Українські народні казки
A—Z А—Й К Л—П Р—Ф Х—Я

Білочка

Микола Зінчук

Білочка
Білочка — Ілюстрація Савєльєвої Тетяни Борисівни

Людське життя — це нудота й сіра буденщина. Треба подарувати людям чудо. Так подумав старий чарівник Мамай і відправився в карпатське село Довгопілля.

А в тому Довгопіллі жила школярка Наталочка, яку прозивали Білочкою. Це була дуже мила дівчинка. Таке жваве, таке моторне дівчатко. Зав’язане яскравим шнурочком волосся схоже на білячий хвостик. Білочка та й годі.

У школі закінчувався навчальний рік. Буйний травень прикрасив сади й городи молодою зеленню. А довкола по горах — темно-зелені смерекові ліси.

Білочка йшла зі школи додому. Товаришки звернули хто куди по своїх домівках, і вона йшла сама. Хотіла вже було повертати до свого подвір’я, коли раптом побачила, що навперейми їй біжить вулицею зайчик. Ще ніколи не бачила вона, щоб отак біг зайчик селом. Білочка зупинилася. Зайчик підбіг, став на задні лапки. «Ну й дивина», — подумала Наталочка. І незогледілася вона, як зайчик перетворився на величезного сивовусого дядька, по-козацькому вбраного і при козацькій зброї. Козак примружено дивився на Наталочку і таємничо всміхався.

— Бі-лоч-ка, — промовив він, чітко карбуючи кожен склад.

«Звідки він знає, що я Білочка?» — подумала дівчинка. І в цю мить чарівник Мамай (а це був саме він) тихо і коротко свиснув. Перед очима Наталочки блиснуло сліпуче райдужне світло. Дівчинка заплющила очі і здалося їй, що вона провалюється в безодню. Старий козак знову перекинувся на зайчика і побіг городами геть, а на дорозі замість дівчинки зосталася рудувато-сіренька карпатська білочка. Вона озирнулася сюди-туди, перескочила через свою сумку, яка лежала тут же, прудко перелізла через пліт і кинулася до найближчого горіха. Та легенько побігла по стовбуру вгору і зникла серед горіхового листя.

Надвечір батьки затривожилися, що довго нема Наталочки зі школи. Вийшли за ворота — на дорозі лежить сумка. Ніякі пошуки, ніякі розпитування ні до чого не привели. Дівчинка зникла. Великим було горе батьків, і втішити їх ніхто не міг.

У ті дні батьки Наталочки та її менший брат Василь звернули увагу, що в їхній садибі завелася білочка. До того білки в тутешніх селах не поселялися, їх бачили тільки в лісі. Поява прудкого звірятка могла б зацікавити господарів садиби, та жаль за втраченою дівчинкою був такий великий, що їм було не до білочки.

Але невблаганний час поволі згладжує наші найгостріші переживання. Біль батьків притуплювався, і повсякденні житейські клопоти цілком заполоняли їх. Та при всьому тому не могли вони не помітити, що білочка, яка завелася в їхньому саду, поводиться якось незвичайно. Вона не виявляла страху перед людьми. Близько підбігала до них, зразу внадилася до хати, хазяйнувала в ній як удома. Не відали батьки, що вона справді вдома. Білочка брала на столі те, що їй хотілося, на очах у всіх їла. Навіть брала харчі з рук, і це всім подобалося. Одна лиш небезпека чигала на неї в хаті. Коли вона з’являлася, загоралися хижим блиском очі кота

Грицька і хвіст його починав ходити ходором від мисливського хвилювання. Кота відгонили подалі від білочки і не спускали з нього очей.

Усе було б гаразд, якби одного разу малий Василь не помітив, що білочка через дірочку в причілку лазить на горище. «Що вона там робить?» — подумав хлопчик. І незабаром це його питання з’ясувалося. Василь поліз на горище, щоб набрати собі горіхів. Вони стояли там у великій мисці. Заглянув хлопець до тої миски, а вона порожня. А довкола купи горіхового лушпиння. Ясно було, що це робота білочки.

Розсердився Василь. Він же так любить горіхи, а білка всі поїла. «Я їй дам»,- подумав він і почав майструвати лука. Хлопець не збирався вбивати білочку. Хай собі живе. Але хотів її добре полякати та й самому погратися. Зробив дитячого лука, вистругав тоненьку смерекову стрілу, набив на неї гостре вістря з бляхи. «А тепер почнемо полювання на білок», — думав задоволений собою Василь.

І за весь цей час ні Василеві, ні його батькам не прийшла до голови гадка, що може бути якийсь прямий зв’язок між прудкою білочкою в саду і зниклою Наталочкою, яку прозивали Білочкою.

Коли Василь починав своє полювання на білочку, він не знав, у яку трагедію це може вилитися. Стояв собі під горіхом зі своїм луком і вистежував пухнасте звірятко. Але білочка була обережною. Кожного разу, коли Василь брався за свій лук, вона так ховалася, що вполювати її було неможливо. Це ще більше розпалювало мисливський азарт хлопця. «Я таки тебе поцілю», — повторював він і вже не задумувався над тим, чи вб’є він білочку, чи тільки налякає. Лиш у хаті не насмілювався Василь її зачіпати.

Обережною була білочка, але ніхто не може бути однаково обережним довго. Поступово почуття небезпеки притуплюється. Одного разу вона спустилася з горіха і побігла до хати, щоб ускочити у відчинене вікно. Прудко скочила на підвіконня, але в цю саму мить Василь ступив зі своїм луком з сіней. Стріла вп’ялася білочці в шию, вона жалібно крикнула, затряслася в агонії і звалилася в хату, просто на ліжко, яке стояло під стіною напроти вікна.

Мати почула крик білочки, вискочила з кухні й побачила, що на ліжку лежить її доня Наталочка, а з її шиї стримить стріла. Мати вирвала стрілу. З рани цебеніла кров. Дівчинка ще дихала, але за кілька хвилин її не стало.

Смерть Наталочки глибоко потрясла всіх. У селі не було людини, якій би не дотикнулася боляче до серця трагічна загибель дівчинки. На її похорони зібралося все село. Похоронна процесія вже підходила до церкви, а кінець її ще не витягся з подвір’я. Коли труну з тілом загиблої дівчинки поставили коло свіжовикопаної ями, весь народ зайшовся плачем.

І тут раптом з’явився над цвинтарем величезний птах і звіяв своїми широкими крилами такий вітер, що всі заплющили очі. Птах опустився над труною, вхопив у пазурі тіло мертвої дівчинки і піднявся з ним угору. Крик жаху вирвався з грудей багатьох людей. Важко махаючи крильми, птах підносився дедалі вище й вище в небо. Він летів просто на південь, досяг найближчого гірського пасма і зник за горами.

Це страхітливе диво так вразило всіх, що люди заніміло мовчали і не знали, як їм бути. Як завершити похорон, коли забрали померлу?

А там були дві дівчинки, дві подружки Наталочки, які несли в процесії її портрет. Одна з них сказала крізь плач, що можна було б поховати замість Наталочки цей портрет. Батьки порадилися зі священиком і директором школи. Та так і зробили. Поклали в труну портрет Наталочки в шкільній формі, і на цвинтарі виросла свіжа могилка. І всі гадали, що на цьому загадкова й скорботна історія з нещасною дівчинкою остаточно закінчилася. Ніхто не припускав, що чудеса будуть продовжуватися, і до кінця історії ще дуже далеко.

2

Коли чарівник Мамай перетворив дівчинку на білочку, він не збирався зоставляти її в такому стані назавжди. «Хай побуде білочкою, а потім перетворю її знову на дівчинку, — думав старий бешкетник. — А то людям набридла житейська сірятина. Вони раді будуть побачити справжнє чудо». І ось тепер люди побачили чудо і були зовсім не раді. Мамай повернувся, щоб повернути Наталочку до її природного стану, а вона вже мертва. Це глибоко вразило чарівника, бо ніколи ще його чарівництва не призводили до загибелі людей. До того ж йому не доводилося оживлювати мертвих. Він просто нездатний був це робити, бо і його чарівна сила не була безмежною. Мамай мав надію, що оживити дівчинку зможе його знайомий — чорний чаклун Нгугу, який проживав у глибині Центральної Африки. Тому й вихопив тіло дівчинки з труни.

Мамай поклав усі свої чарівницькі сили, щоб добутися до Африки якнайшвидше, бо час не ждав. Коли він нарешті прибув до того африканського села, страшну печать смерті на лиці дівчинки видно було вже здалеку. Чарівник поклав тіло дівчинки під розлогим хлібним деревом і пішов. За кілька хвилин він повернувся з чорним чаклуном Нгугу. Той чаклун був старий-престарий. Старість поорала його лице глибокими зморшками, а копиця дрібно покучерявленого волосся на голові була сніжно-білою. Нгугу був до пояса голий, а на яскравій тканині його спіднички зображені були різні потвори. На щиколотках босих ніг блищали металеві браслети з брязкальцями. Коли Нгугу йшов, його супроводив цілий оркестр різнотонних дзвіночків на ногах.

Старий чаклун глянув на тіло дівчинки і скрушно похитав головою. Чарівники повели розмову. Розмовляли мовою племені, до якого належав Нгугу. Мамай говорив швидко й запально і раз у раз показував на мертву дівчинку, а Нгугу відповідав йому мляво й невпевнено.

А тим часом сходився народ. Уже цілий натовп чорних чоловіків, жінок і дітей оточив чарівників і мертву Наталочку. Люди слухали розмову чарівників і стиха перемовлялися.

Нарешті Нгугу сказав щось голосно й рішуче Мамаю, а тоді крикнув людям, щоб відійшли. Ті відступили трохи, але Нгугу цим не задовольнився і наказав відійти далі. Люди відійшли, Нгугу підняв тіло дівчинки, відніс його з-під дерева на галявину і обережно поклав на травицю. Та відійшов на кілька кроків, заплющив очі і довго стояв, не подаючи ніяких ознак життя. Тим часом якась стара жінка принесла незапалену свічку і поставила її в узголів’ї мертвої дівчинки. Свічка мала сама засвітитися, коли дівчинка повернеться до життя.

Стояла така напружена тиша, що навколишні люди чули, як б’ються їхні серця. Мамай теж стояв осторонь і напружено чекав. Раптом Нгугу голосно крикнув, підстрибнув і пішов по колу, раз по раз підстрибуючи то на правій нозі, то на лівій і вигукуючи свої заклинання. І в такт його стрибкам дзвеніли брязкальця на щиколотках його ніг. Незважаючи на свій похилий вік, стрибав Нгугу напрочуд легко й високо. І все по колу, і все по колу навколо мертвої Білочки.

Минула година, минула друга, а чаклунське дійство продовжувалася. Нгугу стрибав і викрикував, усі стояли і мовчки дивилися, і спека була немилосердна. Раптом Нгугу зупинився, підійшов до дівчинки і підкликав жестом Мамая. Двоє чарівників нахилилися над мертвою. Її лице посвіжіло, на щічках з’явився рум’янець. Здавалося, вона пильно дивилася в небесну глибінь.

— Я ж тобі говорив, що ти можеш! — сказав Мамай з сяючим лицем.

— Оце й усе, — відповів його чорний товариш. — Нгугу більше нічого не може. Свічка не засвічується.

— А ти ще попрацюй. І вона засвітиться.

— Не засвітиться. Нгугу знає, що не засвітиться. Ти поглянь! — збуджено вигукнув Нгугу, показуючи на Білочку.

Мамай подивився — по личку дівчинки знову розповзалася мертвотна жовтизна. А очі були вже напівзаплющені. Чорний чаклун продовжував:

— Нгугу не може зробити з мертвої живу. Нехай Мамай щось робить. Нехай шукає.

— Добре, я піду шукати, а ти чекай на мене тут. І не дай, щоб смерть зруйнувала тіло дівчинки. Роби своє діло і чекай на мене.

— Іди. Нгугу буде робити.

І Мамай як стояв, так і пропав раптом з очей. Був і зник. Нгугу постояв ще хвильку і знову пішов по колу.

3

Буйним вітром нісся Мамай на Вкраїну. Він летів і пригадував усе, що зосталося в пам’яті з давніх літ, коли ще була Запорізька Січ. У ті далекі часи розказував йому найбільший запорозький характерник — старий Гайворон, що в Чорній балці є джерело живущої води. Треба тільки відміряти п’ять ліктів униз від схожого на постать людини каменя, що стримів на схилі балки. Від Чорного Каменя. Але знав Мамай, що вода в тому місці витікає дуже рідко. І допомагає вона тільки в тих випадках, коли здорова людина загинула насильницькою смертю. Мамай пам’ятав, що лиш кілька раз удавалося старому Гайворону врятувати тою водою загиблих козаків.

Тепер летів Мамай шукати тої живущої води. Він ладен був знести що завгодно, аби лиш ту воду здобути, бо чув за собою велику вину. Це вперше за сотні років чарівництва його так мучило сумління.

Степ уже зовсім не такий був, як тоді, коли ходили по ньому козаки. Не хвилювалася морем ковила, не літали над степом орли. Тут і там виднілися невлаштовані степові села, степ засіяний був. Широко розлився перегороджений Дніпро і від нього тягнуло важким духом гнилизни.

Довго літав Мамай, шукаючи в степу Чорну балку. Все змінилося — і знайти її було нелегко. Цілий день літав старий чарівник над степом і аж під вечір побачив ту вигнуту серпом балку. Але його занепокоїло, що до балки в’ється гадюкою дорога. Чого б це комусь їхати до Чорної балки?

Мамай приземлився край балки і вжахнувся — вона була наповнена сміттям. А дорогу наїздили, тому що возили в Чорну балку всіляке сміття. Мамай бридливо пішов по купах різного мотлоху, з якого в деяких місцях сочився їдкий дим. Треба було шукати чорний, подібний до людської постаті камінь.

Той камінь швидко знайшовся, але виявилося, що більш ніж на один лікоть униз не відміряєш, бо далі була товща злежаного сміття. Що робити?

На степ опускалася ніч. Мамай перекинувся на птаха, полетів до найближчого села і незабаром вернувся з лопатою, вилами й киркою. І взявся до роботи: почав відкидати сміття. За все своє безмежно довге життя він ще ніколи не робив такого. Те сміття не то що важко було відкидати, до нього годі було доступитися. Бите скло, просякнуте заводським мастилом ганчір’я, перегорілий жужель — усе це злежалося і зліпилося докупи так, що його навіть киркою нелегко було розбити. Але Мамая подвигувало на труд бажання загладити свою провину. І мертва дівчинка, яка лежала на землі далекої Африки, була перед його очима. Безупину працював старий чарівник при місячному світлі, і до ранку навколо нього виріс цілий вал відкинутого непотребу. І був той вал такий високий, що свіжовідкинуте сміття вже не перелітало через нього, а сунулося назад у яму. Тоді Мамай виліз на верх тої купи і почав перекидати сміття далі. Вже давно зійшло сонце і припікало чимраз більше. Мамай до пояса роздягнувся. Піт струмками стікав по його засмаглій спині, а він усе працював і працював. Багряне сонце торкнулося своїм краєчком степу на заході і почало поволі ховатися за обрієм. Мамай розігнув спину і почав міряти відстань від основи каменя донизу. П’ять ліктів! Але цього було замало, бо неможливо було шукати воду так низько, на рівні сміття.

Почалася друга ніч, на небо виплив повний місяць, вдалині засвітилися вогні якогось міста, а наш чарівник продовжував працювати. Поки над землею розпростер свої блакитні крила світанок, Мамай встиг заглибитися ще на два лікті. І почав розкопувати схил балки, шукаючи слідів давнього джерела. Земля, спочатку така суха, ставала дедалі вогкішою, а потім і зовсім мокрою. Мамай вигріб із тої заглибини бруд і почав шукати джерело. Став навколішки, нагнувся і заглядав у ту нішу, та нічого схожого на джерело не було. Але тут йому здалося, що там капає зрідка вода. Прислухався — правда! Він підставив руку, щоб зорієнтуватися, де ж воно капає. Довго водив рукою туди-сюди, поки нарешті не капнуло на долоню.

Зрадуваний Мамай дістав із своїх неосяжних шароварів стародавню чотиригранну пляшку і підставив її під капаючу воду. А сам сів відпочити. Монотонні звуки падаючих крапель були для нього миліші за найкращу музику.

Довго чекав Мамай, поки наповниться пляшка. А тоді почав збиратися в дорогу. Одягнув сорочку, кунтуш, почепив до боку шаблю, заткнув за пояс пістоля. Але тут він зупинився і на хвилину задумався. Та закотив рукав, витяг шаблюку і тикнув нею собі в руку вище ліктя. З рани потекла кров. Мамай почав капати з пляшки на рану, і рана зразу зажила. І вперше за ці дні осяяла старого чарівника радісна усмішка.

4

Чорний Нгугу продовжував свій чаклунський танець по колу. А дівчинка лежала непорушно, і свічка не засвічувалася. Нгугу протоптав таку кругову стежку, що здавалося, ніби вона протоптувалася багато літ ногами тисяч людей.

Знову налягла на землю чорна африканська ніч. Жінки знову принесли смолоскипи і присвічували чаклунові, а він далі підстрибував по колу і вигукував свої заклинання, і дзвеніли різнотонно дзвіночки на його ногах. Нгугу стрясав піднятими вгору кулаками, погрожуючи невидимій смерті. А смерть не відступала, і свічка не засвічувалася.

І раптом згори війнув рвійний вітер. Хитнулася біла шевелюра на голові Нгугу, погасло світло смолоскипа. У кромішній темряві почувся голос Мамая:

— Присвітіть! Допоможіть мені знайти дівчинку!

Одна з жінок побігла за новим смолоскипом, а тим часом хтось невидимий узяв Мамая за руку і обережно повів його. «Дівчинка лежить тут». Старий чарівник опустився на коліна, намацав у пітьмі холодне тіло дівчинки, розкрив своїми шкарубкими пальцями її уста і почав потрошку лити їй у ротик і на шию живущу воду. А довкола — тихий шелест і напруження сотень людей, які чекали на чудо. Мамаєві здалося, що мертва здригнулася.

І раптом серед непроглядної темряви засвітилася свічка! Короткий крик радості вирвався з сотень грудей, так, ніби полегшено зітхнула вся Чорна Африка.

Свічка кидала на лице дівчинки слабеньке мерехтливе світло. І Мамай побачив на тому лиці переляк. Вона ж не розуміла, де вона, і взагалі нічого не розуміла, тільки невиразно бачила над собою вусате обличчя старого козака. Дівчинка впізнала те обличчя, але це нітрохи не заспокоїло її.

— Йой, де я? Пустіть мене додому, — жалібно промовила Наталочка.

— Не бійся, донечко. Все буде добре, завтра ти будеш удома.

Це чи не вперше за сотні років так ласкаво говорив старий Мамай з дитиною. Наталочка заспокоїлася і довірливо дивилася на чарівника. А він устав і тільки й зміг сказати:

— Ох, як же я втомився.

Та відійшов на кілька кроків убік, упав горілиць на землю і зразу захропів.

Спекотне африканське сонце вже високо підбилося над саваною, а двоє чарівників, білий та чорний, лежали горілиць і після чарівницьких трудів своїх спали непробудним сном. Сонце пекло, а вони спали. Вночі ніхто й не помітив, що старий Нгугу звалився набік зі своєї стежки й заснув. Дехто навіть наступав на нього ненароком у темряві, але він того не чув. А Мамай теж не помітив, що ліг коло сплячого Нгугу. І тепер вони спали поруч, і ніхто не перешкоджав їм.

Першим прокинувся Мамай. Він сів, подивився на сплячого Нгугу і подумав: «А де ж дівчинка?» Пішов її шукати і незабаром побачив під крислатим хлібним деревом зграйку чорних африканських дівчаток. А між ними сиділа Білочка і їла банан.

5

У Довгопільській середній школі починався новий навчальний рік. Усі школярі вишикувалися на лінійку. Урочисто винесли синьо-жовтий прапор. Прийшло багато батьків. Окремо стояли з квітами малюки-першокласники. Виступив директор школи. Усе йшло, як звичайно в таких випадках, коли раптом надлетів великий яскравий птах. Такого птаха ще в цих краях не бачили. Але багатьом здавалося, що це той самий, який ухопив із труни мертву Наталочку. Страх стиснув дитячі серця.

Уже ніхто не слухав, що там говорить директор, а всі дивилися тільки на того птаха. Та й директор за хвилину замовк, бо поява дивного птаха збентежила і його. А він, той птах, пролетів кілька разів над майданчиком, де вишикувалися учні, а тоді приземлився точно в його центрі. І став на повен зріст, як людина. Це був дуже красивий птах. Дзьоб зігнутий, як у орла, голова синя, з довгим чубом, крила й хвіст — чорні, воло й груди — червоні, а шия й спина — зелені. Просто картинка, а не птах. Усі зачудовано дивилися на нього, і ніхто й пари з уст не пустив. А птах обернувся на всі боки, подивився по рядах школярів. І раптом він крикнув голосно й різко, так, що всі з переляку аж здригнулися. І з того перестраху не зразу всі зауважили, що вже не птах перед ними стоїть, а вусатий дядько в козацькому вбранні і з шаблею біля боку.

Він стояв і таємничо усміхався, а на долоні його простягнутої вперед руки сиділа білочка і безтурботно гризла горішок. Вона поводилася так, ніби це для неї цілком звична обстановка.

— Білочка! — вигукнув хтось із школярів, але ніхто не смів зрушитися з місця. Тільки мати Наталочки, яка стояла збоку поруч з іншими матерями, ніби несамохіть ступила крок уперед, зупинилася, пильно дивлячись на білочку, а тоді знову зрушила з місця і, не спускаючи з білочки очей, обережно, ніби скрадаючись, пішла до чарівника. А той посадив білочку собі на плече, заклав у рот два пальці і голосно свиснув. І напустив чарівник такого туману, що все ніби в молоці потонуло. Ніхто не бачив навіть найближчого сусіда. Усі стояли, мовчали і чекали, що ж буде далі. Де тривало зо дві хвилини, а тоді туман зник, і всі побачили, що нема вже ніякого чарівника, а посеред майданчика стоїть їхня товаришка Наталочка. Стоїть здорова усміхнена, така, як була. Мати її, яку напівдорозі зупинив туман, кинулася до своєї донечки. Десятки дівчаток, а за ними й хлопчики побігли й собі туди. Наталочка з мамою опинилися в центрі некерованої юрби. Що там творилося -:писати неможливо. Крик, плач, радісні вигуки й різні запитання — все змішалося, злилося в бурхливу людську стихію.

Коли вщухли емоції, директор дав розпорядження дзвонити на перший урок, і всі пішли по класах. Пішла зі своїми товаришками й Наталочка. А мама ніяк не могла розстатися з донечкою і сиділа в той день з нею на всіх уроках. І не могла намилуватися своєю Білочкою.

Кажуть, усе добре, що має добрий кінець. Будемо сподіватися, що більше з Наталочкою не буде ніяких прикрих пригод.

Травень 1992 року