Українські народні казки
A—Z А—Й К Л—П Р—Ф Х—Я

Енеїда — Іван Котляревський
Частина друга

1

Еней, попливши синім морем,
На Карфагену оглядавсь;
Боровсь з своїм, сердега, горем,
Слізьми, бідняжка, обливавсь.
Хоть од Дідони плив поспішно,
Та плакав гірко, неутішно.
Почувши ж, що в огні спеклась,
Сказав: «Нехай їй вічне царство,
Мені же довголітнє панство,
І щоб друга вдова найшлась!»

2

Як ось і море стало грати,
Великі хвилі піднялись,
І вітри зачали бурхати,
Аж човни на морі тряслись.
Водою чортзна-як крутило,
Що трохи всіх не потопило,
Вертілись човни, мов дурні.
Троянці з страху задрижали,
І що робити, всі не знали,
Стояли мовчки всі смутні.

3

Один з троянської ватаги,
По їх він звався Палінур;
Сей більше мав других одваги,
Сміленький був і балагур;
Що наперед сей схаменувся
І до Нептуна окликнувся:
«А що ти робиш, пан Нептун!
Чи се і ти пустивсь в ледащо,
Що хочеш нас звести нінащо?
Хіба півкопи і забув?»

4

А далі після сеї мови
Троянцям він так всім сказав:
«Бувайте, братця, ви здорові!
Оце Нептун замудровав.
Куди тепер ми, братця, пійдем?
В Італію ми не доїдем,
Бо море дуже щось шпує,
Італія відсіль не близько,
А морем в бурю їхать слизько,
Човнів ніхто не підкує.

5

Ось тут земелька єсть, хлоп’ята,
Відсіль вона невдалеку:
Сіцілія, земля багата,
Вона мені щось по знаку.
Дмухнім лиш, братця, ми до неї
Збувати горесті своєї,
Там добрий цар живе Ацест.
Ми там, як дома, очуняєм,
І, як у себе, загуляєм,
Всього у нього вдоволь єсть».

6

Троянці разом прийнялися
І стали веслами гребти,
Як стрілки, човники неслися,
Мов ззаду пхали їх чорти.
Їх сіцілійці як уздріли,
То з города, мов подуріли,
До моря бігли всі встрічать.
Тут між собою розпитались,
Чоломкались і обнімались,
Пішли до короля гулять.

7

Ацест Енею, як би брату,
Велику ласку показав,
І, зараз попросивши в хату,
Горілкою почастовав;
На закуску наклали сала,
Лежала ковбаса чимала
І хліба повне решето.
Троянцям всім дали тетері
І відпустили на кватері:
Щоб йшли, куди потрапить хто.

8

Тут зараз підняли банькети,
Замурмотали, як коти,
І в кахлях понесли пашкети,
І киселю їм до сити;
Гарячую, м’яку бухинку,
Зразову до рижків печінку,
Гречаний з часником панпух.
Еней з дороги налигався
І пінної так нахлестався,
Трохи не виперсь з його дух.

9

Еней хоть трохи був підпилий,
Та з розумом не потерявсь;
Він син був богобоязливий,
По смерті батька не цуравсь.
В сей день його отець опрягся,
Як чикилдихи обіжрався, —
Анхіз з горілочки умер.
Еней схотів обід справляти
І тут старців нагодовати, —
Щоб біг душі свій рай одпер.

10

Зібрав троянську всю громаду
І сам пішов надвір до них,
Просить у їх собі пораду,
Сказав їм річ в словах таких:
«Панове, знаєте, трояне
І всі хрещенії миряне,
Що мій отець бував Анхіз,
Його сивуха запалила
І живота укоротила,
І він, як муха в зиму, зслиз.

11

Зробити поминки я хочу,
Поставити обід старцям —
І завтра ж — далі не одстрочу.
Скажіте: як здається вам?»
Сього троянці і бажали,
І всі уголос закричали:
«Енею, боже поможи;
Коли же хочеш, пане, знати,
І сами будем помагати,
Бо ми тобі не вороги».

12

І зараз миттю всі пустились
Горілку, м’ясо куповать,
Хліб, бублики, книші вродились,
Пійшли посуди добувать;
І коливо з куті зробили,
Сити із меду наситили,
Договорили і попа;
Хазяїнів своїх ззивали,
Старців по улицям шукали,
Пішла на дзвін дякам копа.

13

На другий день раненько встали,
Огонь надворі розвели
І м’яса в казани наклали,
Варили страву і пекли.
П’ять казанів стояло юшки,
А в чотирьох були галушки,
Борщу трохи було не з шість;
Баранів тьма була варених,
Курей, гусей, качок печених,
Досита щоб було всім їсть.

14

Цебри сивушки там стояли
І браги повнії діжки;
Всю страву в вагани вливали
І роздавали всім ложки.
Як проспівали «со святими»,
Еней обливсь слізьми гіркими,
І принялися всі трепать;
Наїлися і нахлистались,
Що деякі аж повалялись...
Тогді і годі поминать.

15

Еней і сам со старшиною
Анхіза добре поминав;
Не здрів нічого пред собою,
А ще з-за столу не вставав;
А далі трошки проходився,
Прочумався, протверезився,
Пішов к народу, хоть поблід.
З кишені вийнявши півкіпки,
Шпурнув в народ дрібних, як ріпки,
Щоб тямили його обід.

16

Енея заболіли ноги,
Не чув ні рук, ні голови;
Напали з хмелю перелоги,
Опухли очі, як в сови,
І весь обдувся, як барило,
Було на світі все немило,
Мисліте по землі писав.
З нудьги охляв і ізнемігся,
В одежі ліг і не роздігся,
Під лавкою до світа спав.

17

Прокинувшися, ввесь трусився,
За серце ссало, мов глисти;
Перевертався і нудився,
Не здужав голови звести,
Поки не випив півквартівки
З імбером пінної горілки
І кухля сирівцю не втер.
З-під лавки виліз і струхнувся,
Закашляв, чхнув і стрепенувся:
«Давайте, — крикнув, — пить тепер».

18

Зібравшися, всі паненята
Ізнов кружати начали,
Пили, як брагу поросята,
Горілку так вони тягли;
Тягли тут пінненьку троянці,
Не вомпили сіціліанці,
Черкали добре назахват.
Хто пив тут більш од всіх сивухи,
І хто пив разом три осьмухи,
То той Енеєві був брат.

19

Еней наш роздоброхотався,
Ігрища вздумав завести,
І п’яний зараз розкричався,
Щоб перебійців привести.
У вікон школярі співали,
Халяндри циганки скакали,
Іграли в кобзи і сліпці;
Було тут разні чути крики,
Водили в городі музики
Моторні, п’яні молодці.

20

В присінках всі пани сиділи,
Надворі ж вкруг стояв народ.
У вікна деякі гляділи,
А інший був наверх ворот;
Аж ось прийшов і перебієць,
Убраний так, як компанієць,
І звався молодець Дарес;
На кулаки став викликати
І перебійця визивати,
Кричав, опарений мов пес:

21

«Гей, хто зо мною вийде битись,
Покуштовати стусанів?
Мазкою хоче хто умитись?
Кому не жаль своїх зубів?
А нуте, нуте, йдіте швидше
Сюди на кулаки лиш ближче!
Я бебехів вам надсаджу;
На очі вставлю окуляри,
Сюди, поганці-бакаляри!
Я всякому лоб розміжжу».

22

Дарес довгенько дожидався,
Мовчали всі, ніхто не йшов;
З ним всякий битися боявся,
Собою страху він задав.
«Так ви, бачу, всі легкодухи,
Передо мною так, як мухи,
І пудофети наголо».
Дарес тут дуже насміхався,
Собою чванивсь, величався,
Аж сором слухать всім було.

23

Абсест троянець був сердитий,
Згадав Ентелла-козака,
Зробився мов несамовитий,
Чимдуж дав відтіль дропака.
Ентелла скрізь пішов шукати,
Щоб все, що бачив, розказати
І щоб Дареса підцьковать.
Ентелл був тяжко смілий, дужий,
Мужик плечистий і невклюжий,
Тогді він п’яний вклався спать.

24

Знайшли Ентелла-сіромаху,
Що він під тином гарно спав;
Сього сердешного тімаху
Будити стали, щоб устав.
Всі голосно над ним кричали,
Ногами всилу розкачали,
Очима він на них лупнув:
«Чого ви? що за вража мати,
Зібрались не давати спати».
Сказавши се, оп’ять заснув.

25

«Та встань, будь ласкав, пане-свату!»
Абсест Ентеллові сказав.
«Пійдіть лиш ви собі ік кату!» —
Ентелл на їх так закричав.
А послі баче, що не шутка,
Абсест сказав, яка погудка,
Проворно скочивши, здригнувсь:
«Хто, як, Дарес? — ну, стійте наші!
Зварю пану Даресу каші,
Горілки дайте лиш нап’юсь».

26

Примчали з казанок сивухи,
Ентелл її разком дмухнув
І од сієї він мокрухи
Скрививсь, наморщивсь і зівнув,
Сказав: «Тепер ходімо, братця,
До хвастуна Дареса-ланця!
Йому я ребра полічу,
Зімну всього я на кабаку,
На смерть зувічу, мов собаку,
Як битися — я научу!»

27

Прийшов Ентелл перед Дареса,
Сказав йому на сміх: «Гай-гай!
Ховайсь, проклята неотеса,
Зарання відсіль утікай;
Я роздавлю тебе, як жабу,
Зітру, зімну, мороз як бабу,
Що тут і зуби ти зітнеш.
Тебе диявол не пізнає,
З кістками чорт тебе злигає,
Уже від мене не влизнеш».

28

На землю шапку положивши,
По локоть руки засукав
І цупко кулаки стуливши,
Дареса битись визивав.
Із серця скриготав зубами,
Об землю тупотав ногами,
І на Дареса налізав.
Дарес не рад своїй лихоті,
Ентелл потяг не по охоті
Дареса, щоб його він знав.

29

В се врем’я в рай боги зібрались
К Зевесу в гості на обід,
Пили там, їли, забавлялись,
Забули наших людських бід.
Там лакомини різні їли,
Буханчики пшеничні білі,
Кислиці, ягоди, коржі
І всякі-разні витребеньки, —
Уже либонь були п’яненькі,
Понадувались, мов йоржі.

30

Як ось знічев’я вбіг Меркурій,
Засапавшися до богів;
Прискочив, мов котище мурий
До сирних в маслі пирогів!
«Ге! Ге! от тут-то загулялись,
Що і од світу одцурались,
Диявол-ма вам і стида.
В Сіцілії таке твориться,
Що вам би треба подивиться, —
Там крик, мов підступа орда».

31

Боги, почувши, зашатались,
Із неба виткнули носи,
Дивитись на бійців хватались,
Як жаби літом із роси.
Ентелл там сильно храбровався,
Аж до сорочки ввесь роздягся,
Совав Даресу в ніс кулак.
Дарес ізвомпив сіромаха,
Бо був Ентелл непевна птаха,
Як чорноморський злий козак.

32

Венеру за виски хватило,
Як глянула, що там Дарес;
Їй дуже се було не мило,
Сказала: «Батечку Зевес!
Дай моєму Даресу сили,
Йому хвоста щоб не вкрутили,
Щоб він Ентелла поборов.
Мене тогді ввесь світ забуде,
Коли Дарес живий не буде;
Зроби, щоб був Дарес здоров».

33

Тут Бахус п’яний обізвався,
Венеру лаяти почав,
До неї з кулаком совався,
І так ісп’яна їй сказав:
«Пійди лиш ти к чортам, плюгава,
Невірна, пакосна, халява!
Нехай ізслизне твій Дарес,
Я за Ентелла сам вступлюся,
Як більш сивухи натягнуся,
То не заступить і Зевес.

34

Чи знаєш, він який парнище?
На світі трохи єсть таких,
Сивуху так, як брагу, хлище,
Я в парубках кохаюсь сих.
Уже заллє за шкуру сала,
Ні неня в бразі не скупала,
Як він Даресові задасть.
Уже хоть як ти не вертися,
З своїм Даресом попростися,
Бо прийдеться йому пропасть».

35

Зевес до речі сей дочувся,
Язик на силу повернув,
Він од горілки весь обдувся
І грімко так на їх гукнув:
«Мовчіть!.. чого ви задрочились?
Чи бач, у мене розходились!
Я дам вам зараз тришия!
Ніхто в кулачки не мішайтесь
Кінця од самих дожидайтесь, —
Побачим, — візьметь то чия?»

36

Венера, облизня піймавши,
Слізки пустила із очей,
І, як собака, хвіст піджавши,
Пішла к порогу до дверей
І з Марсом у куточку стала,
З Зевеса добре глузовала;
А Бахус пінненьку лигав,
Із Ганімедова пуздерка
Утер трохи не з піввідерка;
Напивсь — і тілько що кректав.

37

Як між собой боги сварились
В раю, попившись в небесах;
Тогді в Сіцілії творились
Великі дуже чудеса.
Дарес од страху оправлявся
І до Ентелла підбирався,
Цибульки б дать йому під ніс.
Ентелл од ляпаса здригнувся,
Разів із п’ять перевернувся,
Трохи не попустив і сліз.

38

Розсердився і роз’ярився,
Аж піну з рота попустив,
І саме в міру підмостився,
В висок Дареса затопив:
З очей аж іскри полетіли,
І очі ясні соловіли,
Сердешний об землю упав.
Чмелів довгенько дуже слухав
І землю носом рив і нюхав,
І дуже жалібно стогнав.

39

Тут всі Ентелла вихваляли,
Еней з панами реготавсь,
З Дареса ж дуже глузовали,
Що силою він величавсь.
Звелів Еней його підняти,
На вітрі щоб поколихати
Од ляпаса і щоб прочхавсь;
Ентеллові ж дав на кабаку
Трохи не цілую гривняку
За те, що так він показавсь.

40

Еней же, сим не вдовольнившись,
Іще гуляти захотів
І цупко пінної напившись,
Ведмедів привести звелів.
Литва на труби засурмила,
Ведмедів зараз зупинила,
Заставила їх танцьовать.
Сердешний звір перекидався,
Плигав, вертівся і качався,
Забув і бджоли піддерать.

41

Як пан Еней так забавлявся,
То лиха він собі не ждав,
Не думав і не сподівався,
Щоб хто з Олімпа кучму дав.
Но те Юнона повернула,
І в голові так коверзнула,
Щоб зараз учинить ярміз;
Набула без панчіх патинки,
Пішла в Ірисині будинки,
Бо хитра ся була, як біс.

42

Прийшла, Ірисі підморгнула,
Черкнули разом в хижу вдвох,
І на ухо щось їй шепнула,
Щоб не підслухав який бог;
І пальцем цупко прикрутила,
Щоб зараз все то ізробила
І їй би принесла лепорт;
Ірися низько поклонилась,
І в ліжник зараз нарядилась,
Побігла з неба, як би хорт.

43

В Сіцілію якраз спустилась,
Човни троянські де були;
І між троянок помістилась,
Которі човнів стерегли.
В кружку сердешні сі сиділи
І кисло на море гляділи,
Бо їх не кликали гулять,
Де чоловіки їх гуляли,
Медок, сивушку попивали
Без просипу неділь із п’ять.

44

Дівчата з лиха горювали,
Нудило тяжко молодиць;
Лиш слинку з голоду ковтали,
Як хочеться кому кислиць.
Своїх троянців проклинали,
Що через їх так горювали,
Дівки кричали на весь рот:
«Щоб їм хотілось так гуляти,
Як хочеться нам дівовати,
Коли б замордовав їх чорт».

45

Троянці волокли з собою
Старую бабу, як ягу,
Лукаву відьму, злу Берою,
Іскорчившуюся в дугу.
Ірися нею ізробилась,
І як Бероя нарядилась,
І підступила до дівок;
І щоб к ним лучче підмоститься
І пред Юноной заслужиться,
То піднесла їм пиріжок.

46

Сказала: «Помагай біг, діти!
Чого сумуєте ви так?
Чи не остило тут сидіти?
Оце гуляють наші як!
Мов божевільних, нас морочать,
Сім літ, як по морям волочать;
Глузують, як хотять, із вас,
Але з другими бахурують,
Свої ж жінки нехай горюють,
Коли водилось се у нас?

47

Послухайте лиш, молодиці,
Я добрую вам раду дам;
І ви, дівчата білолиці,
Зробім кінець своїм бідам,
За горе ми заплатим горем —
А доки нам сидіть над морем?
Приймімось, човни попалім.
Тогді і мусять тут остаться
І нехотя до нас прижаться;
Ось так на лід їх посадім».

48

«Спасеть же біг тебе, бабусю! —
Троянки вголос загули. —
Такої б ради, пайматусю,
Ми ізгадати не могли».
І зараз приступили к флоту
І принялися за роботу:
Огонь кресати і нести
Скіпки, тріски, солому, клоччя;
Була тут всяка з них охоча,
Пожар щоб швидче розвести.

49

Розжеврілось і загорілось,
Пішов димок до самих хмар,
Аж небо все зачервонілось,
Великий тяжко був пожар.
Човни і байдаки палали,
Соснові пороми тріщали,
Горіли дьоготь і смола.
Поки троянці огляділись,
Що добре їх троянки грілись,
То часть мала човнів була.

50

Еней, пожар такий уздрівши,
Злякався, побілів, як сніг,
І бігти всім туди звелівши,
Чимдуж до човнів сам побіг.
На гвалт у дзвони задзвонили,
По улицях в трещотки били,
Еней же на ввесь рот кричав:
«Хто в бога вірує — рятуйте!
Рубай, туши, гаси, лий, куйте!
А хто ж таку нам кучму дав?»

51

Еней од страху з плигу збився,
В умі сердега помішавсь
І зараз сам не свій зробився,
Скакав, вертівся і качавсь;
І із сього свого задору
Він, голову піднявши вгору,
Кричав, опарений мов пес.
Олімпських шпетив на всю губу,
Свою і неню лаяв любу,
Добувсь і в рот, і в ніс Зевес.

52

«Гей ти, проклятий стариганю!
На землю з неба не зиркнеш,
Не чуєш, як тебе я ганю,
Зевес! — ні усом не моргнеш.
На очах більма поробились,
Коли б довіку посліпились,
Що не поможеш ти мені.
Чи се ж таки тобі не стидно,
Що пропаду, от лиш не видно?
Я ж, кажуть люди, внук тобі!

53

А ти з сідою бородою,
Пане добродію Нептун!
Сидиш, мов демон, під водою,
Ізморщившись, старий шкарбун!
Коли б струхнув хоть головою
І сей пожар залив водою —
Тризубець щоб тобі зломивсь!
Ти базаринку любиш брати,
А людям в нужді помагати
Не дуже, бачу, поспішивсь.

54

І братик ваш Плутон, поганець,
Із Прозерпіною засів,
Пекельний, гаспидський коханець,
Іще себе там не нагрів?
Завів братерство з дьяволами
І в світі нашими бідами
Не погорює ні на час.
Не посилкується німало,
Щоб так палати перестало
І щоб оцей пожар погас.

55

І ненечка моя рідненька
У чорта десь тепер гуля;
А може, спить уже п’яненька
Або з хлоп’ятами ганя.
Тепер їй, бачу, не до соли,
Уже, підтикавши десь поли,
Фурцює добре, навісна.
Коли сама з ким не ночує,
То для когось уже свашкує,
Для сього тяжко поспішна.

56

Та враг бери вас, — що хотіте,
Про мене, те собі робіть;
Мене на лід не посадіте,
Пожар лиш тілько погасіть;
Завередуйте по-своєму
І, будьте ласкаві, моєму
Зробіте лихові кінець.
Пустіть лиш з неба веремію
І покажіте чудасію,
А я вам піднесу ралець».

57

Тут тілько що перемолився
Еней і рот свій затулив;
Як ось із неба дощ полився,
В годину ввесь пожар залив.
Бурхнуло з неба, мов із бочки,
Що промочило до сорочки;
То драла врозтіч всі дали.
Троянці стали всі як хлюща,
Їм лучилася невсипуща,
Не раді і дощу були.

58

Не знав же на яку ступити
Еней і тяжко горював,
Чи тут остатись, чи поплити?
Бо враг не всі човни забрав;
І миттю кинувсь до громади
Просить собі у ней поради,
Чого собою не вбагне.
Тут довго тяжко раховали
І скілько не коверзовали,
Та все було, що не оне.

59

Один з троянської громади,
Насупившися, все мовчав
І, дослухавшись до поради,
Ціпком все землю колупав.
Се був пройдисвіт і непевний,
І всім відьмам був родич кревний —
Упир і знахур ворожить,
Умів і трясцю одшептати,
І кров христьянську замовляти,
І добре знав греблі гатить.

60

Бував і в Шльонському з волами,
Не раз ходив за сіллю в Крим;
Тарані торговав возами,
Всі чумаки братались з ним.
Він так здавався і нікчемний,
Та був розумний, як письменний,
Слова так сипав, як горох.
Уже в чім, бач, пораховати,
Що розказать — йому вже дати;
Ні в чім не був страхополох.

61

Невтесом всі його дражнили,
По-нашому ж то звавсь Охрім;
Мені так люди говорили —
Самому ж незнакомий він.
Побачив, що Еней гнівився,
До його зараз підмостився,
За білу рученьку і взяв;
І, вивівши Енея в сіни,
Сам поклонився аж в коліни,
Таку Енею річ сказав:

62

«Чого ти сильно зажурився
І так надувся, як індик?
Зовсім охляв і занудився,
Мов по болотові кулик?
Чим більш журитися — все гірше,
Заплутаєшся в лісі більше,
Покинь лиш горе і заплюй.
Піди вкладися гарно спати,
А послі будеш і гадати,
Спочинь, та вже тогді міркуй!»

63

Послухавши Еней Охріма,
Укрившись, на полу ліг спать;
Но лупав тілько все очима,
Не міг ні крихти задрімать.
На всі боки перевертався,
До люльки разів три приймався,
Знемігся ж, мов і задрімав.
Як ось Анхіз йому приснився,
Із пекла батечко явився
І синові таке сказав:

64

«Прокинься, милеє дитятко!
Пробуркайся і проходись,
Се твій прийшов до тебе батько,
То не сполохайсь, не жахнись.
Мене боги к тобі послали
І так сказати приказали:
Щоб ти нітрохи не журивсь,
Пошлють тобі щасливу долю,
Щоб учинив ти божу волю
І швидче в Рим переселивсь.

65

Збери всі човни, що остались,
І гарно зараз їх оправ;
Придерж своїх, щоб не впивались,
І сю Сіцілію остав.
Пливи і не журись, небоже!
Уже тобі скрізь буде гоже.
Та ще, послухай, щось скажу:
Щоб в пекло ти зайшов до мене,
Бо діло єсть мені до тебе.
Я все тобі там покажу.

66

І по олімпському закону
Уже ти пекла не минеш:
Бо треба кланятись Плутону,
А то і в Рим не допливеш.
Якусь тобі він казань скаже,
Дорогу добру в Рим покаже,
Побачиш, як живу і я.
А за дорогу не турбуйся,
До пекла навпростець прямуйся
Пішком, — не треба і коня.

67

Прощай же, сизий голубочок!
Бо вже стає надворі світ;
Прощай, дитя, прощай, синочок!..»
І в землю провалився дід.
Еней спросоння як схопився,
Дрижав од страху і трусився;
Холодний лився з його піт;
І всіх троянців поскликавши,
І лагодитись приказавши,
Щоб завтра поплисти як світ.

68

К Ацесту зараз сам махнувши,
За хліб подяковав, за сіль;
І там не довго щось побувши,
Вернувся до своїх відтіль.
Ввесь день збирались та складались;
І світу тілько що дождались,
То посідали на човни.
Еней же їхав щось несміло,
Бо море дуже надоїло,
Як чумакам дощ восени.

69

Венера тілько що уздріла,
Що вже троянці на човнах,
К Нептуну на поклон побігла,
Щоб не втопив їх у волнах.
Поїхала в своїм ридвані,
Мов сотника якого пані,
Баскими конями, як звір.
Із кінними проводниками,
З трьома назаді козаками,
А коні правив машталір.

70

Була на йому біла свита
Із шаповальського сукна,
Тясомкою кругом обшита,
Сім кіп стоялася вона.
Набакир шапочка стриміла,
Далеко дуже червоніла,
В руках же довгий був батіг;
Їм грімко ляскав він із лиха,
Скакали коні без оддиха;
Ридван, мов вихор в полі, біг.

71

Приїхала, загримотіла,
Кобиляча мов голова;
К Нептуну в хату і влетіла
Так, як із вирію сова;
І не сказавши ні півслова,
Нехай, каже, твоя здорова
Бува, Нептуне, голова!
Як навіжена, прискакала,
Нептуна в губи цілувала,
Говорячи такі слова:

72

«Коли, Нептун, мені ти дядько,
А я племінниця тобі,
Та ти ж мені хрещений батько,
Спасибі зароби собі.
Моєму поможи Енею,
Щоб він з ватагою своєю
Щасливо їздив по воді;
Уже і так пополякали,
Насилу баби одшептали,
Попався в зуби був біді».

73

Нептун, моргнувши, засміявся;
Венеру сісти попросив
І після неї облизався,
Сивухи чарочку налив;
І так її почастовавши,
Чого просила, обіщавши,
І зараз з нею попрощавсь.
Повіяв вітр з руки Енею,
Простивсь сердешненький з землею,
Як стрілочка, по морю мчавсь.

74

Поромщик їх щонайглавнійший
З Енеєм їздив всякий раз,
Йому слуга був найвірнійший —
По-нашому він звавсь Тарас.
Сей, сидя на кормі, хитався,
По саме нільзя нахлистався
Горілочки, коли прощавсь.
Еней велів його прийняти,
Щоб не пустивсь на дно ниряти
І в луччім місці би проспавсь.

75

Но видно, що пану Тарасу
Написано так на роду,
Щоб тілько до сього він часу
Терпів на світі сім біду.
Бо, розхитавшись, бризнув в воду,
Нирнув — і, не спитавши броду,
Наввиринки пішла душа.
Еней хотів, щоб окошилась
Біда і більш не продовжилась,
Щоб не пропали всі з коша.

Коментар до другої частини

  • 3. Палінур — керманич на човні Енея. Згідно з легендою. Палінур був кинутий у море з волі богів, ворожих троянцям, а коли вибрався на берег, загинув від рук тубільців. Його ім’ям був названий мис на південно-західному узбережжі Італії, в області Луканія. В «Енеїді» Вергілія Еней ще зустрінеться з Палінуром у підземному царстві Плутона (Вергілій. — Кн. б. — Ряд. 337 — 387).

  • 4. Шпує — дуже бризкає, хвилюється.

  • 5. Ацест — легендарний цар Сіцілії, родом з Трої. Цим пояснюється, що «Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав».

  • 7. Як водиться у подібних випадках, несподіваних гостей почастували тим, що тримали у запасі для такої нагоди, — салом, ковбасою, а оскільки вони з далекої морської дороги зголодніли, то подали й тетерю (гарячу страву), яку можна приготувати нашвидкуруч: накришити у кип’яток сухарів, засмажити цибулею на олії, посолити — і тетеря готова. Сало — воно ще не раз буде згадуватися в «Енеїді». З прадавніх часів його місце у харчовому раціоні українського народу дуже значне. Серед харчових припасів, які, збираючись на війну з рутульцями, готує військо царя Латина, на першому місці — сало і пшоно (IV, 98). З салом пов’язана велика кількість народних приказок, оповідань, анекдотів. Напр.: «Ой якби-то було так, щоб я царем стався — сало б їв, з салом спав, салом би вкривався». Ковбаса — традиційний спосіб її приготування: «Свиняче м’ясо з салом порізати на шматочки, посипати сіллю, перцем і цим фаршем наповнити вимиті свинячі кишки, спекти в звичайній печі, а перед подачею на стіл піджарити» (Маркев ич. — С. 155).

    Решето — господарська річ для просівання чого-небудь. До дерев’яного круглого обода знизу кріпиться сітка, через яку просіюють (зерно, крупу). Те ж, що й сито, тільки в останнього густіша сітка (для борошна, товченої макухи та ін.). Решето чи щось інше, використовуване як хлібниця, ставили обов’язково посередині стола, щоб гостям було зручно брати нарізаний хліб. Хліб — усьому голова, споконвічна пошана до «святого хліба» глибоко коріниться в народній свідомості. Хлібина на покритому скатертиною столі — неодмінний атрибут патріархальної хати, надто в святковий час.

  • 8. Пашкети в кахлях — «Не маючи пашкетних форм, заможні селяни готують цю страву в кахлях. Замішують пшеничне тісто з маслом і з молоком, обкладають цим тістом кахлю, перше змазавши її маслом, кладуть гусячі нирки, печінку, кусочки м’яса, заливають товченою печінкою, закривають все це краями того ж тіста і ставлять у піч пектись — поки буде готове» (Маркевич. — С. 157).

    Кахлі — поширені і зараз керамічні плитки для личкування (облицьовування) стін, печей тощо.

    Сита — розведений водою мед або медовий відвар на воді.

    Зразову до рижків печінку — зрази — страва з яловичини: скручений биток з м’яса, в даному разі з печінки, з начинкою. Рижки, рижики — їстівні гриби.

  • 9. В сей день його отець опрягся — Еней прибув до Сіцілії якраз через рік після смерті свого батька Анхіза на цій землі. Опрягся — в бурлескній манері, зневажливо, мов про скотину: помер.

    Чикилдиха — назва гіршого гатунку горілки.

  • 10. Громада — об’єднана місцем проживання чи родом занять, або тим і другим спільність людей. Громадські зібрання, сходи відігравали винятково важливу роль у суспільному житті. Показовий приклад — козацькі ради на Запорізькій Січі.

    Нар.: Громада — великий чоловік. Як громада скаже, так і буде.

  • 11. Поставити обід старцям — за давнім звичаєм, на похороні і поминках обов’язково влаштовували обід для старців.

  • 12. Книш — хлібний виріб з пшеничного, інколи житнього і гречаного борошна; по краях тісто розпліскують коржем і завертають наверх так, що воно сягає тільки до половини книша. Зверху книш змазують салом або олією. Приготування книша з житнього і гречаного борошна: «Вчинити житнього тіста, замісити гречаним борошном; коли підійде, викачувати на столі; ліплять книші з допомогою ложки, яку опускають перед цим у розтоплений свинячий смалець. Зліпивши, сажають у піч, а вийнявши, знову змазують смальцем» (Маркевич. — С. 154).

    Коливо — ритуальне блюдо, обов’язкове на поминках; кутя з пшениці, розведена ситою. Перш, ніж приступити до страв під час поминального обіду, споживають коливо, обов’язково згадуючи при цьому добрим словом покійника: «Царство небесне, пером земля над ним! Нехай со святими почиває та й нас дожидає!..» (Номис. — С. 8).

    Хазяїнів своїх ззивали — тобто сіцілійців, на землі яких у даний момент перебували троянці.

    Сити із медом наситили — тобто розвели водою (квасом) мед; настояли мед на чому-небудь (див. також коментар: II, 8).

    Пішла на дзвін дякам копа — копа — полтина (К.), тобто п’ятдесят копійок. Дати на дзвін — заплатити, щоб дзвонили в церкві за упокій душі. Нар.: Дзвонять за упокій душі (Номис. — С. 160).

  • 13. Подана в помірному гротескно-жартівливому тоні картина приготування поминального обіду. Поминки — не бенкет, багатий стіл з різноманітними та вишуканими наїдками й напоями, приправами та делікатесами тут буде недоречним. Готуються звичайні, повсякденні страви. Аби тільки обід був добре приготовлений та щоб усім, хто прийде вшанувати покійного, вистачило їжі. На поминки кликати не обов’язково, приходять усі рідні, близькі, сусіди. Старці сходяться з усієї округи. Звичайно, з цієї нагоди найбільше наварили борщу, який за кількістю компонентів та способів приготування (залежно від локальних умов і пори року) не має собі рівних серед інших страв української кухні. Борщ — головна страва обіду. Порівняно з іншими стравами, борщ займає, можна сказати, чільне місце у фольклорі. Нар.: Добрий борщик, та малий горщик. Старий стару хвалить, що добрий борщ варить (Номис. — С. 92, 173). Менше від борщу, хоч зовсім не набагато, варять юшки (п’ять казанів проти шести — дивовижно витримана загальна співрозмірність між собою найбільш поширених страв, кількість визначає і питому вагу в порівнянні з іншими стравами).

    Юшка, так само як і галушки, — страва загалом на сніданок та вечерю. Треба зауважити, що під «юшкою» часто розуміли бідняцьку, убогу страву. Іван Вишенський, картаючи черевоугодників-єпископів, докоряє їм бідняками, які «юшечку хлебчуть». Звідси нар.: Перебиватися з юшки на воду. М’ясом хвалиться, а воно і юшки не було (Номис. — С. 51). Тому, коли юшка не бідняцька, як правило, це підкреслюється. У коментованій строфі Іван Котляревський зазначає, що в усі казани спочатку поклали варити м’ясо — отже, обід багатий. Галушки — давніші способи приготування: «Взяти гречаного борошна, підбити на воді досить густо, кидати ложкою у киплячу чи посолену воду, півгодини покип’ятити, покласти олії або масла чи засмажити салом з цибулею і подавати» (Маркевич. — С. 152).

    Приєднана в кінці строфи до звичайних на поминках страв «тьма» варених баранів, «курей, гусей, качок печених» — гротеск, очевидне для сучасників Івана Котляревського поєднання несумісного. З другого боку, обкладені горами печені демократичні вагани з борщем — на місці. Вони співзвучні стилеві поеми, уже готують переростання в наступних строфах поминок у п’яне гульбище.

  • 14. Цебер — велике дерев’яне відро, мало вигляд зрізаної діжки з дужкою зверху. Вагани — видовбані з дерева великі продовгуваті миски у вигляді коритець, з яких їли гуртом страву козаки на Січі, в походах, громадою на обідах, поминках і т. ін. Спільне споживання страви з однієї посудини мало у певних випадках ритуальне значення, символізувало братерство, мир і згоду між учасниками трапези.

    «Со святими» — кондак, коротка молитовна пісня в поминальному обряді православної церкви. Співом «со святими» відкривалася заупокійна служба. Потім священик благословляв трапезу і починалися поминки.

  • 15. Еней і сам со старшиною — як і в реальному тогочасному житті, в «Енеїді» виразно розмежовані суспільні стани: народ, простолюд; над ним — старшина, дворяни; над старшиною — вища знать, державці, Олімп. Одначе цікаво, що в першій частині поеми розмежування далеко не таке виразне, як у наступних. У Дідони всі троянці бенкетують за одним столом; Еней і поведінкою, і способом життя не вирізняється з-поміж інших троянців, які при зустрічі з Дідоною лають його останніми словами. А тут — Еней уже сідає за стіл «со старшиною», народ тримається окремо. Це — свідчення того, що між написанням першої і другої частин поеми був період коли не тривалий у часі, то принаймні позначений інтенсивним творчим розвитком митця, реалістичною конкретизацією і поглибленням його задуму. Півкіпки — 25 копійок (див також коментар: І, 10).

    Шпурнув в народ дрібних, як ріпки — кидати в народ під час поминок, а також різних урочистостей монети — давня стійка традиція.

    Як ріпки — найдешевших (дрібних). Ріпа належала до найбільш поширених, доступних городніх культур. Солодкуваті на смак, білі, жовті, часом червоні або фіолетові корені ріпи першим ділом клали у страву. І при нестатках — ріпа завжди під рукою, завжди може виручити. Нар.: Ріпа — утіха жінці (Номис. — С. 243).

  • 16. Перелоги — корчі, судороги.

    Мисліте по землі писав — Мисліте — назва літери «М» у слов’яно-руській азбуці. Мисліте писати — плутати сп’яну ногами.

  • 17. Півквартівки — півкварти, півкухля (К.). Це трохи більше півлітра. Кухоль — і посудина, і інколи міра рідини. Містив одну кварту.

    Імбир — дорогі привозні прянощі з коренів імбиру, який росте у південних країнах.

  • 18. Не вомпили — не вагалися, не витрачали часу. Вомпити — вагатися, мати сумнів.

    Похмілля на другий день після поминок по батькові Енея Анхізові переростає у широкий п’яний розгул — з музиками, танцями дресированих ведмедів, перебійцями. Гуляння тривало «без просипу неділь із п’ять», аж поки втручання злої Юнони не поклало йому край. Зважаючи на звичаї тогочасного панства — це не таке вже й перебільшення. Гуляли тижнями, звичайно, не поминаючи, а під час ярмарків, на різдво, Великдень, інші свята, до яких приурочувалися сімейні торжества. Перетворювати поминки на п’яне гульбище, напиватися до безтями, та ще й поминаючи батька, — неподобство. Таке міг собі дозволити тільки Еней — безтурботний гульвіса, яким він змальований у перших частинах поеми. Досить порівняти поминки Анхіза в другій частині і зображення поховання та поминок убитих воїнів у шостій (строфи 87 — 93), де Еней виступає як розважний і мудрий ватажок, а троянці — свідомими свого обов’язку мужніми воїнами, щоб побачити, якої значної еволюції зазнав задум «Енеїди» в тривалому процесі її написання.

  • 19. Ігрища — різноманітні групові ігри, розваги у святковий день. Притаманне Котляревському «яскраве видіння реального світу і найбільшою мірою конкретне його відтворення» (А. Шамрай) виявилося у наведеному малюнку надзвичайно виразно. Дуже насичена, жива картина святкового гуляння в господі українського пана. Це вже далеко не поминки. Немає обов’язкових у такому випадку столів для старців. Публіку розважають школярі, хором співаючи канти, тут же скачуть халяндри цигани і, звичайно ж, всюдисущі кобзарі та лірники зі своїм репертуаром на всі випадки життя.

    У вікон школярі співали — «Численні мемуарні і літературні матеріали свідчать, що семінаристам або бурсакам того часу доводилось (...І гуртом збирати подаяння, співаючи канти... Ця давня традиція українських шкіл була ще жива в той час» (Волинський П. К. Іван Котляревський. — К., 1969. — С. 21).

    Халяндри циганки скакали — цигани були неодмінними учасниками будь-якого святкового, ярмаркового дійства. Халяндри — циганський танець (К.). Подаючи панораму ярмарку в «Салдацькому патреті», Г. Квітка-Основ’яненко згадує й циганів: «Циганка ворожить та приговорює: «І щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбивається; положи ж п’ятачка на рученьку — усю правду скажу...» Циганчата танцюють халяндри та кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере».

    Водили в городі музики — звичай наймати музики і, танцюючи, водити їх за собою по селу, чи місту, чи то ярмарку, досить відомий. В тому ж «Салдацькому патреті» Г. Квітки-Основ’яненка читаємо: «А там, чути, скрипка гра з цимбалами: Матвій Шпонь та продав сіль, рощитавсь і грошики вчистив, та й найняв троїсту і водиться з нею по ярмарці. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й відбіг. Іде й співає, а де калюжа, тут і вдарить тропака. Забризкався, захлюстався... Еге! та не мішай йому! Він гуля!..»

  • 20. Присінки — прибудова перед входом до якого-небудь приміщення, ґанок з накриттям.

    Аж ось прийшов і перебієць — бої кулачні, різні види боротьби, змагань — дуже давня традиція в житті всіх народів, що в різних модифікаціях живе і в наш час. Серед настінних розписів на світські теми Софії Київської зустрічаємо зображення борців. Цікаво, що борці Дарес і Ентелл представляють різні суспільні прошарки, хоч різниця між ними в поемі ледве намічена. Дарес «убраний так, як компанієць», тобто належить до привілейованого, багатшого козацтва. Утворені наприкінці 60-х років XVII ст. кінні компанійські полки були під командуванням і на особистому утриманні гетьмана. Щось близьке до гвардії. В кінці XVIII ст., уже в часи Котляревського, компанійські полки входили до складу регулярної російської армії як легка кавалерія. Інколи «компанійцями» називали просто багатих козаків (див. :Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1969. — С. 25).

    У Вергілія Дарес — з троянців, що пустилися мандрувати з Енеєм. Проти компанійця Дареса виставляють «тяжко смілого» і «дужого» Ентелла, причому підкреслено його демократичні, простонародні риси («Мужик плечистий і невклюжий» — II, 23; «Як чорноморський злий козак» — II, 31; «Сильно храбровався, Аж до сорочки весь роздягся» — II, 31). У Вергілія Ентелл місцевий, прибув у Сіцілію разом з царем Ацестом. Обов’язковим ритуалом, який передував власне боротьбі, бійці, були словесні перепалки, розпалювання себе й противника лайкою, якомога образливішою.

  • 21. Мазка — кров з розбитого носа, обличчя.

    Бакаляр — школяр.

  • 22. Пудофет — важкий на підйом (К.).

  • 24. Тімаха — тут у значенні: бідолаха.

  • 25. Погудка — вість, повідомлення.

  • 27. Зітру, зімну, мороз як бабу — порівняння походить від народної казки про бабу та мороза. Нар.: Давить, як мороз бабу (Номис. — С. 78).

  • 29. Кислиці, ягоди, коржі — ягодами на Полтавщині називають вишні. Описуючи бенкет небожителів в іронічно-приземленому тоні, І. Котляревський виходить з народних уявлень про рай, де вічно блаженствують обіч вседержителя та святих праведники. Виникає мотив, який І. Котляревський широко розгорне далі в картинах відвідання Енеєм раю (III, 116 — 125). І тут, і там райські наїдки — головним чином дитячі ласощі, тільки в третій частині вони названі повніше.

  • 30. Мурий — темно-сірий або сіро-бурий із темнішими і світлішими смугами.

  • 31. Як чорноморський злий козак. — у 1782 р. частина козаків зруйнованої влітку 1775 р. Запорізької Січі за їх проханням була переселена з дозволу уряду на землі між річками Кубань і Єя. За першими переселенцями потяглися інші, й не тільки колишні запорожці. Було утворене Військо Чорноморське, в якому на перших порах були заведені порядки, подібні до запорозьких. Тут довше, ніж деінде, затрималися давні козацькі традиції, коли не за самою суттю, то принаймні за формою. У п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка» Микола, сирота «без роду, без племені», збирається іти в Чорноморію: «Люблю я козаків за їх обичай!» (дія друга, ява перша).

  • 32. Уже було зазначено, що в «Енеїді» Вергілія (Вергілій. — Кн. 5. — Ряд. 375 — 425) Дарес (Дарет) — троянець, а Ентелл — місцевий, сіцілієць. Тому покровителька троянців Венера просить Зевса підтримати Дареса.

  • 33. Бахус — у римській міфології бог виноградарства й виноробства (в грецькій міфології — Діоніс), син Зевса і дочки фіванського царя Кадма Семели.

  • 36. Марс — у римській міфології бог війни (відповідно у грецькій — Арес), перебуває у досить близьких стосунках з Венерою і сприяє троянцям (див. далі коментар: VI, 15).

    Ганімед — виночерпій у Зевса.

    Пуздерко — похідний погребок, буфет.

  • 37. Нар.: Цибульки під ніс дати (Номис. — С. 81).

  • 38. Нар.: Слуха джмелів. Дав йому лупня добре — довго буде джмелів слухать! (Номис. — С. 77).

  • 39. Трохи не цілую гривняху — гривня — в різні часи мала різну цінність. Ще в Київській Русі — срібний зливок вагою близько фунта (фунт — 409,6 грама). Від слова «гривня» походить назва «гривеник» — срібна монета вартістю в десять копійок. Гривнею називали ще мідну монету в дві з половиною-три копійки. Слово «гривняка» вжито тут в останньому значенні.

  • 40. Литва, литвини — жителі степової України так звали не тільки литовців, а всіх, хто жив на північ від Десни (див.: Основа. — 1861. — Кн. 1. — С. 265). Отже, литвинами звали жителів як Білоруського, так і Українського Полісся. «Отож під ім’ям Литва, що... в історичних джерелах вперше згадується під 1009 роком, впродовж століть виступали, крім власне литовців, також і латиші, і поляки, і білоруси, й українці Полісся... Саме в світлі цього й слід сприймати популярність на Україні прізвищ типу Литвин, Литвиненко, Литвяк тощо та відповідних назв населених пунктів» (Непокупний А. П. Балтійські родичі слов’ян. — К., 1979. — С. 42).

  • 41. Ярміз, ярміс — спосіб, засіб; учиняти ярміз — тут у значенні: повернути на свій лад, зробити по-своєму, накоїти лиха.

    Патинки — жіночі черевики, туфлі.

    Пішла в Ірисині будинки — в античній міфології Ірися (Ірида) — богиня райдуги, прислужниця богів, передовсім Юнони. Виступає посередницею між богами і людьми (як райдуга з’єднує небо і землю).

  • 42. Хижа, хижка — кладовка, чулан у хаті; вхід туди — із сіней. Хижка не мала вікон.

    Принесла лепорт — принесла рапорт. Вираз із тогочасної армійської термінології. Ліжник — домоткана, груба шерстяна ковдра.

  • 43. Пригадаймо, що троянці мандрують без жінок. Вони ніде не фігурують до цього епізоду, і далі І. Котляревський зовсім забуде про них. Змальовуючи картини українського побуту, подаючи у травестійній формі той чи інший епізод Вергілієвої «Енеїди», письменник бере те, що йому в даний момент потрібне, трактує героїв так, як йому зараз треба, зовсім не зважаючи на те, в образі кого вони вже з’являлися або ще з’являться в поемі. Це важлива прикмета «Енеїди». Приміром, у першій її частині Венера відвідує свого батька Зевса в образі старосвітської української молодиці (І, 14). У другій частині — прибуває до Нептуна «в своїм ридвані, Мов сотника якого пані» (II, 69). У п’ятій — приносить сину Енеєві викуване Вулканом бойове спорядження в образі осяйної небожительки «на хмарі» (V, 43). На початку шостої частини постає в образі бідової маркитанки (VI, 6). Дослідник «Енеїди» Ієремія Айзеншток слушно підкреслював: «Цілком очевидно, що цей образ творився в кожному окремому випадку самостійно, не оглядаючись на інші згадки про нього в поемі. Будь-яка згадка про Венеру в поемі має ряд конкретних живих побутових деталей, але ці окремі деталі живуть розрізнено, кожна сама по собі, вони не мають найменших претензій дати в своїй цілості якийсь єдиний, цільний образ, тим більше — образ типовий» (Котляревский Й. Сочинения. — М., 1969. — С. 26). Те саме стосується образа Енея, інших персонажів поеми. Еней втілює в собі окремі риси українського національного характеру, зокрема відчайдушного, щирого в дружбі і грізного в бою козака-запорожця, але він не має сугубо індивідуальних, тільки йому притаманних рис. У кожній ролі (женихання з Дідоною, поминки по Анхізові, мандрівка в пекло, гостювання у Латина і т. д.) він живе обособлено, про якийсь суцільний характер, тим більше поданий у розвитку, говорити не доводиться.

    Зумовлена загальним історико-літературним розвитком відмінність між Енеєм перших і останніх частин поеми — то вже зовсім інша річ.

  • 44. Нар.: Сняться комусь кислиці, та не знає к чому (кислиці бачить у сні — також і проти плачу. — Номис. — С. 168).

  • 45. Бероя — в «Енеїді» Вергілія — дружина троянця Дорікла. її образ приймає Ірида, підбурюючи жінок підпалити троянські кораблі.

  • 46. Бахурують — ведуть розпусне життя.

  • 48. Пайматуся — пестливе від «паніматко».

    Скіпки, тріски, солому, клоччя — послідовність у переліку горючого матеріалу відповідає порядкові в приготуванні вогнища. Спочатку — тонко настругані скіпки, на них зверху кладуть більші за розміром тріски, потім — солому. В клоччя вкладають запалений від кресала трут, роздувають і підпалюють цим клоччям вогнище.

  • 49. Байдак — річкове судно з однією щоглою. Запорізькі козаки споряджали байдаки також як військові судна, виходили на них у Чорне море.

    Пороми — плоти, взагалі несамохідні плавучі споруди. Дерев’яні човни, судна шпаклювали і щілини на них заливали смолою, підводну частину суцільно покривали дьогтем.

  • 50. Тріщотки — дерев’яний прилад, калатало, яким скликали людей на пожежу, громадський збір тощо.

  • 51. Олимпських шпетив на всю губу — уже зазначалося, що у поемі Вергілія глибока пошана до богів — найважливіша риса Енея. Постійним означенням його є «побожний», «божистий». Комічним контрастом до цього служать лайки героя «перелицьованої «Енеїди» на адресу небожителів, не виключаючи й матері Венери та Зевса-громовержця.

  • 53. Тризубець — рибальське знаряддя, атрибут влади бога морів Нептуна; служив для нього також чудодійним жезлом, який міг викликати морську бурю або заспокоювати її.

    Базаринка — подарунок, хабар. Походить від польського basarunek — штраф, грошове стягнення за нанесені рани чи каліцтво.

  • 54. Плутон — бог підземного царства, земних надр. Його палац відвідає Еней під час мандрівки з Сівіллою в підземне царство (III, 110 — 115).

    Прозерпина — дружина Плутона, втілення всього недоброго на землі.

  • 55. фурцює добре навісна — фурцює — гасає, скаче.

  • 56. Пустіть лиш з неба веремію — веремія — крик, метушня, замішання. Пускати, крутити веремію — несподівано напасти, внести замішання.

  • 59. У 59 — 61-й строфах змальований знахар, вельми примітна постать у народному житті ще з прадавніх часів. З прийняттям і подальшим утвердженням християнства роль знахарів поступово зменшувалася, хоч у кінці XVIII ст. була ще досить помітною. Звичайно знахарі були досвідченими, бувалими людьми, зналися на народній медицині, ліками і порадами допомагали кожному, хто до них звертався. На певному рівні народної свідомості й культури магія, зв’язок з вищою чудодійною силою органічно пов’язувалися з розумом, життєвим досвідом, професійною вправністю. Знахарів і знахарок, ворожок, таких як Сівілла у третій частині «Енеїди», народ відрізняв від чаклунів, чаклунок та відьом і певною мірою протиставляв їм. Вони могли боротися з нечистою силою, відводити відьомські чари. В «Конотопській відьмі» Г. Квітки-Основ’яненка «стар чоловік і непевний» Демко Швандюра «знімає чари» відьми Явдохи Зубихи, яка зробила так, що замість неї козаки «прєхваброї сотні конотопської» порють різками на виду у всієї громади вербову колоду.

    Упир і знахур ворожить — у Котляревського упир — жива людина, яка знається з потусторонніми силами.

    І добре знав греблі гатить — в народних уявленнях чоловік, який добре знався на водяних млинах, греблях, — знахар, ворожбит, в усякому разі дружній з ними. Він знає замовляння на випадок різних стихійних лих, уміє ладити з водяником (дядько Лев у «Лісовій пісні» Лесі Українки), щоб той постійно давав потрібну кількість води, особливо коли багато завозу, щоб не проривала вода греблі, не знесла млина під час повені; мусив знати ще багато інших тонкощів мірошницької справи.

    Гребля, вода, надто болото — місце, де любить оселятися нечиста сила. Нар:

    Нехай тебе ті кохають,
    Що в болоті грають.
    Нехай тебе ті любують,
    Що греблі руйнують.

  • 60. Шльонськ — польська назва Сілезії, області, яка нині входить до складу Польської Народної Республіки і частково до Чехословацької Соціалістичної Республіки. Україна підтримувала давні торгові зв’язки з Сілезією, а через сілезькі ринки — з іншими землями Західної Європи. Крім прядива, сала, смальцю, воску та інших товарів, помітною статтею експорту були воли української степової породи.

  • 61. Невтєс — в античних міфах — Навт, супутник Енея в його мандрах. Богиня мудрості Мінерна наділила Навта пророчим даром.

  • 69. Машталір — кучер.

  • 70. Із шаповальського сукна — тобто свита з грубого сукна домашнього виробу. Тясомкою кругом обшита — обшита стрічкою із матерії.

  • 71. Кобиляча голова — в українських народних казках фантастичне страховисько.

    Нар.: Стукотить, грукотить... «А що там?» — «Кобиляча голова лізе!» (Номис. — С. 231).

  • 72. Коли, Нептун, мені ти дядько — Венера — дочка Зевса, який доводиться Нептунові братом, отже, вона племінниця останнього. Відомий також інший античний міф, згідно з яким Венера народилася з морської піни на узбережжі острова Кріт. Підлещуючись до володаря морів Нептуна, на це й натякає Венера, називаючи його хрещеним батьком. До того ж дядько з боку батька вважається ближчою ріднею, ніж дядько з боку матері.

  • 75. Кіш — військовий табір, обоз.

Слухати аудіокнигу «Енеїда»