склало той специфічний грунт, на якому народна казка в міру культурного поступу людства дедалі більше зростала вшир і вглиб, у кожну історичну епоху своєрідно оновлювалась, переосмислювалась, видозмінювалась, постійно збагачувалась і розвивалась як з погляду генетичного, так і типологічного, щедрим потоком вливалась у культурну скарбницю кожного народу як її неоціненне надбання і водночас активно запліднювала казкову традицію інших народів, проте й сама часто-густо зазнавала при цьому неабияких впливів.

Тривалість розвитку, тісний зв’язок з конкретною суспільно-історичною й культурно-побутовою практикою широких верств трудового народу, змінність функцій, активні міжнародні взаємодії, різнохарактерність зв’язку народної оповідальної творчості з писемною традицією спричинились до появи у фольклорі народів світу казок найрізноманітніших форм і видів (казок про тварин, фантастичних, пригодницьких, побутових казок — у тому числі сатиричних, гумористичних, — казок типу притч, байок та ін.). При цьому кожна з таких груп (чи циклів) народної оповідальної творчості відзначається своїми, притаманними лише їй особливостями побудови художнього образу, характерними прийомами типізації Дійсності, засобами композиції тощо. Таким чином, природно постає питання про рамки й загальні особливості казки як специфічного виду (чи жанру) народної оповідальної творчості.

З погляду жанрових особливостей казка є досить характерним художнім утвором. Завдяки своїй специфічній природі, своєрідній універсальності охоплення життєвих явищ казка як жанр за тривалий період свого розвитку помітно розрослася (причому — за різними ознаками та по багатьох лініях), давши початок відмінним між собою щодо жанрових ознак художнім різновидам, які, проте, ніколи остаточно не поривають із своєю природною жанрово-генетичною основою і фактично є органічною складовою частиною того широкого поняття, що звичайно у фольклористиці пов’язується з терміном «казка». Як бачимо, казка виходить за межі традиційного для науки про народну творчість поняття жанру; скоріше це — окремий, специфічний масив, який об’єднує в собі різнохарактерний щодо художніх, композиційних та загалом жанрових особливостей матеріал. На це неодноразово вказувало багато дослідників різного часу 5. «Загальноприйнято, — слушно зауважував російський вчений В. Пропп, — вважати казку жанром. Між тим до складу казок увіходять різноманітні за поетичною природою твори. За своєю структурою фантастичні казки — дещо цілком інше, ніж казки кумулятивні або казки про пошехонців. Отже, казка — поняття більш широке, ніж жанр» 6.

Різноманітність художніх форм казки як її суттєва жанрова ознака ще раніше впала в око й О. Никифорову. «Казка, як надто складний і багатий вид поезії, — відзначав він, — живе не в одній єдиній формі, а в багатьох» 7.

Звідси зрозумілі й ті величезні труднощі, які щоразу постають перед дослідниками при класифікації зразків народної творчості, особливо казки. Адже систематизацію творів того або іншого жанру бажано й необхідно було б здійснювати за єдиним принципом, на основі певного критерію відбору та оцінки фольклорного матеріалу, з урахуванням якоїсь більш-менш постійної, визначальної жанрової ознаки, інакше класифікація фактично втрачає наукове значення. Тим часом народна творчість протягом багатовікової історії свого розвитку зазнала таких доконечних змін, такого ґрунтовного переосмислення, що відшукати якусь визначальну, головну рису певного жанру, характерну для всіх часів його розвитку та різноманітних умов конкретного побутування, фактично буває дуже важко, а то й неможливо. Ось чому, класифікуючи, наприклад, українську народну пісенну творчість, дослідники змушені вдаватись до різних критеріїв її добору та оцінки 8, що є найбільш доцільним і цілковито виправданим на сучасному етапі розробки даної проблеми. Цей же підхід та принцип полікритеріальності повинні бути виявлені і щодо казки, в якій взаємодіють сформовані у різні історичні епохи різнохарактерні за своїми жанровими особливостями художні форми і про жанрову специфіку якої — як окрему даність у системі жанрів фольклору в цілому — можна говорити лише в загальному плані.

У фольклористиці можливі різні типи класифікації зразків народної творчості — залежно від конкретної мети, наявності фактичного матеріалу та ступеня його вивчення.

Одним з найважливіших завдань науки про народну творчість є здійснення наукової класифікації фольклору, що має передусім пізнавальне значення. Класифікація такого типу повинна глибоко розкрити особливості жанрової системи фольклору на кожному історичному етапі, а також якомога повніше відбити історію виникнення, складання та дальшого поступування кожного жанру зокрема, повинна сприяти з’ясуванню закономірностей його розвитку й характеру зв’язку з тим конкретним соціальним і етнокультурним середовищем, в якому він виникав і потреби якого був покликаний задовольняти; повинна допомогти збагнути характер взаємодій того або іншого жанру з різноманітними видами та формами художньої й історично-побутової практики мас тощо. Зрозуміло, що створення такої ґрунтовної системи можливе лише як наслідок тривалого, копіткого і глибокого вивчення усієї різноманітності фактів та явищ народної творчості в їх постійному зв’язку одного з одним та з конкретною, історично змінною дійсністю, з максимальним урахуванням загальних закономірностей та особливостей розвитку фольклору. На жаль, на сучасному етапі розвитку фольклористики це завдання поки що не може бути належно розв’язане.

Інший характер мають класифікації, які здійснюються емпіричним шляхом і знаходять специфічне застосування (зокрема, використовуються при укладанні збірників), виробляються з метою попереднього групування, робочого каталогізування різноманітного фольклорного матеріалу тощо. Таке попереднє систематизування зразків народної творчості має передусім утилітарне, прикладне значення, переслідує суто практичну мету, і високих вимог до нього ставити не слід. Адже основне його завдання — надати тому або іншому виданню чи каталогові певної зручності в користуванні, забезпечити можливість швидкого відшукування в ньому (для порівнянь, зіставлень) якогось окремого твору чи й цілого циклу творів.

Одним з прикладів такої класифікації є відомий «Покажчик казкових типів», складений фінським фольклористом Антті Аарне (1867 — 1925) і виданий ним у 1910 р. Незважаючи на певні недоліки запропонованої Аарне систематизації народних казок за їх сюжетами та мотивами (нечіткість окремих рубрик, деяка Довільність при віднесенні ряду творів до того або іншого сюжету чи мотиву та ін.), цей покажчик все ж міцно увійшов у міжнародну практику фольклористів-казкознавців при укладанні ними збірників народної оповідальної творчості. У 1929 р. російський фольклорист М. П. Андрєєв (1892 — 1942) доповнив покажчик новими сюжетами та мотивами і видав його окремою книгою 9. Відтоді цей довідник широко використовується (для зіставлень, порівняльного вивчення творів народної прози) вченими, зокрема видавцями та дослідниками казок різних народів.

Покажчик А. Аарне був пізніше також доповнений американським фольклористом С. Томпсоном, який зафіксував та увів до нього чимало нових мотивів з .епічної творчості багатьох народів світу. Фактично покажчик Аарне — Томпсона ліг в основу систематизації й польських народних казок, яку здійснив Ю. Кржижановський 10.

При укладанні та виданні східнослов’янських казок упорядниками звичайно використовується покажчик Аарне — Андрєєва. До речі, схема розташування казкового матеріалу, що наводиться тут, була цілком прийнята й білоруським ученим К. П. Кабашниковим, який підготував та видав ґрунтовний збірник білоруських народних казок про тварин 11.

* * *

Характерний цикл у казковому епосі всіх народів світу складають казки про тварин (так званий «звіриний епос»). Це досить специфічний масив народної казки, з історичного погляду — її найдавніший шар. У порівнянні з іншими різновидами казкового жанру ці твори як за своєю образною системою, характером художнього вимислу, так і щодо тематики та ідейно-художніх рис відзначаються певними особливостями, що й дає підставу виділити їх в окрему, самостійну групу.

Незвичайними є вже самі генетичні витоки художніх образів, сюжетів та мотивів цих казок. Тут знайшов свій характерний вияв «ідеологічний синкретизм» первісної доби, своєрідно відбились світоглядні основи художньої творчості людини стародавнього часу. Протягом усієї історії людства неминучих змін зазнавали й казки про тварин. Це, зокрема, проявлялось у перебудові їх функцій, в переосмисленні багатьох образів та мотивів, що склалися ще в первісній добі, в корінних зрушеннях, що сталися в характері самого художнього вимислу, в змінах способу типізації явищ навколишньої дійсності та у виробленні відповідних часові композиційних особливостей даної групи казок.

Слід підкреслити, що народні казки систематично почали записувати порівняно пізно (коли даний жанр уже до певної міри почав «деградувати»), і, отже, вони стали відомі дослідникам не такими, якими були колись, а в значно зміненому вигляді, що дуже утруднює їх вивчення. Це, зокрема, стосується й такого найдавнішого шару казкового жанру, як «звіриний епос», який дійшов до нас на досить пізньому шаблі свого історичного розвитку, коли образ тварини у творі давно втратив первісне значення і фактично «став сприйматись як алегоричне зображення людини» 12.

Для того щоб збагнути суть, справжню природу будь-якого жанру народної творчості, визначити місце у колі інших її художніх форм, важливо розкрити його генетичні джерела й функції на початкових етапах виникнення, простежити особливості формування і дальшого поступування в нерозривному зв’язку з усім процесом розвитку різноманітних форм творчості, в загальному контексті трудової, суспільно-історичної та культурно-побутової практики людини. При з’ясуванні характеру «звіриного епосу» як окремої даності у жанрі казки необхідно зробити бодай короткий екскурс в його життєві витоки, торкнутися питання про передісторію художнього вимислу в творах цієї групи.

Виразний відбиток на «звіриному епосі» у початковий період його формування залишили, зокрема, тотемістичні уявлення людей стародавнього часу про навколишній світ. «Тотемізм, — як відзначають вчені, — це ціла стадія в історії первісної релігії, стадія, через яку пройшло все докласове суспільство на певному ступені свого розвитку» 13. Ці тотемістичні, фантастичні за своєю суттю вірування виникли на основі забобонного схиляння первісної людини перед іншими живими істотами (найчастіше — тваринами, рідше — рослинами), обожнювання їх як мовби охоронців, могутніх захисників та покровителів роду.

Один з відомих дослідників первісної релігії англійський вчений Д. Фрезер так охарактеризував ті стародавні уявлення людини, які дістали в науці загальну назву — «тотемізм»: «Тотем... становить собою клас матеріальних предметів, до яких примітивна людина ставиться з особливою повагою, гадаючи, що між ними і нею існує тісний і інтимний зв’язок. Зв’язок цей двобічний: тотем заступається за людину, остання відплачує тотему тим, що утримується вбивати свій тотем, якщо він відноситься до класу тварин, рубати й зривати, якщо до класу рослин, і виявляє йому всілякі знаки поваги... Усе це виливається у своєрідну релігійно-соціальну систему, що носить назву тотемізму» 14.

Тривалі спостереження людини над життям і поведінкою різноманітних представників фауни, їх взаєминами тощо живили фантастичні вірування та забобони, природно викликали в людей прагнення якось пояснити усі оті незрозумілі їм закономірності навколишнього життя, ту загальну гармонію, яка склалася у живій природі, збагнути ту «доцільність» та «розумність» поведінки звірів, що насправді були наслідком природного відбору в тваринному світі. Усе це органічно сполучалось з віруваннями про здатність звірів мислити, розмовляти, розумно діяти, своєрідно доповнювало всі інші релігійні уявлення людей.

Так поступово під дією різноманітних чинників серед різних народів світу в стародавні часи склався культ тварини, який, у свою чергу, зумовив появу й багатьох ритуальних відправ, характерних дійств, що доповнювались та «оздоблювались» різноманітними елементами первісної магії.

Слід підкреслити, що тотемізм як одна з форм релігії все ж значною мірою базувався на матеріалістичних основах світогляду людей стародавнього часу. Не анімістичні погляди трудівника, не просте його споглядання природи були при цьому визначальними, як схильний трактувати це, наприклад, німецький вчений Я. Грімм 15, а насамперед суто практичні інтереси людей, їх прагнення «зрозуміти життя тварин, оволодіти засобами їх приручення, захисту від нападу і способами промислу» 16.

Тільки на дуже низькому рівні розвитку продуктивних сил суспільства, в умовах величезної залежності людини від зовнішніх обставин й міг виникнути той притаманний первісній добі грубий культ природи, «принизливість якого, — як відзначав К. Маркс, — особливо виявляється у тому факті, що людина, цей володар природи, благоговійно падає на коліна перед мавпою Ханумані і перед коровою Сабалою» 17.

До речі, ці ж матеріалістичні підвалини, на яких виник тотемізм, фактично визнаються й деякими буржуазними вченими. Так, Д. Фрезер стверджував, що «тотемізм можна зрозуміти, насамперед, як організовану кооперативну систему магії, що служить цілям забезпечення членів суспільства, по-перше — багатими запасами усього необхідного і, по-друге, — охороняючу від усіх небезпек, які підстерігають людину в її боротьбі з природою» 18.

Звичайно, при з’ясуванні джерел та еволюції образів українських народних казок про тварин в їх історичному розвитку не можна перебільшувати значення стародавніх міфічних уявлень. Не слід забувати й пізніші культурні впливи, які призводили до відчутних, часто доконечних змін та переосмислень давніх образів і сюжетів. Неабияке значення у формуванні «звіриного епосу» всіх європейських народів мала середньовічна поема про хитрого, мстивого, підступного та пронозливого лиса. Особливо значним був вплив створеної за мотивами німецької версії цього твору поеми «Рейнеке Лис» (1794) німецького поета Й. В. Гете (1749 — 1832), яка пізніше стала відомою у багатьох країнах світу. Східнослов’янська казкова традиція (як, загалом, і казки багатьох інших народів) так само ніколи не була байдужою до впливів, які всілякими шляхами доходили до неї з різних культурних осередків Європи, Азії, Африки тощо. І все ж одним з найважливіших джерел переважної більшості образів казок даного циклу має бути визнана передусім місцева традиція, найдавніші, зокрема тотемістичні, уявлення та вірування людей.

У казках східних слов’ян дуже поширений образ вовка. Справа в тому, що саме вовк, як небезпідставно припускає С. Токарєв, у слов’ян здавна був особливо шанованою, «священною (тому, що найбільш небезпечною) твариною» 19. Отже, мабуть, не випадкові в українському фольклорі повір’я про вовкулаків (про вовків, у яких наче б за певних обставин може часом перекинутись людина). До речі, в давнину (ще до нашої ери) ці повір’я були поширені й серед племен, розселених у районі Верхнього Подніпров’я. Про одне з цих племен — неврів (чи «наварів»), яке дехто з дослідників вважає одним з ранніх слов’янських племен 20, згадує й стародавній грецький історик Геродот. Посилаючись на сповнені різних домислів грецькі та скіфські перекази, Геродот переповідав повір’я про вовкулаків. Він фактично приписував таку здатність неврам, серед яких це повір’я було поширене і які уявлялись йому чарівниками. «Щорічно, — писав Геродот, — кожен невр стає на кілька днів вовком, а потім знову набуває свого попереднього вигляду» 21.

Культ вовка взагалі був поширений серед давніх племен слов’янської групи, про що свідчать відгомони його у слов’янському фольклорі пізнішої доби. Це відзначає й російський етнограф С. Токарєв. «Сліди шанування вовка, — пише він, — зберігались у слов’ян довгий час. Наприклад, у болгар викрадення вовком вівці з отари вважається щастям і честю для господаря, торговцеві худобою це віщує бариш; встановлені особливі дні в листопаді або лютому як «вовчі свята». У східних слов’ян сліди культу вовка слабіші. Однак у гуцулів деякі релігійні люди справляли щорічно свято на честь вовків. У гродненських білорусів був звичай у певні дні року — напередодні Різдва — не називати вовка цим іменем, щоб не викликати його тим з лісу, а іменувати алегорично «колядником» і т. ін.» 22.

Серед українських казок про тварин є давня за походженням казка (відома в кількох порівняно незначних варіантних відмінностях) про вовка-«колядника» (або «щедрівника»). Тут вовк забирає («виколядовує») у діда овечку, козу, коня, бабу, а потім і самого діда, відносить усе це до себе в ліс і з’їдає. У цих творах мовби відлунює думка первісної людини про її безпорадність, безсилість перед сильним звіром, якого неможливо перемогти, а можна лише якось задобрити, принісши йому щось у жертву. Тільки в деяких варіантах твору дід з бабою обманюють вовка, а часом і розправляються з ним, що є, очевидно, пізнішим нашаруванням.

Взагалі у східних слов’ян існувало чимало різних повір’їв про вовка. Вважалось, наприклад, що вовк перебуває під покровительством самого «бога» (чи котрогось із «святих») і лише з їх згоди може напасти на вказану йому жертву. Тому у вовка не можна було віднімати здобич, яку йому наче «сам бог послав». Ще порівняно недавно (у XVII ст.) поширеним був забобон, що вовка не слід гнівити, бо він потім, виючи, може накликати на людей пошесть або війну 23. В білорусів була й така прикмета: якщо вовк перейде комусь дорогу, то це нібито віщувало успіх 24.

Подібні ж повір’я про вовка, як зауважив відомий російський етнограф та фольклорист Д. К. Зеленін, були поширені і серед інших європейських народів — сербів 25, румунів 26, естонців 27, гагаузів 28 та ін.

Ці забобони проникали і в народні казки, до певної міри формуючи їх образну систему й тематику. Образ вовка широко фігурував і в українському «звіриному епосі». Проте найповнішу художню розробку в наших казках дістала тема «Голодний вовк». Характерно, що при цьому вовк майже завжди зображуєтеся як нерозумний, зажерливий хижак-невдаха. Його неодноразово обманює і лисиця, і собака, і баран, і гуси, і звичайно, людина. Часто потерпає він і від своїх же «родичів» — інших вовків.

Така корінна зміна в ставленні людей до їх колишнього об’єкта обожнювання та пошани з’явилась уже пізніше, коли тотемістичні уявлення дедалі більше поступалися місцем новим формам релігії. У східних слов’ян цей процес, мабуть, особливо інтенсивно протікав у період утвердження християнства, яке, як відомо, розгорнуло широкий наступ на всі соціальні інститути, що виникли до нього, у тому числі й на різноманітні язичеські вірування. Але й самі первісні уявлення не були чимось однозначним і чітко визначеним, а, навпаки, нерідко характеризувалися певною суперечливістю в трактуванні одного й того ж явища. Деякі племена, скажімо, вважали за великий гріх полювати на звіра-тотема, інші ж — за можливе вбивати його і охоче вживали свій тотем як їжу, тим самим мовби прилучаючись до його сили, кмітливості і т. ін.

Проте не духовні фактори (форми релігії тощо) були визначальними в процесі ґрунтовного переосмислення первісних уявлень, а конкретні умови матеріального життя людини, зокрема й така важлива обставина, як потреби розвитку та дальшого зміцнення сім’ї. «Тотемізм, — підкреслює В. Анікін, — стадіально пов’язаний з епохою материнського роду. Материнські роди носили ім’я тотемного звіра, і кожен з членів родової організації вважався нащадком звіриного предка і, звичайно, родичем того або іншого звіра-тотема. У материнського роду негативне ставлення до тотемного звіра виключене. Перехід від шанування тотемної істоти до її висміювання відбувся в умовах розпаду стародавнього материнського роду і встановлення патріархату. Розпадом материнського роду значною мірою пояснюється, чому в міфічних переказах і сказаннях багатьох народів світу висміюються ті тварини, які складають предмет шанування в стародавніх культах» 29.

Не слід забувати й того, що такі поняття, як, скажімо, вірування, міф, первісна сага, переказ або казка — це специфічні історичні категорії, які в силу певних обставин могли якоюсь мірою взаємопроникати і взаємодіяти між собою, проте ніколи не збігалися, оскільки не були та й не могли бути тотожними^ Адже кожна з них створювалася під дією відповідних суспільних чинників, у різних умовах формування і на різних стадіях розвитку сім’ї, роду, племені і, природно, по-різному, у своєрідній якісній сутності з’являлася в певну історичну епоху, складаючи у своїй сукупності той первісний грунт, на якому й започаткувався характерний художній вимисел у казках даного циклу. «Появі власне казок, — слушно стверджує той же дослідник, — передували оповідання, безпосередньо пов’язані з повір’ями про тварин. У цих оповіданнях діяли майбутні головні герої казок про тварин. Ці оповідання ще не мали алегоричного значення. В образах тварин розумілись тварини і ніхто інший... Це ще не мистецтво в прямому й точному розумінні слова. В оповідань міфічного характеру було вузько практичне життєве призначення. Можна припускати, що вони розповідались з напутньо-дидактичними цілями і навчали людей, як треба ставитись до звірів» 30.

Лише з часом, на порівняно пізньому етапі розвитку народнопоетичної традиції, різнохарактерні духовні витвори давніх епох (повір’я, міфи, оповідання тощо) були остаточно, глибоко переосмислені. Усе це під впливом конкретних запитів часу своєрідно сполучалося з новим трактуванням образів, узгоджувалося з реальними потребами життя трудівника, набуваючи характерних смислових рис та відтінків і увіходячи потім до загальної казкової символіки як її органічна складова частина. Власне, якраз відтоді, тобто з моменту складання специфічної художньої алегорії, котра, як відомо, є важливою жанровою ознакою казки взагалі, й розпочинається історія казки про тварин як такої.

Таким чином, українські казки про тварин, як вони відомі нам нині, — витвори уже більш пізнього часу, і їх образи, характери та ситуації, в умовах яких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лише переносне, алегоричне значення.

Такого ж алегоричного змісту сповнений і образ вовка, що, як відзначалось, посідає в українському «звіриному епосі» досить помітне місце. У наших казках він є втіленням зажерливості, цинізму та свавілля, уособленням грубої сили, хижого, справді звіриного начала. Тепер цей казковий образ в уяві оповідача та слухача щоразу пов’язується з конкретними соціальними прототипами — панами, визискувачами, лихварями, що фактично були такими ж насильниками, грабіжниками та лиходіями в людському житті, як і реальний вовк у тваринному світі.

Хоч би яким сильним, свавільним та жорстоким не зображувався в казках цей хижак, однак його часто-густо перемагає багато інших, значно слабіших від нього істот. Так художня алегорія мовби мимохіть, напівголосом, а втім досить прозоро натякала простим людям на те, що й пан не такий уже всесильний та непереможний, як здається на перший погляд, що й соціальне лихо може бути подолане, коли вони докладуть сили, уміння та розуму. Порівняно часто в українських казках про тварин фігурує й ведмідь. Цей звір також посідав помітне місце у міфологічних віруваннях стародавніх слов’ян. Збереглися повір’я про якісь наче б давні «родинні» зв’язки людини з ведмедем, що в цілому було характерним для тотемістичних уявлень первісної доби. Існує ряд фантастичних казок, у яких йдеться про викрадення ведмедем жінки та співжиття з нею, про народження у жінки (від ведмедя) сина, котрий володіє великою (мовби успадкованою від батька-ведмедя) силою 31. До речі, у деяких місцевостях Західної України ведмедя звуть «вуйком» («дядьком» по материнській лінії). Серед язичеських вірувань, що існували у пізніші часи, було, наприклад, і таке: вагітна жінка мала подати ведмедеві власноруч шматок хліба. Якщо при цьому звір заричить, то це віщувало, що молодиця народить дівчинку, а коли мовчатиме, то хлопчика 32 (або навпаки) 33.

У деяких східнослов’янських легендах розповідається про походження ведмедя з людини (ведмідь — це наче б покараний богом грішник або злочинець). Імовірно, що ці твори виникли в пізніший час під впливом християнської міфології, в умовах наступу церкви на язичеські вірування.

Існували й перекази про «лицарське» поводження ведмедя з людьми, які йому зустрічалися на лісових або польових стежках. Так, в одній з «бувальщин» цього циклу йшлося про те, як жінка, зустрівши ведмедя в лісі, вийняла з його лапи скіпку (чого він сам не міг зробити), а ведмідь у подяку за це наче б приніс їй потім вулик меду 34. В інших подібних «бувальщинах» розповідалось, як чоловік та ведмідь ненароком потрапили в яму; чоловік допоміг ведмедеві вибратись з неї, а той пізніше приніс чоловікові драбину, віддячивши таким чином своєму рятівникові 35.

В українській народній творчості ведмідь часто зображується як найстарший серед тварин, цар звірів. Як такий, він звичайно розглядає суперечки, що виникають між звірами; він може покарати й помилувати. Часом образ ведмедя при цьому заступає аналогічний йому образ лева, що, безперечно, є пізнішим запозиченням з казкового епосу інших народів.

Чи існував у східних слов’ян культ ведмедя — не встановлено, хоч для багатьох інших стародавніх народів та племен (зокрема, народів Півночі, Сибіру) він досить характерний. Пережитки цього культу в них ще порівняно недавно були дуже сильними. Безперечно лише, що, як і вовк, ведмідь у стародавніх тотемістичних віруваннях наших предків посідав одне з досить помітних місць. Це, зокрема, відбилось і в народних казках про тварин. Одним з таких творів, до речі, спільним для всіх східних слов’ян, є дуже давня за походженням, невідома у Західній Європі казка про діда, бабу та ведмедя на липовій нозі. В ній ідеться про помсту ведмедя над бабою, котра підібрала його лапу, відбиту в бійці з селянами, і хотіла її спожити. Вона вдома почала варити ведмеже м’ясо, прясти шерсть і сушити шкуру. Пізно вночі приходить ведмідь («на липовій нозі») в село, відбирає свою лапу й з’їдає бабу.

Розглянувши найтиповіші російські варіанти цієї казки, В. Анікін справедливо відзначив, що в даному творі відчувається вплив стародавніх повір’їв. Тут ведмідь, як каже дослідник, відплачує своїм кривдникам «за всіма правилами родового закону: око за око, зуб за зуб... Ведмідь у казці постає як віща істота... Близькість казкового зображення ведмедя до стародавніх міфічних уявлень не підлягає сумніву... Казка навчає шанувати звіра і не порушувати стародавнього звичаю» 36.

В українських варіантах цього твору (як, до речі, і в деяких російських) спроба ведмедя помститись над людиною закінчується невдачею, і звір ганебно втікає від діда та баби. Такі відхилення від стародавнього сюжету були безпосереднім наслідком переосмислення твору, його пристосування до нових уявлень та умов життя людей у пізніші часи, хоч ці зміни цілком виправдані усім процесом еволюції художніх образів «звіриного епосу», і вони, зрештою, не можуть затінити міфологічну основу твору, яка у багатьох його варіантах відчувається досить сильно.

У цілому ж ведмідь, як і вовк, в деяких казках змальовується переважно в приземленому плані, фігурує як об’єкт глузування, носій багатьох тих же негативних начал; він є уособленням тупості, нетямущості, вайлуватості. Між іншим, у різних варіантах однієї й тієї ж казки образи ведмедя та вовка часто наче замінюють один одного. Це — наслідок певної смислової спорідненості тих життєвих начал, алегоричним втіленням яких є дані образи.

Як «цар звірів» ведмідь нерідко виявляється не на висоті свого становища. Його досить легко перемагають силою свого розуму, ошукують і лисиця, і заєць, і різні свійські тварини. Ведмедя, який необачно, нахабно хизується своєю силою, не раз належно провчають і бджоли, й комарі; його часто перемагає в поєдинках і людина.

Така еволюція образу ведмедя в народних уявленнях — від схиляння перед цим звіром у часи тотемістичних вірувань до алегоричного уособлення в ньому негативних життєвих начал, що з’явилось у пізнішу добу під дією різноманітних факторів життя, — цілковито умотивована усім ходом історичного розвитку казок даного циклу.

Широко представлені в українському «звіриному епосі» й інші дикі тварини — лисиця, заєць, дикий кабан («дик»), їжак, птахи (орел, сова, горобець, ворона), комахи, земноводні (жаба, черепаха), водяні тварини (щука, в’юн, рак) тощо. Чимало з цих образів теж виникають у часи стародавніх вірувань людей. Проте у казках — як творах словесного мистецтва — вони мають передусім алегоричний зміст, уособлюють певну рису характеру, вдачі людини (наприклад, лисиця — хитрість, підступність, улесливість, пронозливість, заєць — боягузтво, орел — силу, пихатість, щука — хижацтво, зажерливість, черепаха, рак — повільність, незграбність).

Необхідно відмітити складність шляхів, якими розвивалась казкова образність — від простого споглядання людиною навколишнього оточення до художнього узагальнення, кожне з яких (узагальнень) відзначається цілком певним змістом. Зв’язок казки з життям трудівника ніколи не був прямолінійним, а опосередковувався багатьма факторами (психологічними, естетичними та ін.). До того ж і самі народні повір’я, впливу яких, імовірно, зазнавали художні образи казок, були сповнені найрізноманітніших домислів та вигадок про звірів. Усе це й спричинилось до значних, часом доконечних переосмислень образів, що виявилось, зокрема, і в українських казках про тварин.

Відомо, наприклад, що лисиця насправді не такий уже й кмітливий звір, як може видатись на основі поверхових спостережень за її зовнішньою поведінкою. Тим часом у казках багатьох народів цей образ фігурує як втілення «хитрощів», чому, мабуть, значною мірою сприяли різні забобонні уявлення про лиса (як «розумної» тварини). Це ж можна сказати і щодо образу зайця (як художнього уособлення «боягузтва»), на що у свій час звернув увагу Д. К. Зеленін. «У повір’ях, пов’язаних із зайцем, — підкреслював учений, — ми зустрічаємо дуже багато таких, які явно створені не мисливцями, а обивателями. Тут переплелись дві різні основи (стихії)» 37.

Фігурують в українських казках також представники фауни інших географічних районів світу (лев, мавпа, слон, верблюд тощо). Це, безперечно, наслідок пізніших культурних запозичень з казкового епосу різних народів.

Значне місце в українському фольклорі посідають казки про свійських тварин. Імовірно, що з історичного погляду ці твори — явище більш пізнього часу. Особливо активно вони виникали в добу інтенсивного розвитку скотарства, а декотрі, може, й раніше — ще в часи приручення людиною, «одомашнення» тварин.

Треба сказати, що з свійськими тваринами у східних слов’ян також було пов’язано чимало різноманітних вірувань та забобонів. Це, зокрема, позначилося і на окремих звичаях та обрядах стародавньої Русі (аграрних, святкових, весільних тощо), окремі з яких поширювалися й пізніше 38. Деякі звичаї (скажімо, звичай з’їдати в час свята певних тварин або ж їх зображення з тіста, сиру тощо) супроводжувалися спеціальними ритуальними відправами і часто мали своїм призначенням забезпечити родючість ниви, плодючість стада тощо. Тварин (або їх зображення), яких вживали в їжу, люди наділяли надприродною, магічною силою, здатністю впливати на добробут господаря. Така ритуальна їда, як каже В. Пропп, фактично «становила собою акт прилучення себе, і не тільки себе, але й усієї своєї сім’ї і всіх об’єктів свого господарства, до тих сил і тих здатностей, які приписувались тваринам, котрі з’їдалися» 39.

Своєрідною формою магічного дійства, що мало забезпечити благополуччя селянській родині, був і здавна поширений на Україні різдвяний звичай «водити козу». Щоправда, пізніше він втратив своє попереднє значення, перетворившись у звичайну гру. Цей «звичай полазництва «кози» на Україні дає натяк на певну форму чарів» 40, які, проте, базувалися на суто матеріалістичних підвалинах, бо ж служили справі задоволення повсякденних життєвих потреб трудівника.

Досить чітко виявлялась матеріалістична основа в обрядових звичаях, що їх дотримувались у певних районах України рибалки. Так, за свідченням Д. І. Яворницького 41, в 1887 р. біля м. Олешок (нині — м. Цюрупинськ) у Таврії, де він провадив тоді археологічні дослідження, йому довелося спостерігати поширений серед місцевих рибалок звичай: щороку (і обов’язково 29 червня, тобто на християнське свято Петра і Павла) влаштовувати «женіння» рака. При цьому рака одягали в «чоловічий» одяг, а рачиху — в «жіночий» (з квітками та стрічками) і «вінчали» їх, обносячи обох в парі кілька разів навколо столу, а потім пили горілку, вигравали на різних музичних інструментах, співали весільних пісень і танцювали. Очевидно, основним призначенням цього звичаю було «забезпечити» добрий «приплід» усієї тієї живини, яку рибалки виловлювали в морі.

До речі, звичай вшановувати рака (та деяких інших водяних тварин) був поширений і в Стародавній Греції 42, хоч там він опирався передусім на традиції первісної зоолатрії, — мав, отже, суто міфологічне забарвлення.

Чи існували колись у східних слов’ян культи свійських тварин — також не встановлено. А втім, якби й була доведена їх наявність, це б ще не давало підстави твердити, що вони були обов’язково пов’язані лише з тотемістичними віруваннями. «Поширена думка про те, — підкреслює С. Токарєв, — що всякий культ тварин, всяке навіть забобонне ставлення до них історично бере свій початок з тотемізму, звичайно, невірна. Культ тварин (зоолатрія) має свої власні коріння і може бути ніяк не пов’язаний з тотемізмом» 43. Це стосується і свійських тварин, які почали відігравати в житті людини особливо помітну роль уже в пізніші часи, коли тотемістичні вірування в основному пережили себе. Поява таких образів у «звіриному епосі» засвідчувала дальше зміцнення віри людини у власні сили при підкоренні нею навколишньої природи і була зумовлена посиленням суто практичного ставлення трудівника до цих представників фауни.

Певну роль у виникненні творів про свійських тварин, в характері змалювання їх образів, розкритті їх стосунків тощо могли відігравати й ідеологічні фактори, успадковані від попередніх епох, проте це ж могли бути (і, мабуть, переважно були) прості забобони та передсуди, що не мали скільки-небудь виразного зв’язку з тотемістичними уявленнями, а зумовлювались головним чином неосвіченістю людини, низьким рівнем розвитку її свідомості. «Забобонно настроєна уява російського, білоруського, українського селянина, забитого нуждою й класовим гнітом, — каже С. Токарєв, — мимовільно наділяла надприродними властивостями оточуючі його живі істоти, якщо їх особливості чомусь її вражали» 44.

Засвоєння казками образів свійських тварин зумовлювало появу в «звіриному епосі» й нової, своєрідної тематики. В ній, до речі, досить виразно відбивались суто практичні інтереси трудівника; одомашненим тваринам перед дикими надавалась явна перевага.

Широку розробку в українських казках знайшла тема війни між дикими та свійськими тваринами. Переможцями, — як зображується у переважній більшості творів, — звичайно були свійські тварини. Собака, півень та селезень дружно воюють проти вовка, ведмедя, дикого кабана і перемагають їх (казка «Як звірі зимували в лісі»). Цих диких тварин примушує тікати й кіт (казка «Пан Коцький»). А цап та баран (в однойменній казці) своєю хитрістю та кмітливістю перемагають аж дванадцятьох вовків.

Часом ідея про вищість, перевагу домашньої тварини над дикою виливається у своєрідну форму, побудовану на діалозі казку-мініатюру, яка звичайно характеризується високим ступенем узагальнення, сконденсованістю думки. І це часом надає такому творові дещо філософського звучання. Ось один з зразків — «Кінь і бик».

«На швидкім конику гонив, як вітер, малий хлопчик. Дикий бик, поглянувши на тоє, крикнув на коня:

— Встидайся! Такому маленькому хлопчикові не дав би-м ся поводити!..

— Но я, — відповів кінь, — радо даю ся поводити, бо яка би то була слава для мене — хлопчину з себе скинути!»

Іноді подібні твори сполучали епічність викладу думки, діалогічний характер розкриття образів з гумористичним звучанням теми, що надавало їм своєрідного колориту, полегшувало сприйняття їх слухачем. Ось хоч би казка-мініатюра «Свиня і рибка»:

« — Яка ти брудна й гидка! — сказала гарненька, чистенька рибка свині, що розляглася в болоті біля ставу.

— А проте, — відповіла їй свиня, — коли тебе люди їдять, то плюють на всі боки, а як мене їдять, то аж облизуються! — і ще глибше зарилась у болото».

Прихильне, доброзичливе, часом поблажливо-гумористичне ставлення людини до свійських тварин знайшло відображення у багатьох народних казках. Характерною з-поміж творів цієї групи є казка «Як звірі мандрували в теплі краї». Одного разу восени деякі свійські тварини втекли від своїх господарів, маючи намір гуртом податись кудись далеко, аж «у теплі краї». Але через несприятливі обставини вони змушені були, зрештою, повернутись До своїх домівок. Основна ідея твору — підкреслення того, що єдиним призначенням свійських тварин є їх чесна й вірна служба в господарстві, що ці тварини перебувають у великій залежності від людини і їм тепер без неї не обійтись.

Образи свійських тварин у народних казках зазнавали різного роду переосмислень та видозмін, наближаючись загалом у своєму розвитку до художньої алегорії. Деякі з них символізують певні риси характеру, особливості людської вдачі. Так, образ овечки часом фігурує як втілення беззахисності, недалекоглядності, глупоти; осел звичайно символізує впертість; віл, кінь стали уособленням покірливості, працьовитості тощо.

У процесі тривалого історичного поступу жанру казки, дальшого зростання ваги в ній художньої алегорії дедалі сильніше набувала філософсько-дидактичного спрямування її тематика, що в свою чергу було виявом більш широкої закономірності розвитку художньої практики людства. Це значною мірою зумовлювалось тими корінними змінами, які пізніше відбулися у ставленні людини до об’єкта її художнього освоєння, коли суто практичний, утилітарний підхід в оцінці ним наслідків своєї діяльності поступався поглядові естетичному, що, зокрема, позначилось і на розвитку та переосмисленні казок про взаємини свійських і диких звірів. У деяких пізніших творах цього циклу симпатії оповідача часом бувають не на боці домашніх тварин. Характерною щодо цього є казка «Про голодну волю та ситу неволю». В ній собака хвалиться перед вовком, що йому в господаря добре жити, бо часом перепадає якась кістка, ласий шматок тощо. Вовк і собі хотів спробувати собачого життя, але, дізнавшись про те, що той щодня буває прив’язаний біля своєї буди, рішуче відмовляється від свого наміру й обирає «голодну волю». Тут знайшла художнє відбиття здавна мила серцю пригніченого трудівника думка, що для людини особиста воля — над усе. Отже, використання народним оповідачем теми стосунків між дикими й свійськими тваринами фактично є лише своєрідним творчим прийомом, який виявився найбільш зручним при втіленні ним у художні образи ідеї, що була актуальною у всі часи.

Глибокого переосмислення в українських казках зазнали образи інших свійських тварин, зокрема коза — уособлення позитивного начала у віруваннях східних слов’ян.

Необхідно відзначити, що у казках даний образ щодо змісту не відзначається послідовністю. У деяких творах (наприклад, у казці «Вовк та семеро козенят») коза зображується як чесна трудівниця, ніжна і любляча мати. У поєдинку з хижим вовком вона здобуває перемогу. Кмітливим виявляє себе цап у згадуваній вже казці «Цап та баран». Позитивні риси приписуються козам і в одному з варіантів казки про «вовка-колядника».

І разом з тим коза у деяких українських казках подається як втілення негативного, ворожого людині начала. У широко відомій казці «Коза-дереза» ця тварина змальовується як безчесна, бездушна, сварлива істота. Вона нахабно обманює діда, котрий через неї позбувся і дружини, й дочок, силоміць захоплює зайчикову хатку й оселяється в ній.

Таке докорінне переосмислення в українському казковому епосі образу глибоко шанованої раніше тварини, мабуть, слід трактувати передусім як наслідок широкого наступу християнської церкви на язичеські вірування. У християнській міфології «чорт» (як втілення усього найогиднішого й гріховного, як антипод «бога») так само часто змальовується в образі цапа, що, можливо, теж якоюсь мірою було зумовлене характерною для християнства тенденцією цілковито відкинути стародавнє язичество та всіляко поглумитися з його «святинь». Слід сказати, що даний образ (у такій же його подобі) взагалі відомий всій середньовічній Європі. Там він був генетично пов’язаний з іншими античними культами, а саме: з культами козлоногих божеств 45.

Окрему групу в українському «звіриному епосі» становлять твори про взаємини людини з тваринами. У переважній частині цих казок переможцем у поєдинку із звірами виходить, — як і належить «вінцеві природи», — людина. До того ж вона перемагає не фізичною силою, а передусім силою свого розуму, кмітливістю, обачністю.

У таких творах, як «Лев і Пролев», «Як чоловік та ведмідь господарювали», «Хитрощі», «Так світ платить» та інших казках на тему взаємин людини з дикими звірами, висвітлювалося остаточне усвідомлення людиною свого панівного становища у світі живої природи. Образи звірів переважно подаються тут в зниженому, часом гумористичному плані. Натомість свійські тварини часто змальовуються позитивно — як вірні помічники господаря; вони чесно служать людині й іноді рятують її від смерті («Вірний пес», «Про чоловіка, що розумів мову звірів»). У певних казках цієї групи алегоричний струмінь дещо приглушується, і тоді такі твори за своїм характером часом наближаються до народної оповіді.

Деякі казки про взаємини людини й звірів склали пізніше своєрідну ланку, яка єднала казки про тварин з окремим циклом фантастичних казок, у яких герой (син простого селянина, лицар, царевич тощо) здійснює при допомозі звірів неймовірні подвиги.

У процесі тривалого історичного розвитку казки про тварин постійно удосконалювались щодо художньої форми, неухильно розширювали коло своєї тематики та активно взаємодіяли з іншими видами народної творчості. Це протікало паралельно з освоєнням та розвитком у творах даного циклу різноманітних стильових ліній.

Найповніше виявився у «звіриному епосі» стиль епічної розповіді. Переважна частина українських народних казок про тварин є суто епічними творами, — здебільшого з розлогою фабулою, з більш або менш детальними описами ситуацій та вчинків їх персонажів, з широкою типізацією картин дійсності.

Ці казки досить яскраво й правдиво відбивають повсякденне життя трудового народу. Звірі, як і люди, обирають собі війта (або царя), господарюють, женихаються, виходять заміж, пиячать, сміються, радіють, співають, танцюють і плачуть, лукавлять і співчувають, приймають у себе гостей, допомагають, крадуть, ошукують один одного. Їм властива сердечність, доброта, підступність, зрада. Вони бувають розумними, хитрими, пронозливими, хизуватими, дурними. Є серед них і нахаби, й хижаки, й відчайдушні сміливці, й боягузи.

У змалюванні художніх характерів, ситуацій та картин побуту, що знайшли своє відображення у «звіриному епосі», зокрема в казках епічного плану, досить яскраво відбився місцевий колорит, типові сторони суспільного буття, звичаї, духовне життя українського народу.

Виразна, соковита, барвиста мова переважної частини цих казок. Часто в художню тканину творів органічно вплітаються не лише характерні для розмовної мови певної місцевості художні вислови та звороти, а й образні порівняння, типові прислів’я і приказки, відомі широкому загалу.

Охоче включали народні оповідачі в казку й уривки пісень, віршовані імпровізації, характерні для української уснопоетичної творчості приспівки тощо. Зустрічаються в українських казках про тварин, — хоч і не так часто, як, скажімо, в анекдоті, — також приклади римованої прози. Часом римована імпровізація на теми «звіриного епосу» в поетичній практиці мас виливалась у своєрідну з винятковою концентрацією епічного елемента художню мініатюру.

Духові українського дитячого фольклору відповідають пісеньки, що їх співають котик біля лисиччиних воріт або ж лисичка, викликаючи півника з хати. А бабуся, попасаючи бичка (в казці «Солом’яний бичок»), пряде кужіль і приспівує: «Пасись, пасись, бичку, поки спряду мичку». Пісня-веснянка з цими ж початковими словами відома й в українському фольклорі 46.

Епічність викладу зумовлює широке використання народними оповідачами елементів «казкової обрядовості» (традиційних зачинів та кінцівок, характерних композиційних прийомів). Слід відзначити, що у творах даного циклу нерідко зустрічаються й своєрідні кінцівки узагальнюючого плану, в яких оповідач оцінює події, про які йдеться у творі. Багатьом українським казкам про тварин притаманні кількаразові повторення про основну подію твору (що сприяло наростанню, посиленню емоційної експресії), динамічність розвитку дії та образів. Мабуть, тому кожна казка цієї групи звичайно сприймається слухачем з неослабною увагою. Порівняно часто в епічних творах «звіриного епосу» застосовується й такий продуктивний засіб розгортання сюжету та розкриття характерів персонажів, як діалог.

В органічному зв’язку з особливостями стилю — передусім епічного — переважної більшості українських казок про тварин складався й загальний характер їх художньої умовності. Соціальний алегоризм у цих творах, як і в російських казках про тварин, здебільшого «не доведений до тих крайніх меж, коли він набуває суто умовних форм, що нагадують баєчні інакомовлення. Відсутність абстрактного баєчного алегоризму надає казкам про тварин місткого художнього смислу. Алегорія в казці повнокровна, позбавлена абстрактності» 47. Це, зокрема, знаходить свій вияв і в особливостях характеру художніх персонажів епічних казок про тварин. Скажімо, вовк зображується хижим і зажерливим звіром, — тим-то він постійно шукає здобич, підстерігає свою жертву; але він водночас і нетямущий, необачний, — і, як такий, часто зазнає невдачі.

Хитрість та улесливість в житті майже завжди співіснують поряд з нещирістю, облудністю, підступністю. Такою зображується в казках лисиця. Вона своїми єлейними розмовами ошукує не лише слабших від себе (півника, качура тощо), а й значно сильнішого звіра — вовка, заводячи його в тенета або в ополонку, а потім скликає людей, які розправляються з хижаком. Ось раптом лисичка почала вдавати з себе черницю, — і заходжується «сповідати» півника.

Порівняно широко утвердився в казках про тварин дидактичний струмінь, що було пов’язане із змінами в загальному характері, змісті, особливостях художньої форми творів. Чимало казок у практиці народної педагогіки зазнали в пізніший час ґрунтовних переробок. Пристосовуючи казку до сприйняття її дітьми, народні оповідачі скорочували сюжети, акцентували на найхарактерніших моментах події, вводили до неї нові образи, удосконалювали художню форму, всіляко дбаючи про те, щоб зробити твори якомога цікавішими й доступними для дітвори. Так виникло чимало суто дитячих казок, однією з характерних рис яких була надзвичайно досконала художня форма. На це у свій час звернули увагу й рецензенти збірника казок, виданих І. Рудченком. «Деякі з казок про тварин, — відзначали вони, — цілковито пристосовані для дітей молодшого віку і надзвичайно граціозні за формою» 48. Такі українські казки для дітей, як «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат», «Пан Коцький», «Котик і півник», «Колобок», «Коза-дереза», «Рукавичка», «Лисичка-кума», стали справжньою окрасою нашого казкового епосу. Яскраві, барвисті, майстерно виписані образи цих творів органічно впліталися в художню тканину розповіді. Сповнена глибокого життєвого змісту алегорія гармонійно поєднувалась у них з довершеною художньою формою.

Формування циклу дитячих казок на теми «звіриного епосу» протікало в глибоких зв’язках з розвитком народної освіти і певною мірою зумовлювалось потребами педагогів-практиків. Важливе значення у розвитку і збагаченні цієї групи казок відігравала творчість кращих майстрів слова, зокрема тих письменників, котрі працювали в галузі дитячої літератури. Усе це, звичайно, не могло не вносити свого характерного нюансу в загальний характер і поетику цих творів. «Слід завжди мати на увазі, — слушно підкреслив О. Никифоров, — що дитячі казки не завжди вийшли з усного джерела, а часто з шкільної хрестоматії» 49. Глибоко розкрити передумови казкової народної традиції, які сприяли фольклоризації казок, створених педагогами й письменниками для дітей, дослідити шляхи їх проникнення в загальний казковий репертуар, простежити характер змін, що їх зазнавали ці твори, пристосовуючись до багатовікової художньої практики народу в галузі оповідальної творчості, — одне з важливих завдань українських вчених.

Утвердження дидактичного стилю в царині «звіриного епосу» викликало появу й іншого характерного різновиду казкового жанру — народної байки.

У порівнянні з казкою байка здебільшого невелика за розміром; увага оповідача тут зосереджується переважно на одному якомусь моменті з життя звірів; образи у байці більш абстрактні, менш індивідуалізовані, сповнені передусім філософського змісту. Характерним для байок є не широта охоплення життєвого матеріалу, не епічність відображення різних сторін життя звірів, а філософське осмислення й оцінка якогось яскравого факту. Так закономірно з’являється у байці узагальнення у формі більш або менш чітко сформульованої «моралі», що здебільшого наводиться в кінці твору. Наприклад, у байці «Лев і комарі» йдеться про те, як жалюгідні створіння — комарі, над нікчемністю й безсилістю яких глузує чванькуватий, зарозумілий «цар звірів» лев, дружно накинулись на свого кривдника й належно провчили його. Закінчується твір словами: «Не хвастайсь, брате, умом, не хвались силою...» Цей висновок допомагав слухачам глибше збагнути, повніше зрозуміти основну ідею твору.

Часом подібний висновок наводився й на початку твору. Така сентенція служила своєрідним ключем, що настроював увагу слухача на певний лад, підготовляв його до сприйняття твору.

Проте у багатьох байках «мораль» не обов’язково виступала у вигляді узагальнення. Часто такий висновок лише напрошувався сам по собі, органічно випливав з твору, хоч і не завжди був сформульований.

Як бачимо, між казками та байками фактично немає чіткої межі. Багато залежить від майстерності оповідача, його особистих смаків та уміння подати казку чи байку слухачам. Один оповідач, схильний до «моралізування», подасть той або інший факт з життя звірів у вигляді байки, завершивши її висновком. При цьому він подбає й про художню форму, надавши їй певної викінченості. Другий, більш схильний до епічної розповіді, розтягне цей факт на цілу казку, додасть чимало різних подробиць, часом і відхилиться від основної події, а завершить твір якимсь «загальним місцем», цілком полишивши «мораль» твору на розсуд і кмітливість слухача. Серед народних оповідачів (як і серед співців, жартівників, творців прислів’їв, загадок тощо) є не тільки справжні майстри, а й посередні виконавці, ремісники і навіть спотворювачі казки. «Доброго оповідача, — відзначав В. Гнатюк, — можна порівняти з артистом малярем, а злого — з малярем богомазом. Як тут штука не винна, що до неї присусіджуються богомази, так і твори народної літератури не відповідають за те, що їх обезображують злі оповідачі. Коли хочемо любуватися народними творами, звертаймося до добрих оповідачів і тільки від них записуймо» 50. Усе це, звісно, стосується не одних лише оповідачів, а й носіїв народної творчості в цілому.

Народні байки поетичним ладом, манерою відбору життєвих фактів та характером їх художнього осмислення перегукуються з літературними байками, які своїм виникненням багато де в чому завдячують народній казковій (і насамперед — баєчній) традиції. Щільно примикають вони й до такого характерного різновиду побутової казки, як притча.

Певне місце в казках про тварин посідає і сатира. Слід сказати, що у вітчизняній фольклористиці деякий час панувала думка, ніби сатира для творів цього циклу в цілому не характерна. Вперше таку точку зору висловив російський дослідник Л. Колмачевський і її фактично не спростовували ні В. Бобровников, ні М. Дашкевич, котрі пізніше займалися вивченням казок про тварин. Не відкидав категорично цього тезису й В. Гнатюк, який, щоправда, все ж схильний був розглядати деякі твори даної групи як своєрідну народну сатиру.

В останній час утверджується думка про наявність у деяких творах «звіриного епосу» більш або менш сильно виявленого сатиричного струменя. Більше того, майже вся ота своєрідна художня алегорія, що, як відомо, складає основу цих казок, на думку вчених, у тій або іншій мірі просякнута сатиричним елементом, і це фактично наклало виразний відбиток на саму жанрову специфіку казок про тварин. З плином часу, як відзначає, наприклад, В. Анікін, художній вимисел у «звіриному епосі» набув переважно «сатиричного характеру, якщо й не у всьому оповіданні, то принаймні в істотній його частині. Сполучення цього вимислу з сатирою е головна прикмета казок про тварин» 51.

У цих спостереженнях російського дослідника є чимало слушного. В багатьох образах українського «звіриного епосу» й справді дзвінко відлунює іронія, спрямована своїм вістрям проти негативних життєвих начал, що уособлювались в образах різноманітних представників тваринного світу, виявлялося глузливе ставлення широких верств трудового народу до їх вчинків, висміювались вади характеру звірів, які мали свої аналогії в житті людей.

Багатьом народним байкам, хоч основним для них є дидактичний стиль, у великій мірі притаманний також сатиричний струмінь. На це небезпідставно звернула увагу Г. С. Сухобрус. «Казки-байки, — підкреслила дослідниця, — здебільшого мають сатиричне спрямування. Висміюючи звірів — царів, міністрів, губернаторів, суддів, вони дуже дотепно, в алегоричній формі, викривають реальних гнобителів трудящих мас» 52.

Як бачимо, українські казки про тварин досить різноманітні за змістом та спрямуванням, відзначаються багатством художньої форми й стилю. Розвиваючись в певних умовах, вони зазнавали на собі впливу різноманітних культурних чинників, активно взаємодіяли в казками інших народів (передусім російського та білоруського), творчо засвоюючи усе краще з інтернаціональної казкової традиції і водночас збагачуючи її. Високохудожні, самобутні твори українського «звіриного епосу» з цілковитою підставою посідають в скарбниці усної оповідальної творчості народів світу одне з почесних місць.

* * *

Інтерес до «звіриного епосу» на Україні зростав у міру нагромадження записів та наукового осмислення жанрових особливостей народних казок у цілому. Поодинокі зразки народних казок про тварин (без виділення їх в окремий розділ), починаючи з середини XIX ст., час від часу друкувалися у збірниках українських фольклористів дожовтневого часу — І. Головацького, П. Куліша, Д. Мордовця, П. Чубинського, К. Шейковського, М. Драгоманова, І. Манжури, Б. Грінченка, М. Дикарєва, О. Роздольського, В. Гнатюка, М. Ястребова, О. Малинки, В. Шухевича, В. Милорадовича, П. Гнєдича, І. Бессараби, Ю. Яворського та ін. Певний внесок у збирання українських казок цього циклу зробили й польські фольклористи. Проте з наукового погляду їх записи не рівноцінні. Якщо в публікаціях О. Кольберга, М. Мошинської, С. Рокоссовської зустрічаються справді доброякісні записи українських казок про тварин (із збереженням основних мовних особливостей оригіналу), то у збірниках таких фольклористів, як К. Войціцький, С. Баронч, Б. Сокальський, українські казки нерідко подавалися в перекладі (до того ж часом — у формі стислого переказу) на польську мову, що фактично позбавляло їх наукової вартості.

Водночас із публікаціями українських казок провадиться й вивчення їх жанрових особливостей. Серед перших спроб теоретичного осмислення українського казкового епосу слід згадати також праці польських учених, що з’явились ще в першій половині XIX ст. Перш за все варто відзначити статті Е. Ізопольського — «Badania podań ludu (Pamiątki Ukrainy)» та «О Wernyhorźe», надруковані у віленському журналі «Atheneum» за 1843 р. (т. І, стор. 19 — ЗО; т. III, стор. 49 — 59). У них розглядались здебільшого фантастичні казки українського народу. Значний інтерес для дослідника українського «звіриного епосу» становить анонімна стаття «Bajka, czyli kazka ukraińska (Kilka naprędce rzuconych uwaq i myśli)», вміщена в польському часописі «Dziennik Warszawski (Варшава, 1853, № 269 — 273). Поряд з казками інших циклів тут розглядалася і українська казка про козу-дерезу, аналізувались особливості її стилю та характер загальної поетики. Заслуговує на увагу намагання автора статті виявити особливості народного світогляду, відбитого в українських казках. Однак звертання дослідників до зразків саме «звіриного епосу», — як і сама їх публікація, — мали тоді в основному епізодичний характер.

Одним з перших в українській фольклористиці видань, в якому більш-менш широко представлені казки про тварин, був збірник казок, укладений І. Рудченком і виданий двома випусками 53. Це видання було видатною подією в українському казкознавстві 54. Чималий інтерес становила передмова упорядника до першого випуску, де фактично вперше в нашій фольклористиці порушувались питання класифікації та принципи наукового видання народних казок. Книга була високо оцінена тогочасною українською та російською пресою. А деякі львівські журнали з огляду на велику наукову вартість передмови І. Рудченка публікували на своїх сторінках широкі витяги з неї.

Всього в обох випусках збірника І. Рудченка було опубліковано близько сорока народних казок про тварин. Це — найширша на той час добірка творів даного циклу. Проте і в цьому виданні, як і в публікаціях попередників І. Рудченка, твори українського «звіриного епосу» подавалися поряд з казками інших циклів, без виділення їх у самостійний розділ та осмислення як характерної групи творів у жанрі казки. Пізніше І. Рудченко нагромадив велику кількість українських народних казок (разом з варіантами — біля 1800 зразків), які йому звідусюди надсилали численні збирачі, і запалився наміром здійснити нове, більш широке (у 5 книгах) видання. Орієнтуючись на передове вітчизняне казкознавство (зокрема, на практику видатного російського фольклориста О. Афанасьева), упорядник мав намір у цьому виданні, яке, на жаль, не було здійснене, першим подати «звіриний епос, як більш стародавній» 55.

У кінці XIX — на початку XX ст. спостерігається піднесення фольклористичної роботи на Україні. Продовжується інтенсивне збирання й народних казок, зростає інтерес до «звіриного епосу». Частішають спроби підготовки популярних видань казок різного характеру для масового читача, зокрема для дітвори.

У 1896 р. М. Дикарєв намагався (головним чином на основі використання друкованих джерел) підготувати популярне видання творів цього жанру. Проте з невідомих причин ця збірка 56 не побачила світу. Тоді ж вужчі за обсягом збірники українських народних казок про тварин (знов-таки — з використанням передусім загальновідомих творів, що публікувалися раніше) були укладені, — головним чином як матеріал для дитячого читання, — діячами народної освіти (Б. Грінченком 57 та ін. 58). Однак через цензурні утиски й ці видання не були здійснені.

Цінні публікації зразків українського «звіриного епосу» з’являються у цей час на сторінках галицької преси, зокрема у періодичних та наукових виданнях львівського Наукового товариства ім. Левченка.

Чимало зразків українських народних казок різноманітних видів записав у кінці XIX — на початку XX ст. П. Іванов. Дослідник обстежував головним чином населені пункти Куп’янського повіту Харківської губернії 59. Пізніше він підготував до друку й окремий збірник народних казок Куп’янщини, який, проте, не був у свій час опублікований і нині зберігається в архіві 60. До цього збірника П. Іванов включив понад 400 зразків народних казок (у тому числі 157 варіантів до основних текстів); серед цих матеріалів знаходимо 105 казок про тварин (основних сюжетів — 41, варіантів — 64).

Водночас з піднесенням збирацької та видавничої роботи українських фольклористів посилюється й наукове вивчення казок про тварин. Цьому до певної міри сприяла активізація розробки проблеми «звіриного епосу» російськими вченими. Помітним явищем у вітчизняній фольклористиці кінця XIX ст. була праця Л. Колмачевського

«Животный эпос на Западе и у славян» (Казань, 1882), у якій, до речі, були згадки про деякі українські народні казки про тварин.

Щоправда, в праці Л. Колмачевського надто перебільшувалось значення інонаціональних запозичень та писемної традиції й недооцінювалась місцева казкова традиція в розвитку слов’янського «звіриного епосу». І все ж, незважаючи на значні недоліки, тенденційні висновки, дане дослідження фактично започаткувало в східнослов’янській фольклористиці порівняльне вивчення казок про тварин. Передусім завдяки цьому праця Л. Колмачевського й стала потім предметом обговорення як російських, так і українських дослідників.

Окрему розвідку («Русские народные сказки о животных», Варшава, 1909), — з метою перевірки гіпотез, висунутих Л. Колмачевським, — опублікував пізніше В. Бобровников. У ній доводилась самобутність російського «звіриного епосу». Хоч автор тут і припустився окремих натяжок та зробив деякі поспішні висновки, проте в цілому дана праця містила чимало вдалих і плідних спостережень, які могли бути використані при вивченні проблеми походження та розвитку російських народних казок про тварин. Це дослідження російського вченого було позитивно оцінене В. Гнатюком, як таке, що «може послужити кожному при дальших дослідах» 61.

Чимало уваги проблемі «звіриного епосу» приділяли вчені Київського та Харківського університетів. Так, професор М. П. Дашкевич ще в 1883 р. виступив з ґрунтовною рецензією 62 на книгу Л. Колмачевського. Підкресливши необхідність порівняльного вивчення казок даного циклу, М. Дашкевич, однак, зайняв досить стриману позицію щодо ряду теоретичних положень, висунутих Л. Колмачевським, а основний тезис — про вирішальний вплив інонаціональних запозичень у формуванні «звіриного епосу» слов’янських народів — піддав критиці. «Припускаючи утворення багатьох казок в одному місці й перенесення їх потім до інших народів, — відзначав рецензент, — все ж не слід надто заперечувати самостійність народних оповідань; навпаки, за нею повинне бути визнане переважне значення» 63.

Пізніше М. Дашкевич видав окрему працю оглядового плану про розробку цієї важливої проблеми в європейській фольклористиці 64.

Цікаві розвідки, які давали в руки дослідників певний матеріал для з’ясування генезису та історичного розвитку «звіриного епосу», опублікував у цей час також В. Клінгер 65. Немало важливих спостережень щодо стародавніх уявлень людей про навколишню природу, які знайшли потім своє відбиття в оповідальній творчості українського народу й могли до певної міри проливати світло на генетичні витоки деяких образів «звіриного епосу», наводилось в праці Г. Булашева 66.

Цілу серію статей з проблеми українського «звіриного епосу» опублікував харківський професор М. Ф. Сумцов: «Тур в народной словесности» (1887), «Ворон в народной словесности» (1890), «Мышь в народной словесности» (1891), «К объяснению малорусских гаданий» (1891), «Заяц в народной словесности» (1891), «Из сказаний о пчелах» (1893), «Жаба и лягушка в народных поверьях и сказках» (1896), а також видав окрему широку працю «Культурные переживания» (К., 1890), де порушував ряд питань генезису образів звірів у народній поезії.

Огляд основних мотивів української народної оповідальної творчості південної частини України (у тому числі — й багатьох казок про тварин) опублікував одеський вчений О. Маркевич 67.

Цінним джерелом для пізнання народних повір’їв як одного з характерних витоків образності українського «звіриного епосу» є також праця Ф. Миловидова 68, де зібрано великий фактичний матеріал — етнографічний, фольклорний та літературний.

Чимало цікавих статей аналогічного характеру друкувалось також в різних альманахах, літературних журналах, на сторінках місцевої преси. Певний інтерес для дослідника народного світогляду (з погляду вияснення у ньому слідів стародавніх вірувань та уявлень про тварин) становлять, зокрема, статті П. Єфименка, А. Тищинського, М. Ісаєнка та інших, опубліковані в «Черниговских губернских ведомостях» 69. Широку розвідку про відбиття в українському фольклорі народних вірувань дохристиянської доби опублікував Є. Згарський у журналі «Правда» 70. Слід, проте, відзначити, що розгляд і тлумачення цим дослідником народних вірувань провадились з антинаукових, суто ідеалістичних позицій. Тенденційно добираючи факти, автор згаданої праці силкувався доводити релігійність народного світогляду як його наче постійну ознаку.

Про домашніх тварин в уявленнях та віруваннях українського народу йшлося також на сторінках літературного альманаху «Ватра» 71.

Ґрунтовним виданням українських народних казок про тварин є збірник, укладений і опублікований В. М. Гнатюком 72.

Позитивною рисою, цього видання було, зокрема, те, що упорядник прагнув опублікувати передусім невідомі доти зразки, зібрані ним самим, а також надіслані йому численними збирачами з різних місцевостей України. З 400 вміщених у книзі казок лише 39 були взяті вченим з опублікованих раніше збірників, що вже стали на той час бібліографічною рідкістю. Окремим розділом у книзі (в кінці збірника) були подані народні спостереження над голосами звірів (переважно гумористичні твори — спроби «пояснення» того, що означають голоси тварин та птахів).

До збірника укладач додав і широку передмову, в якій порушив чимало питань жанрової специфіки казок про тварин, міжжанрових взаємодій у ділянці казкового епосу та проблеми історичного розвитку народної оповідальної творчості в цілому.

Пильну увагу В. Гнатюка привернула проблема генезису цього циклу казок. Автор слушно підкреслював, що передісторія художнього вимислу казок про тварин сягає в дуже давню епоху, в часи анімістичних уявлень людини про навколишній світ. Великої ваги надавав учений світоглядному елементу в казковому епосі сивої давнини, відзначав винятково важливу роль у процесі художнього освоєння дійсності первісної релігії (тотемізму, фетишизму та ін.), визнаючи, проте, що вирішальне значення при цьому відігравали матеріальні обставини життя й побут трудівника.

Більш-менш широко розглянув автор питання про зв’язки «звіриного епосу» з іншими формами народної оповідальної творчості (зокрема, з легендами та оповідями про звірів), а також з писемною традицією, підкреслював важливу роль культурних взаємовпливів у розвитку даного циклу казок, навів основні тези праць російських та українських вчених (Л. Колмачевського, М. Дашкевича, В. Бобровникова, О. Смирнова). Першочерговим завданням вивчення казок про тварин, на думку В. Гнатюка, має бути глибоке розкриття фольклорно-літературних взаємин у цій ділянці, а також дослідження української казки на тлі міжнародної казкової традиції.

В основу класифікації художніх зразків упорядник фактично поклав ту ж саму загальну схему, що й А. Аарне (покажчик якого був В. Гнатюкові відомий), проте у межах кожного окремого розділу групував матеріал не за сюжетами та мотивами, а за образами звірів.

До багатьох творів упорядник подавав широкі паралелі (бібліографічні довідки) з усної творчості окремих європейських (у першу чергу — слов’янських) народів, підготовлюючи базу для порівняльного вивчення українського казкового епосу.

Надзвичайно важливе значення мали висновки вченого про трудовий народ як основну творчу силу історичного (і в тому числі — культурного) процесу. Відкидаючи погляди тих дослідників, які просторікували про наявність «історичних» і «неісторичних» (іншими словами: «активних» і «пасивних», панівних і підлеглих) народів, В. Гнатюк переконливо доводив, що кожен народ — історичний, здатний до творчості і, отже, бере певну участь в загальному історичному процесі. Якими б сильними не були культурні впливи одного народу на інший, проте кожен народ по-своєму неповторний і, як такий, неминуче вносить свою частку в загальнолюдську культурну скарбницю. «Народу без поезії і без творчості нема, — відзначав дослідник, — і тому кожен народ, від найкультурнішого до найпримітивнішого, заступлений у світовому фольклорі... У кожного народу подивуються теми, невідомі деінде» (стор. XLVII). Ці висновки відомого українського вченого були прямим запереченням різних ідеалістичних теорій в галузі народознавства (зокрема, теорії про «аристократичне» походження народного епосу та ін.), які поширювались тоді деякими буржуазними вченими.

Проте книга В. Гнатюка не була позбавлена й окремих недоліків. Упорядник, наприклад, увів до збірника, поряд з справді народними, й деякі зразки (головним чином з надісланих йому П. Тарасевським та І. Волошинським), про народність яких можна говорити лише умовно. Надто сильно відчувалося в них імпровізаційне начало.

Деякі з творів були простим переказом сюжетів літературних байок різного часу. Усе це, звичайно, до певної міри знижувало наукове значення даного видання.

Не відзначались послідовністю погляди упорядника і в трактуванні таких понять, як «казки про тварин» і «байки». В одному випадку він вважає ці поняття мовби тотожними (що, зокрема, відбилось і в назві збірника), у другому — відносить до байок лише твори суто дидактичного спрямування (які завершувались певною сентенцією моралізаторського плану або ж у яких така сентенція розумілась, хоч і не була безпосередньо висловлена). До речі, ця ж суперечність в термінології не була усунена В. Гнатюком і в передмові до популярного видання творів українського «звіриного епосу», що з’явилось у світ двома роками пізніше 73. Це, звісно, вносило зайву плутанину в термінологію, утруднювало визначення жанрових рис даних різновидів казкової творчості.

І все ж книга В. Гнатюка була в свій час видатною подією; й досі це — одне з найповніших і найгрунтовніших у слов’янській фольклористиці спеціальних видань казок про тварин.

Збирання, публікація та вивчення казок даного циклу продовжувалися і в пожовтневий час. У середині 20-х років Всеукраїнське етнографічне товариство в Києві серед інших методичних матеріалів випустило програму для збирання українських народних казок про тварин 74. Ряд нових записів творів цієї групи було опубліковано в передвоєнний час, — у збірнику М. Левченка 75, у виданні для дітей, здійсненому працівниками Інституту українського фольклору АН УРСР 76, тощо.

Водночас продовжувалось і теоретичне вивчення цього характерного жанрового різновиду народної казки. Спроби осмислення проблем генезису та шляхів розвитку українського «звіриного епосу» спостерігаються уже в перші пожовтневі роки. Це, зокрема, знайшло своє виявлення і в буржуазно-націоналістичній щодо свого спрямування праці М. Грушевського «Історія української літератури» (т. І, ч. 1, Київ — Львів, 1923, стор. 130 — 133, 303 — 343). Тенденційно, з суто ідеалістичних позицій препаруючи фольклорний процес на Україні, довільно оперуючи різнохарактерним фактичним матеріалом, цей реакційний вчений розглядав народну казку у відриві від конкретних умов життя людей і в її мовби «саморозвитку», силкувався доводити вирішальний вплив духовних чинників у виникненні різних форм народної творчості. До речі, поширені серед східних слов’ян казки про лисицю-сповідницю він безпідставно й беззастережно трактував як наслідок впливу на оповідальну творчість слов’янських народів західноєвропейського казкового епосу про тварин. Фольклор давніх часів М. Грушевський намагався пояснювати особливостями «прелогічного» мислення дикунів, а не обставинами матеріального життя й побуту трудівника. Звичайно, що такий ідеалістичний, антимарксистський підхід до вивчення генетичних основ та функціональних особливостей фольклору не міг дати скільки-небудь задовільної відповіді на питання про походження й загальну суть, особливості казок даного циклу.

На початку 30-х років цікаву розвідку — як спробу вияснення походження східнослов’янських казок про лисицю-сповідницю — опублікувала В. П. Адріанова-Перетц 77. Заперечуючи твердження тих вчених, які силкувалися довести, ніби даний сюжет з’явився в Росії як відгомін поширеної на Заході середньовічної поеми про Ренара, дослідниця на основі широких спостережень, текстологічних розвідок переконливо доводила, що твори про лисицю-сповідницю — самобутнє для східнослов’янської казкової традиції явище, яке сягає своїм генетичним корінням у російську повістеву літературу XVIII ст.

Зростання інтересів фольклористів та педагогів до українського «звіриного епосу» певною мірою зумовлювалось також посиленням у цей час розробки проблеми дитячої казки 78, чільне місце в якій, як відомо, здавна посідають казки про тварин.

У повоєнні роки помітне місце відводиться казкам про тварин у публікаціях М. Возняка, Г. Сухобрус, В. Юзвенко 79, П. Лінтура 80. Ряд зразків даного виду народної оповідальної творчості наводився і в упорядкованому автором цих рядків збірнику 81, що вийшов двома виданнями; окремим розділом подано казки цього циклу в збірнику В. Бойка 82.

У післявоєнні роки українські народні казки про тварин публікуються в перекладах на іноземні мови (англійську 83, угорську 84 та ін.), стаючи, таким чином, надбанням усе ширшого кола читачів.

Постійну увагу казкам даного циклу приділяє Г. С. Сухобрус. У вступних статтях до укладених нею та з її участю збірників і в окремому нарисі про народні казки, опублікованому в колективній праці українських фольклористів 85, дослідниця зробила огляд основних мотивів та дала характеристику багатьом образам українського «звіриного епосу», відзначила специфічні особливості творів цієї групи в загальному фонді української казки, підкреслила їх активну виховну функцію.

Протягом останніх років помітно посилився інтерес до українського «звіриного епосу» і з боку російських та білоруських вчених. Значну увагу цим творам приділив, зокрема, Л. Бараг у цікавому й цінному дослідженні «Восточнославянские сказки, их взаимосвязи и национальное своеобразие» 86, а також К. Кабашников у вже згадуваному виданні білоруських народних казок про тварин.

Необхідно підкреслити, що праці вчених, і передусім згадані дослідження російських фольклористів, етнографів, істориків первісної культури, дають багато для з’ясування характеру історичного розвитку українських казок про тварин 87.

Важливою, але не достатньо вивченою є проблема взаємин українського «звіриного епосу» з літературною традицією. Народні казки про тварин здавна привертають до себе увагу українських письменників. Це значною мірою було зумовлено розвитком у нашому письменстві дидактичного струменя, моралізаторського стилю, утвердженням «езопівської мови» як однієї з характерних форм художньої алегорії. На цій основі започаткувалось потім чимало сюжетів з дитячої літератури, розвинувся жанр літературної байки.

Спроби творчого використання зразків «звіриного епосу» були ще в XVII — XVIII ст. (А. Радивиловський, І. Галятовський, X. Філалет, Ф. Прокопович, Г. Сковорода та ін.) 88. Активно розробляли тематику цього циклу казок українські поети-байкарі пізнішого часу — Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, С. Руданський, Л. Глібов, І. Манжура, І. Верхратський, Б. Грінченко та ін. Вплив традицій «звіриного епосу» відчутний у творчості Марка Вовчка, Ю. Федьковича, М. Устияновича, Є. Ярошинської, Лесі Українки, М. Загірньої, М. Коцюбинського.

Найвагоміший внесок у розвиток української літературної казки цього плану зробив І. Франко. Він опублікував цілу збірку власних казок під назвою «Коли ще звірі говорили». У післямові до книжки автор висловив чимало цінних зауважень щодо художніх особливостей творів «звіриного епосу», підкреслив алегоричність образів народних казок даного циклу та їх велику виховну роль. Його перу належить і славнозвісна віршована казка-поема «Лис Микита», яка набула виняткової популярності серед масового читача й увійшла до скарбниці української дитячої літератури.

Активно збагачуючи шляхом художньої обробки кращих зразків «звіриного епосу» фонд української літератури, І. Франко разом з тим постійно цікавився проблемою фольклорно-літературних взаємин у жанрі казки, стежив за її розробкою, відгукувався на наукові праці українських дослідників, які вивчали ці питання. Так, письменник дав позитивну оцінку праці харківського вченого М. І. Дурново «К истории сказаний о животных в старинной русской литературе» (1902), відзначивши, що вона — «цінний причинок до інтересної теми, як виглядала зоологія у наших прадідів» 89.

Така активна участь українських письменників у розробці тем «звіриного епосу» не могла не позначитись і на характері дальшого розвитку казок цього циклу в усній народній традиції. Дане питання, як і багато інших проблем походження та розвитку народних казок про тварин, ще недостатньо досліджене у нашій фольклористиці.

Характерна тематика, колоритні образи народних казок про тварин привернули увагу діячів дожовтневої української музичної і театральної культури. Тексти лібретто дитячих опер за мотивами українського «звіриного епосу» писали О. Олесь, Дніпрова-Чайка та ін., а музику до деяких з них створили композитори М. Лисенко («Коза-дереза», «Пан Коцький»), К. Стеценко («Івасик-Телесик», «Лисичка, котик і півник») та ін.

Широко використовують, творчо переосмислюють мотиви та образи українських народних казок про тварин і письменники та поети, насамперед ті з них, котрі пишуть твори для дітей (М. Трублаїні, О. Іваненко, Н. Забіла, В. Ладижець, М. Пригара, М. Романівська, Б. Чалий, П. Глазовий, С. Пилипенко, М. Годованець, А. Косматенко, П. Сліпчук, В. Іванович).

Значне місце посіли сюжети та образи «звіриного епосу» і у творчості українських художників, зокрема художників-графіків, — ілюстраторів книг, призначених для дітвори.

Спроби розробки даної тематики засобами пензля були ще у дожовтневий час. Певний внесок зробили львівські художники. Активно працювала, зокрема, О. Л. Кульчицька, яка створила цілу серію малюнків під загальною назвою «Нашим найменшим» — ілюстрації до дитячих книжок, що їх видавав у свій час Антін Крушельницький. Чималий інтерес становлять також створені О. Кульчицькою малюнки до казок І. Франка.

В 20-ті роки до розробки тем «звіриного епосу» звернувся й український художник-анімаліст В. Аверін. Особливо пожвавилася ця робота у післявоєнні роки, коли помітно посилилась увага до дитячої книжки. Серед авторів малюнків на теми «звіриного епосу», що з’явились у повоєнний час, слід згадати передусім таких українських художників, як В. Литвиненко, Г. Якутович, Д. Шавикін, О. Животков, В. Кавун, Л. Левицький. А. Тетьора, В. Сегеда, В. Форостецький, Є. Рачов.

На жаль, українські казки про тварин ще не всі зібрані й недостатньо вивчені. Широке обстеження основних районів України (зокрема, тих місцевостей, що відзначаються розвиненою оповідальною традицією) могло б дати дослідникам нові матеріали.

Тенденція до якомога повнішого опанування скарбниці народної оповідальної творчості у практиці украънських дослідників органічно сполучається з дальшим удосконаленням наукової методики, з урізноманітненням аспектів осмислення конкретних художніх зразків. Одним з плідних підходів до розв’язання корінних проблем історії і теорії українських народних казок про тварин є їх порівняльне вивчення, — насамперед у зіставленні з аналогічною творчістю найбільш близьких до українців, споріднених з ними народів — російського та білоруського. Про доконечну потребу порівняльного вивчення східнослов’янського казкового епосу в цілому неодноразово відзначали вчені; про це ж йдеться і в деяких працях пізнішого часу 90.

Зіставлення, порівняльне вивчення казкового епосу можливі за багатьма його ознаками. Проте чи не найбільш виправданим з погляду історичного розвитку народної оповідальної творчості є порівняльний розгляд творів окремих специфічних груп та жанрових різновидів. Характерною рисою «звіриного епосу» є тенденція до епічної циклізації у розробці деяких сюжетів та мотивів, що своєрідно відлунює у казках трьох братніх східнослов’янських народів. Особливості вияву цієї тенденції в оповідальній творчості кожного народу зокрема могли б стати предметом спеціального, широкого дослідження.

Проблема циклізації у східнослов’янському «звіриному епосі» щільно переплітається і з питанням виникнення та утвердження у казках даної групи різних стильових ліній, що у свою чергу зумовлювало появу своєрідних жанрових різновидів. Усе це так само цікаво було б розглянути в загальному контексті народної оповідальної творчості східних слов’ян.

Порівняльне вивчення східнослов’янських казок про тварин могло б також сприяти з’ясуванню процесу складання їх характерної поетики, особливостей їх взаємодії з літературною традицією, зрештою, — їх загальної специфіки. Адже «порівняння, — як слушно підкреслив В. М. Жирмунський, — не знімає специфіки досліджуваного явища (індивідуальної, національної, в широкому розумінні соціально-історичної), а дозволяє встановити її з більшою точністю на основі подібностей або відмінностей між явищами» 91.

Необхідно відзначити, що в останні роки дещо пожвавилась робота в ділянці порівняльного вивчення східнослов’янських казок про тварин. Про деякі питання даного аспекту досліджень йшлося в окремій статті автора цих рядків 92. Чимало джерелознавчого матеріалу, який може бути використаний при розробці цієї проблеми, є в уже згадуваній праці К. П. Кабашникова, а праця Л. Г. Барага, про яку так само була мова раніше, крім аналогічного матеріалу, містить також багато конкретних спостережень щодо особливостей розробки окремих тем та сюжетів в російському, українському й білоруському «звіриному епосі». Нині зусиллями російських, українських та білоруських фольклористів створюється загальний покажчик сюжетів та мотивів східнослов’янських народних казок, що, безперечно, полегшить справу порівняльного вивчення казок про тварин.

Важливим також є з’ясування генетичних джерел образів та мотивів цих творів, розкриття шляхів і характеру дії в процесі формування українського «звіриного епосу» різноманітних культурних чинників, інонаціональних елементів тощо, вивчення особливостей засвоєння місцевою традицією мандрівних сюжетів, дослідження творчого методу казкарів, функціональних рис, композиції, стилю творів даного циклу. Усе це сприяло б виясненню провідних тенденцій, основних закономірностей складання та функціонування української народної казкової традиції в цілому. Нарешті, актуальним є використання казки з виховною метою. Глибоко вкорінені кращі етичні ідеали трудівника, зокрема, в традиціях його оповідальної творчості. Згадаймо, як рельєфно й переконливо відображають народні казки у формі яскравих, неповторних образів ідеї добра і зла. Пропаганда народної казки як суто виховного чинника складає один з помітних напрямів роботи наших педагогів і вчених. Глибоко дослідити народну оповідальну творчість в її конкретних зв’язках з життям трудових мас, у всій складності її історичного розвитку, в широких взаєминах з творчістю братніх народів — важливе завдання фольклористів.

Іван Березовський

1 В. Померанцева, Судьбы русской сказки, М., 1965, стор. 4.

2 В. Померанцева, Судьбы русской сказки, М., 1965, стор. 4.

3 Энциклопедический словарь. Издатели Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 59 полутом, СПб., 1900, стор. 164.

4 А. И. Никифоров, Сказка, ее бытование и носители. — Русские народные сказки. Составила О. И. Капица, М. — Л., 1930, стор. 8.

5 Э. В. Померанцева, Судьбы русской сказки, стор. 5.

6 В. Я. Пропп, Принципы классификации фольклорных жанров. — «Советская этнография», 1964, № 4, стор. 148.

7 А. И. Никифоров, Сказка, ее бытование и носители. — Русские народные сказки, стор. 8.

8 С. Й. Грица, О. І. Дей, Принципи класифікації і наукового видання української словесно-музичної народної творчості на сучасному етапі, К., 1968.

9 Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне, Л., 1929.

10 Julian Krzyżanowski, Polska bajka ludowa w układzie systematycznym, t. I, Wrocław — Warszawa — Kraków, 1962; t. II, 1963.

11 Казкі пра жывёл i чарадзейныя казкі. Складальнік К. П. Кабашнікаў, Мінск, 1971.

12 В. П. Аникин, Русская народная сказка. Пособие для учителей, М., 1959, стор. 67.

13 В. Н. Никольский, Проблема тотемизма. — «Антирелигиозник», 1934, № 6, стор. 34.

14 Д. Фрезер, Тотемизм и его происхождение. — «Атеист», 1929, № 45, стор. 18.

15 В. П. Аникин, Русская народная сказка, стор. 53 — 54.

16 В. П. Аникин, Русская народная сказка, стор. 54.

17 К. Маркс и Ф. Энгельс, Твори, т. 9, с. 132.

18 Д. Фрезер. Тотемизм и его происхождение. — «Атеист»,. 1929, № 45, стор. 43.

19 С. А. Токарев, Религиозные верования восточнославянских народов XIX — начала XX века, М. — Л., 1957, стор. 46.

20 Л. Нидерле, Славянские древности, М., 1956, стор. 130.

21 С. А. Токарев, Религиозные верования восточнославянских народов XIX — начала XX века, стор. 46.

22 С. А. Токарев, Религиозные верования восточнославянских народов XIX — начала XX века, стор. 46.

23 Н. Гальковский, Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси, т. II, М., 1913, стор. 94.

24 П. В. Шейн, Материалы для изучения быта и языка русского населения северо-западного края, т. III, СПб., 1902, стор. 261.

25 Архів АН СРСР (Ленінград), ф. 849, оп. 1, од. зб. 318, арк. 399.

26 Архів АН СРСР (Ленінград), ф. 849, оп. 1, од. зб. 318, арк. 122.

27 Архів АН СРСР (Ленінград), ф. 849, оп. 1, од. зб. 318, арк. 130.

28 Архів АН СРСР (Ленінград), ф. 849, оп. 1, од. зб. 318, арк. 121.

29 В. П. Аникин, Русская народная сказка, стор. 65.

30 В. П. Аникин, Русская народная сказка, стор. 62 — 63.

31 ІМФЕ, ф. 28, од. зб. 130, арк. 9 — 14.

32 Н. Гальковский, Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси, т. II, стор. 94.

33 С. А. Токарев. Религиозные верования восточнославянских народов XIX — начала XX века, стор. 49.

34 ІМФЕ, ф. 11-4, од. зб. 755, арк. 138.

35 ІМФЕ, ф. 1-6, од. зб. 530, арк. 15; ф. 14-3, од. вб. 488, арк. 2; од. зб. 503, арк. 3-4.

36 В. П. Аникин, Русская народная сказка, стор. 61.

37 Архів АН СРСР (Ленінград), ф. 849, оп. 1, од. зб. 373, арк. 726.

38 Ширше про це див., наприклад: В. Я. Пропп, Русские аграрные праздники, Л., 1963, стор. 27 — 34.

39 Ширше про це див., наприклад: В. Я. Пропп, Русские аграрные праздники, Л., 1963, стор. 27.

40 Я. Ковальчук, Свята на Україні у звичаях та забобонах [Харків], 1929, стор. 43-44.

41 ІМФЕ, ф. 8-к2, од. зб. 5, ари. 195.

42 Е. Кагаров. Культ фетишей, растений н животных в древней Греции, СПб., 1913, стор. 297 — 298.

43 С. А. Токарев, Религиозные верования восточнославянских народов XIX — начала XX века, стор. 59.

44 С. А. Токарев, Религиозные верования восточнославянских народов XIX — начала XX века, стор. 59.

45 С. А. Токарев, Религиозные верования восточнославянских народов XIX — начала XX века, стор. 58.

46 ІМФЕ, ф. 14-3, од. зб. 766, арк. 15.

47 В. П. Аникин. Русская народная сказка, стор. 85. До речі, чимало плідних думок щодо своєрідності «алегорії» у творах «звіриного епосу» висловила російська дослідниця В. О. Бахтіна у книзі «Эстетическая функция сказочной фантастики» (Саратов, 1972).

48 «Вестник Европы», СПб., 1871. № 1. стор. 445.

49 А. И. Никифоров, Сказка, ее бытование и носители. — Русские народные сказки, стор. 27.

50 Володимир Гнатюк, Народні байки, Львів, 1918, стор. VIII.

51 В. П. Аникин, Русская народная сказка, стор. 84.

52 Галина Сухобрус, Українська оповідальна народна творчість. — Українські народні казки, легенди, анекдоти, К., 1957, стор. 10.

53 Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко, К., вып. 1, 1869; вып. 2, 1870.

54 Ширше про це див.: Микола Сиваченко, Іван Рудченко як збирач і публікатор українських народних казок. — «Народна творчість та етнографія», 1970, № 5, стор. 12 — 26; № 6, стор. 27 — 39.

55 «Народна творчість та етнографія», 1970, № 6, стор. 35.

56 Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (далі — ІЛ), ф. 70, од. зб. 239.

57 ІЛ, ф. 70, од. зб. 240.

58 ІЛ, ф. 70, од. зб. 247.

59 И. Я. Айзеншток, Фольклорно-этнографическая деятельность П. В. Иванова. — Очерки истории русской этнографии, фольклористики и антропологии, вып. V, М., 1971, стор. 102 — 110.

60 Відділ рукописів Інституту етнографії ім. М. М. Миклухо-Маклая АН СРСР (Москва), ф. 22, од. зб. 331.

61 Записки Науковою товариства ім Шевченка, т 109, Львів, 1912, стор. 207 (бібл.).

62 Н. П. Дашкевич, Происхождение и развитие эпоса о животных. — «Киевские университетские известия», 1883, № 5, стор. 153 — 177.

63 Т а м же, стор. 176.

64 Н. П. Дашкевич, Вопрос о происхождении и развитии эпоса о животных по исследованиям последнего тридцатилетия, К., 1904.

65 В. П. К лин ге р, Животное в античном и современном суеверии, К., 1911; його ж, Две античные сказки об орле и их позднейшие отражения. — «Киевские университетские известия», 1913, № 1, стор. 1 — 25.

66 Г. О. Булашев, Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях и верованиях, вып. 1, К., 1909.

67 А. Маркевич, Очерк сказок, обращающихся среди одесского простонародия. — Юбилейный сборник в честь Всеволода Федоровича Миллера. Под редакцией Н. А. Янчука, М., 1900, стор. 172 — 184.

68 Сборник Харьковского историко-филологического общества, т. 19, Харьков, 1913, стор. 358 — 400.

69 Черниговские губернские ведомости. Часть неофициальная, 1859, № 23, стор. 156 — 159; № 38, стор. 287 — 289; 1860, № 28; стор. 211 — 212; 1861, № 4, стор. 23 — 24.

70 «Правда», Львів, 1868, ч. 2 — 13.

71 «Ватра». Літературний збірник. В Стрию, 1887, стор. 161 — 166.

72 Українські народні байки (звіриний епос), т. І — II. Зібрав Володимир Гнатюк, — «Етнографічний збірник», т. XXXVII — XXXVIII, Львів, 1916.

73 Володимир Гнатюк, Народні байки. З образками Микити Вихора, Львів, 1918.

74 ШФЕ, ф. 33-2, од. зб. 10, арк. 6 — 7.

75 Казки та оповідання з Поділля. Вип. 1 — II. Упорядкував Микола Левченко, К., 1928.

76 Українські народні казки, легенди, оповідання і речитативні вірші для дітей. Упорядкували М. В. Нагорний, М. Ф. Ісірович, Г. С. Сухобрус, А. К. Данилюк, К., 1939.

77 Етнографічний вісник, кн. 10, К., 1932, стор. 27 — 45.

78 «Бюлетень Етнографічної Комісії ВУАН», 1930, № 14, стор. 17 — ЗО.

79 Українські народні казки. В трьох книгах. Упорядкував М. Возняк, кн. 1, К., 1946; кн. 2, 1947; Українські народні казки. Упорядник Г. С. Сухобрус, К., 1951; Українські народні казки, легенди, анекдоти. Упорядкували Г. Сухобрус і В. Юзвенко, К., 1957.

80 Дідо-Всевідо. Закарпатські народні казки. Запис текстів та впорядкування П. В. Лінтура, Ужгород, 1969.

81 Мудрий оповідач. Упорядкував І. П. Березовський, К., 1962; вид. 2-е, 1969.

82 Дивна сопілка. Упорядкування га передмова В. Г. Бойка, К., 1972.

83 Ukrainian folk tales. Tales about animals. Draw, by J. Rachow, Moskow, Foreign languages publ. house, [1955].

84 A Róka es a medve, Uzshorod, Karpatontuli területi kiado, 1960.

85 Українська народна поетична творчість, т. І. Дожовтневий період, К., 1958, стор. 353 — 388.

86 Эпические жанры устного народною творчества, Уфа, 1969, стор. 75 — 240

87 Н. М. Никольский, Дохристианские верования и культы днепровских славян, [М.] 1929.

88 Ширше про це див.: Байки в українській літературі XVII — XVIII ст. Розвідка, підготовка текстів та примітки В. І. Крекотня, К., 1963; М. С. Грицай, Українська література XVI — XVIII ст. і фольклор, К.,

89 Записки Наукового товариства ім. Шевченка, Львів, 1903, т. 53, стор. 17 (бібл.).

90 Див., напр.: Н. В. Новиков, О собирании и сравнительном изучении восточнославянской сказки. — «Русский фольклор», VIII, М. — Л., 1973, стор. 81 — 97 та ін.

91 В. М. Жирмунский, Эпическое творчество славянских народов и проблемы сравнительного изучения эпоса. М., 1958, стор. 6.

92 «Народна творчість та етнографія», 1974, № 5, стор. 36 — 43.

Казки про тварин

Казки про тварин

Казки про тварин — 1979

Завантажити книгу

Казки про тварин

Казки про тварин — 1986

Завантажити книгу