Дюк Степанович ¹
Українська билина

Як у тій Індії багатій, та в тій Галичі проклятій ² не ковиль-трава од вітру колихається та не біла берізка нахиляється — син із рідною матінкою прощається, молодий боярин Дюк Степанович із чесною вдовою Мамельфою Тимофіївною ³, уклоняється їй низенько жовтими кучерями до сирої землі:

— Благослови мене, матінко, у славний у стольний Київ-град поїхати. В усіх містах я побував, усіх князів перебачив, усім княгиням послужив, тільки в одному Києві не бував, одного князя Володимира не видав, одній його княгині не служив. А кажуть же: Київ-град у пошані, в добрі ⁴.

— Чадо моє кохане, — відповідає матінка. — Немає тобі мого благословення у Київ-град поїхати. Не бувати тобі там, князя Володимира не видати, не служити тобі його княгині, бо перед славним Києвом три застави стоять великі: перша застава — гори, що разом зіткнулися, друга застава — птахи дзюбаті, а третя застава — змії кусючі ⁵. Там тобі, Дюку, не проїхати й живому не зостатися. Каже боярин Дюк Степанович:

— Не залякуй мене, рідна матінко! Благословиш — то поїду я, а не благословиш — так само поїду.

— Бог тебе простить, Господь помилує. Гордовитий, хвальковитий уродився ти. А в Києві люди всі лукаві, ні за гріш пропадеш ти там.

Зайшов Дюк на стайню свою і з усіх коней вибирав жеребчика неїждженого, коника-бурка кавурого, кошлатого ⁶. Шерсть у коня до трьох п’ядей, грива — до трьох ліктів, а хвіст — до самої землі, кінські сліди замітає ⁷. Вивів боярин бурка на широкий двір, вимочував його у росі вечірній, дорогим гребінцем розчісував, попону накладав, у три стрічки строчену: перша стрічка — із золота, друга стрічка — зі срібла, а третя стрічка — із перлів відбірних. І вплетено було в попону по каменю яхонту, по дорогому каменю самоцвітному: гарячі промені від камінців відходять, щоб удень та вночі було видно їхати. Накладав Дюк на коня підсідельники та сідельце черкаське, вуздечки та поводи прикріпляв, дванадцять підпруг із семи шовків підпрягав, підтяг ще й тринадцяту, поздовжню — і все це не для краси, не для примхи, а заради міцності богатирської. Втягував у них срібні пряжечки, золочені голки в них усмикував, великі тороки підв’язував, золотого скарбу та одягу барвистого в них накладав.

Підводив Дюк коня до ґанку із поручнями, до стовпа точеного, кільця золотого, відійшов сам від коня — дивується: чи це добрий кінь, чи це лютий звір — не видно з-під славного обладунку. Тоді скочив на коня — і стрілою кінь під Дюком полетів. До першої застави прискочив, до тих гір, разом зіткнутих; гори разом зіштовхнулись-розштовхнулись, не встигли знову зіштовхнутися, як малий кошлатий бурко поміж них проскочив. До другої застави наблизився, до тих птахів дзюбатих, і не встигли вони крилець розправити, як він уже поміж них проскочив. Тут і третя застава трапилася із тими зміями кусючими; не встигли змії й хоботи розправити, як і поміж них проскочив бурко. З горба на горб, з гори на гору, річки та озера перескакував, широкі роздолля проміж ніг пропускав, до славного Києва прискакав.

Приїжджає Дюк на широкий двір, до ласкавого князя Володимира, до точеного стовпа коня прип’яв, до кільця золоченого, заходив до палат білокам’яних, приходив у гридню зі столами, а там саме сиділа стольна княгиня, молода Опраксія.

— Здорова була, портомийнице! ⁸ — каже їй Дюк Степанович.

Не сподобалося слово княгині, і каже вона:

— Що ж ти, тупий селюче, мову ведеш нечемну, стольну княгиню портомийницею називаєш?

Молодий боярин Дюк Степанович головою хитає і так відказує:

— Не гнівайся, молода княгине, на мене за те слово, бо ж у нас, в Індії багатій та в тій Галичі проклятій, у рідної матінки моєї, в такому одязі ходять портомийниці. А де ж сам Володимир стольнокиївський, щоб йому чолом бити та поклонитися?

— Він пішов до церкви соборної — чи Господу Богу помолитися, чи до Господнього хреста прикластися...

Вийшов Дюк Степанович на вулицю широку і прямо до соборної церкви рушив. Хреста кладе тут по-писаному, поклін веде по-вченому, жовтими кучерями сирої землі торкається. Та не стільки Господу молився він, не стільки образам уклонявся, скільки з ноги на ногу переступав, від плеча до плеча позирав та все губами поплямкував; на Володимира-князя гляне — головою лиш похитає, на князів, на бояр озирнеться — поведе лиш плечем та рукою махне. А стояли біля Володимира: по праву руку молодий Добриня Микитич, а по ліву руку Чурило, син Полонковича.

Як минула недільна обідня, почав князь Володимир боярина розпитувати:

— Ти звідкіль, скажи, мужній добрий молодче? Ти з якої землі та з якої орди? Як тебе по імені називати, по батькові величати?

— Я з тої Індії багатої та з тої Галичі проклятої, молодий боярин Дюк Степанович.

— А давно ти, боярине, до нас виїхав?

— Вдома я ще відбув службу Божу ранішню, а до Києва встиг на обідню ⁹.

Тут промовив Чурило, син Полонковича:

— В очі, князю, мужик цей нам бреше, в очі нам насміхається! Рухи в нього не Дюкові, мова не Дюкова, він, мабуть, холоп боярський, князя чи боярина, може, убив, одяг барвистий із нього здер; на обідні Богові він не молився, все довкола роздивлявся, все свою одежу розглядав, — видно, зроду барвистого вбрання не носив.

— Не прогнівайся на мене, князю, — мовив Дюк Степанович. — Розповідали, буцім Київ-град у честі, у добрі, а у вас, у Києві, все не по-нашому: у церкві вашій соборній усе просто та всюди порожньо, супроти нашої і не порівняти, а одяг у тебе та в князів і бояр твоїх — як у нас у найбідніших.

Закликав тут князь Володимир молодого боярина на почесний бенкет, вийшли вони разом із Божої церкви і по городу Києву пішли. А якраз дощі великі випали і вулички брудні стали. Йшов молодий боярин Дюк Степанович і на чобітки все позирав. Знову озвався тоді Чурило, син Полонковича:

— Достеменно, це холоп боярський, селюк та хвалько великий, на свої чобітки не надивиться, зроду, мабуть, таких чобітків не мав.

— На мене ти, князю, не гнівайся, — мовив боярин Дюк Степанович. — Розповідали, буцім Київ-град у честі, в добрі, а у вас, у Києві, все не по-нашому: у вас настелені місточки цегляні, насипані пісочки руді та покладені порученьки калинові; а як випали дощі великі, намокли руді пісочки і забризкали мої чобітки із сап’яну зеленого. У моєї рідної матінки настлано всі містки дубові, а поверху — суконця одинцьові ¹⁰, ще й поручні срібні покладено: як підеш по тих місточках дубових, мимо поручнів срібних, — чобітки при ході тільки чистяться, болотом рудим не забризкуються.

А як до брами князівської під’їхали, молодий боярин Дюк Степанович головою хитав, примовляючи:

— Розповідали, ніби Київ-град у честі, в добрі, а у моєї рідної матінки над брамою сімдесят ікон, і всі ікони в золоті, а у вас тут і десятка нема.

Заїжджали на широкий князівський двір, а там, припнутий до стовпа, стоїть Дюків добрий кінь. Хитає головою Дюк Степанович:

— Розповідали, ніби Київ-град у честі, у добрі, а у вас, у Києві, все не по-нашому: у моєї матінки срібні стовпи стоять, а в них — кільця із чистого золота, рідкий мед розставлений, білояра пшениця розсипана — є що їсти й пити добрим коням. А у вас тільки трохи мерзлого вівса накидано. Ох, ти ж, мій коню бідний! Ти помреш тут із голоду, а в своєму місті, у Галичі, ти не їв навіть пшениці білоярої.

Заходили в палати білокамінні, проводили гостя у світлу гридню, розставляли столи дубові, накривали шовкові скатерки, розставляли наїдки смачні, розводили медове питво, садовили гостя на чільне місце у великому куті. За столом усі сидять, їдять та п’ють, пригощаються та слухають. Молодий боярин Дюк Степанович за столом сидить, у вікно поглядає та все головою похитує. Візьме зі столу хрусткий калач, м’якушку-середину виїсть, а долішню скоринку під стіл кине. А Володимир-князь спостеріг це.

— Нащо ж ти, боярине, чванишся? Горішню скоринку на стіл кладеш, а долішню під стіл викидаєш!

— На мене ти, князю не гнівайся за це. Розповідали, що Київ-град у честі, у добрі, а у вас, у Києві, все не по-нашому: бочки всі у вас дубові, обручики на них ялинові, а копистки соснові — тут у вас і калачі місять.

Груби всі у вас цегляні, паляться дровами ялиновими, а помела ¹¹ біля груб соснові — тут у вас і калачі печуть. Через це у вас калачі і хрусткі, пахнуть глиною дощовою та помелом сосновим. А в моєї матінки всі бочечки срібні, обручики на них позолочені і солодкі меди накладені, кописточки зроблені дубові — тут у неї калачі й місять. Груби в неї все розписні, паляться дрівцями дубовими, а помела в неї шовкові; намочать їх у росі медовій, заметуть розписні груби, білим папером ¹² застелять — тут у неї й калачі печуть; як з’їси калачика — другого хочеться, другого з’їси — третього душа прагне, третього з’їси — четвертий на думці.

Наливали тут хмільних напоїв, підносили гостеві чару вина зеленого, брав він чару в білі руки і до вуст підносив — не сподобався напій бояринові, половину він за віконце вилив, половину за спину виплеснув через золотий стілець у славній горниці і до князя звернувся:

— На мене ти не гнівайся за це, князю, бо у вас, у Києві, все не по-нашому: всі бочки тут дубові, обручики на них понабивані ялинові, зелене вино туди налито, в льохи під землю опущено, там винце у вас і задихнеться — гірке ваше вино, пахне цвіллю великою, так що в рот його годі й узяти. А в моєї матінки всі бочечки срібні, обручики на них позолочені, пиво солодке, вдосталь вистояне, в льохах глибоких на срібних ланцюгах підвішене, а по просухах підземельних буйні вітри приведені: як повіють вітри з чистого поля — протяги в льохах здіймаються, на ланцюгах бочки колихаються, немов лебеді на тихих водах загогочуть, у бочках пиво загойдається і повік не затихає. Вип’єш його чару — губоньки злипаються, другу вип’єш — третьої хочеться, третю вип’єш — четвертої душа прагне.

Тут молодий Чурило, син Полонковича ¹³, по гридні зі столами заходив і такі слова промовляв:

— Чого ти, холопино боярська, багатством-маєтком, наїдками та питвом вихваляєшся? Ми підемо з тобою на великий заклад у тридцять тисяч: три роки їздитимемо на своїх конях богатирських — щоб щодня коні перемінні були і різношерсті; три роки чепуритимемося — щодня одежу перемінюватимемо, щоб барви не повторювалися.

Відповів Чурилові Дюк Степанович:

— У своєму Києві ти живеш, і просто тобі на великий заклад зі мною йти! У коморах твоїх повно всілякої одежі накладено, а в мене всього кілька дорожніх одежинок.

Ударили вони по руках на великий заклад у тридцять тисяч; за Чурила Полонковича цілий Київ поручився разом із Володимиром-князем і княгинею, а за Дюка, крім голоти гулящої, ніхто більше не поручився ¹⁴. Запечалився боярин, буйну голову похилив, ясні очі потупив у підлогу цегляну, швидко сів на різьблений стілець і до рідної матінки писати почав:

«Виручай мене, рідна матінко, із неволі, від того закладу важкого, надішли мені вбрання святкового, щоб три роки щодня міг я його перемінювати і щоб три роки барви не повторювалися».

Вийшов боярин на широкий двір до свого коня богатирського і під сідло йому листа поклав.

— Побіжи ти, мій добрий богатирський коню, до славної Індії багатої, до славного нашого міста Галича і завертай там на мій широкий двір до своїх улюблених стайничих.

Побіг Дюків кінь по чистому полю, подався в Індію багату, прибіг на Дюків широкий двір і голосно там заіржав. Як побачили стайничі бурка, пішли вони до Дюкової матінки, низько їй уклонилися:

— Чесна вдово, Мамельфо Тимофіївно! На широкий двір наш Дюків кінь прибіг.

Угледіла матінка бурка крізь віконце, залилася старенька слізьми гарячими:

— Мабуть, моє чадо на святій Русі буйну голову поклало!

Виходила на широкий двір, брала бурка за шовкові поводи, наказала розсідлати його. Стали бурка розсідлувати і листа під сідлом побачили. Глянула матінка, що там написано, і зраділа, що живий любий її син, молодий боярин Дюк Степанович.

— Запишався, захвалився мій син, через те й у біду потрапив. Нагодуйте ж, стайничі, швидко коня цього.

Відвели коня у стайню, відбірної пшениці насипали, меду рідкого поставили. А чесна вдова Мамельфа Тимофіївна в палати білокамінні пішла, золоті ключі взяла, вірних служниць скликала, перецінників і розцінників брала. Обіцяли вони одежу коштовну, щоб на три роки вистачило щодня вбрання міняти. У суми все укладали і відпускали бурка у стольний Київ-град.

Побіг бурко по чистому полю, прибіг у Київ-град на князівський двір і голосно заіржав. Почув це боярин Дюк Степанович: «Це ж бурко мій кошлатий прибіг!» Вийшов він до коня, розкривав суми, діставав убрання коштовне.

Стали Дюк та Чурило одежу різну носити і на добрих конях їздити, молодий Чурило Полонкович цілий табун коней у поле нагнав, а боярин Дюк Степанович прокидається раненько, виводить у поле кошлатого бурка, у вранішній росі його перекотить, а на буркові шерсть і переміниться ¹⁵.

Їздять, чепуряться вони рік, другий. Проїздили, прочепурились і третій. От прийшов останній день змагатися і треба було їм до Божої церкви іти, на недільну ранкову службу. Божий дзвін зранку загув, і народ до Божої церкви валом повалив, молодий Чурило Полонкович наперед усіх пройшов, напиндючився, довгі поли розвіваючи, шапкою-мурманкою поляскуючи, — і на правому крилосі ¹⁶ став. Простояв усю службу пряменько, лише часто поклони клав.

Глянув Володимир стольнокиївський праворуч на Чурила: на ньому вбрання святкове, на голові шапка-мурманка — золотий вершок, на ногах чобітки сап’яну зеленого зі срібними пряжечками, шпеньками ¹⁷ позолоченими, на плечах могутніх — шуба кунична, один раз чистим сріблом прострочена, вдруге — червоним золотом, петельки на шубі шовкові, ґудзики позолочені, а в усіх петельках по красній дівчині вишито, у кожному ґудзику по доброму молодцю вилито — як застібнуться, так і обіймуться, а як розстібнуться, то поцілуються. Мовив Володимир стольнокиївський:

— Молодий боярин Дюк Степанович прозакладав увесь маєток-багатство молодому Чурилі Полонковичу!

Заперечив йому Берм’ята Васильович:

— Ти ліворуч поглянь тепер: молодий Чурило Полонкович прозакладався бояринові.

Глянув Володимир стольнокиївський ліворуч на боярина. На голові — шапочка з ріжками, на ріжках — по камінцю самоцвітному, попереду шапки — світлий місяць, на косинцях — часті зірки, а шолом на шапочці як жар горить. Узутий боярин у постоли із семи шовків, у п’яти по золотому цвяшку уставлено, в носок по дорогому яхонту вплетено; вдень іти в них — як при красному сонечку, темної ночі — як при світлому місяці. На плечах могутніх — шуба з чорних соболів заморських, зеленим оксамитом укрита, у шовкових петельках вплетені Божі співучі пташки, на позолочених ґудзиках люті змії, рикучі звірі зображено. Як повів канчуком по петельках — ураз заспівали пташки співучі пісеньки небесні, аж усі люди довкола здивувалися. Провів канчуком він по ґудзиках, почав ґудзиком об ґудзик подзвонювати. Закричали звірі рикучі, люті змії з ґудзика на ґудзик повзуть, зашипіли на всю голову ¹⁸ — всі жахнулися, додолу попадали, а дехто як упав, так і завмер. Тут озвався Володимир стольнокиївський:

— Молодий боярине, Дюку Степановичу! Вгомони ти звірів рикучих, насварись на зміїв лютих, залиши людей мені хоч на розплід. А тобі скажу, молодий Чуриле Полонковичу: переміг тебе боярин у закладі великім — немає в тебе таких значних мудрацій.

Як дістав боярин від Чурила тридцять тисяч, тут-таки пороздавав усі гроші на зелене вино поручителям своїм — голоті гулящій.

А Чурила образа взяла, він порвав на шматки свою шапку-мурманку, розсердився і сказав бояринові:

— Не визнаю я похвальби твоєї. Вдаримо з тобою інший заклад. Не на сотні, не на тисячі — буйними головами своїми закладемося: переїхати через Пучай-річку, а Пучай-річка на два поприща ¹⁹. Хто тут із нас двох краще виступить, той іншому нехай голову і відрубає.

Відповів боярин Дюк Степанович:

— Просто йти тобі зі мною на заклад, бо живеш ти у своєму Києві, добре глядять стайничі твого богатирського коня, а в мене жеребчик здорожений, у мене конячка притомлена.

І домовилися вони тут про великий заклад — на свої буйні голови, щоб на завтрашній день уже з’їжджатися.

Швидко пішов Дюк Степанович на стайню до коня свого богатирського, за ноги його обійняв і почав скаржитися йому слізно ²⁰ :

— Ой ти, мій бурку кошлатий! Ти не знаєш про мою недоленьку: б’ємося ми з Чурилом на великий заклад — на свої буйні голови. Як через Пучай-річку не перескочиш, то зрубає мені він буйну голову, бо ж Пучай-річка на два поприща.

Тут озвався богатирський кінь людською мовою:

— Ти не плач, добрий мій господарю. Можеш битися на цей заклад. У Чурила кінь — це мій менший брат, а в Іллі Муромця кінь — це мій більший брат ²¹ : є в нього під шкірою троє крилець, у мене під шкірою — двоє крилець, а в Чурилового коня — тільки одне крильце є. Як настане для мене час, не поступлюсь я братові старшому, а меншому братові — і поготів.

Уранці сів Дюк Степанович на доброго коня і до славної Пучай-річки поїхав. Багато богатирів та всякого люду тут зібралося, щоб глянути на богатирське змагання.

А молодий Чурило Полонкович виводив із стайні тридцять жеребців, вибирав собі серед них найкращого, приїжджав до Пучай-річки й казав Дюкові Степановичу:

— Виїжджай наперед, Дюку Степановичу, а я вмить тебе наздожену.

— Краще ти наперед виїжджай, — мовив той. — Похвальба твоя і сьогодні наперед зайшла.

Від’їхав Чурило Полонкович скоренько у чисте поле, розігнався, щоб перескочити через Пучай-річку, та кінь його тільки піврічки досяг і у воду скочив. А Дюк Степанович коня свого не розганяв, приправляв його до крутого бережка, а через Пучай-річку перескакуючи, на половині річки до води припадав, за кучері

Чурила хапав і витягав із води разом із конем, на другий берег виносив до ніг Володимира-князя і казав князеві:

— Розсуди ж тепер, князю, хто з нас краще виступив і кому з нас голову зрубати?

Відповів Володимир стольнокиївський:

— Не рубай, Дюку Степановичу, Чурилові буйної голови за похвальбу його брехливу. Ти залиш нам Чурила хоча б для пам’яті ²².

Стали бояри слізно прохати за Чурила, ще й київські дівчата красні, жінки молоді, а з ними й баби старі. Ще й старий Ілля Муромець під’їхав:

— Не рубай, боярине, Чурилові буйної голови — немає в цьому молодецької хвали та честі. Не знаються з Чурилом могутні богатирі, знаються з ним тільки баби в Києві ²³.

І сказав Чурилові Дюк Степанович:

— Ох ти ж, пустобреху боярський! Князем стольнокиївським випрошений, київськими бабами виплаканий. Не виїжджай більше з нами у чисте поле, живи краще поміж бабами в Києві, довіку там із ними живи.

Був тут і Олексій, попівський син. От і каже він Володимирові:

— Вибирай, князю, писарів-оцінювачів та посилай їх в Індію багату, у ту Галич прокляту, щоб усе Дюкове багатство описати, незліченний золотий скарб оцінити, і тоді взнаємо ми, чи по правді він своїм поселенням хвалиться, чи й справді так, як каже він, усе в його домі відбувається.

— Кого ж мені в Дюкове поселення послать?

— Ти пошли, князю, мене, Олексія Поповича.

Заперечив боярин Дюк Степанович:

— Не посилай Олексія, бо роду він попівського, а попівські очі завидющі, попівські руки загребущі — як побачить срібла-золота багато, золотом-сріблом

Олексій спокуситься і не повернеться більше у стольний Київ-град, там і накладе буйну голову. А пошли ти старого Іллю Муромця, а з ним молодого Добриню Микитича і Михайла Потика — трьох могутніх богатирів руських, нехай візьмуть із собою паперу і чорнила на три роки — не вік же їм там багатство оцінювати, невелике наше майно — сирітське.

Вирушали три могутні богатирі, через три місяці до Індії багатої добралися, піднялися на гору високу, славний Галич перед собою побачили, гомоніти між собою почали:

— Мабуть, молодий Дюк Степанович вістку рідній матінці послав, щоб запалила вона славний Галич і не можна було б нам майно сирітське оцінити, бо ж весь Галич вогнем горить.

Як ближче до Галича під’їхали, бачать: покрівлі на всіх домах позолочені, маківки на всіх церквах самоцвітні, а віддалік здається, ніби жаром горять. До високого терема вони наблизилися — не бачили ще на світі таких теремів. Зайшли до терема, а там приступки дрібні, грядки позолочені, у стіни коштовне каміння вкладено, і всі постаті в камінні цьому видно, мостини всі скляні, під підлогою вода тече студена і рибки різнобарвні у ній грають; плесне рибка хвостом — мостина і брязкне, аж ступати по ній боязко. Як пройшли в палати, у перший покій, стару жінку в одязі сріблистому побачили. Господу Богу помолилися, вклонилися на всі боки низенько:

— Здорова була, Дюкова матінко! Син твій через нас уклін тобі шле!

— Здорові будьте і ви, добрі молодці! Не Дюкова я матінка, а Дюкова рукомийниця, наливаю Дюкові воду в рукомийник.

Проходили молодці в другий покій, стару жінку в одязі золотистому побачили.

— Здорова була, Дюкова матінко!

— Я не Дюкова мати, я Дюкова посудомийниця.

Проходили далі добрі молодці, стару жінку в одязі, всипаному перлами, побачили. Б’ють чолом і уклоняються:

— Здорова була, Дюкова матінко!

— Я не Дюкова мати, я Дюкова калачниця.

Проходили в четвертий покій молодці, стару жінку в одязі із камінням самоцвітним побачили. До землі чолом б’ють, уклоняються:

— Здорова була, Дюкова матінко!

— Я не Дюкова матінка, я тут Дюкова стольниця. Ви свої спини марно не ламайте, даремно шиї не згинайте, бо багато таких, як я, жінок у нашому місті, усім, либонь, нам не накланятись. Дюкова матінка до обідні пішла, ви рушайте до церкви соборної ²⁴, та дивіться, всякому не кланяйтесь. Як пройдуть спершу лопатники, а за лопатниками — мітельники, за мітельниками — постельники, тут і вийде з церкви Божої чесна вдова Мамельфа Тимофіївна.

Дісталися вони церкви соборної, стали біля церковних дверей. Тут пішов народ з обідні, хто в шовку йде, хто в сріблі, хто в золоті, хто в камінні самоцвітнім іде. Повиходили лопатники, розгрібали доріженьку. Виходили слідом мітельники, жовтим піском шлях засипали. За мітельниками йшли постельники, мосточки дубові на шляху ставлячи, суконцями одинцьовими їх устеляючи, срібні поручні вздовж прикріпляючи.

Тут з’явились тридцять дівчат, бабусю стару під руки ведучи. Над бабусею соняшник несуть, щоб красне сонечко не пекло її, щоб не крапали на неї вранішні роси. Сукня на бабусі барвиста, все підведене на ній, тіло небесне, як від сонця красного, від місяця світлого по всьому Галичу проміння тече, дрібні зірки розсипаються.

Підійшли молодці до неї, вклонилися низько:

— Здорова була, Дюкова матінко! Син твій через нас поклін тобі шле!

— Здорові були і ви, добрі молодці! Ходіть зі мною у високий терем хліба-солі скуштувати, білої лебідки поділити.

— Не на тебе приїхали ми дивитися, а твоє майно-багатство описувати, син твій багатством вихвалявся.

— Не якесь у нас багатство — сирітське, тож недовго вам майно описувати доведеться.

У високий терем богатирі за нею пішли, пригощає вона їх, ушановує. Як калач з’їдять вони — другого хочеться, другого з’їдять — третього душа прагне, третього з’їдять — четвертий уже на умі. А вип’ють чару — губи злипаються, вип’ють другу — третьої хочеться, третю вип’ють — четвертої душа просить.

Повела їх чесна вдова Мамельфа Тимофіївна на поселення своє подивитись. Як до стайні зайшли, не змогли перелічити жеребчиків, не змогли очима їх передивитися, не знали, яку ціну їм скласти, — в чубці, гриві, у хвості в кожного вплетено по каменю самоцвітному. У коморі сідельній не змогли усіх сідел перелічити, передивитись, а кожне сідло в п’ятсот карбованців було. В одежній коморі не змогли всього одягу перелічити, передивитись, усе тут зроблене було із шовку та оксамиту, прикрашене коштовним камінням.

У льохах усіх бочок не перерахувати, не передивитись, а були ті бочки золотом та сріблом наповнені.

Вивела вона їх на широкий двір, а там тече річка позолочена ²⁵, і не змогли вони річки тієї оцінити. Замислились богатирі та й кажуть: «Взяли ми паперу і чорнила на три роки, а як станемо майно описувати, доведеться нам тут вік звікувати».

Сказала їм Мамельфа Тимофіївна:

— Гей, славні писарі-оцінювачі! Ви скажіть Володимирові: нехай увесь Київ-град за папір продасть, а Чернігів-град за чорнило, отоді нехай і приїжджає майно тут описувати.

Повернули богатирі до Києва і до Володимира прийшли. Питається він їх:

— Чи й справді було так, як хвалився Дюк Степанович? Чи великі у Дюка багатства сирітські?

— Великі у Дюка багатства сирітські, — кажуть богатирі. — Коли б узялися їх оцінювати, описувати, довелося б у тих краях і звікувати. Наказувала Дюкова матінка продати весь Київ-град за папір, а Чернігів-град — за чорнило. Тоді й приїхати майно описувати.

І сказав Володимир стольнокиївський:

— Молодий боярине Дюку Степановичу! За твою похвальбу велику вік торгуй у нашому граді Києві без усякого мита ²⁶.