Сто сімдесят і один богатир 1
Українська билина
Був собі купець і у купця дочка 2 За кучера був у нього чоловік, а ім’я йому Копито.
І зналася та баришня 3 із тим Копитом — із кучером.
Жила вона з ним довго-недовго,
Тепер заваготіла,
І вивела ніччю сина,
І спрятала його,
Щоб батько або мати щоб не узнали,
А сама лежить больна.
Ніччю, як старі обіснули,
Запряг Копито коні у коляску,
Узяли дитину і поїхали —
Верстов за сімдесят у степ убігли.
Тоді вона взяла того хлопчика,
Кинула у траву і сказала: «Будь ти по імені Бух, а по батьку Копитович».
А дитина, що як і вилупилось,
Так і балакало.
І на ньому нема шкури,
А усе тіло, як копито 4.
Попрощались,
Поцілувались,
Дала йому харчів і сказала:
«Сиди тут, а я тобі буду харчі приставлять».
Сіли й поїхали.
Коні добрі, гайнули назад.
Коней випрягли.
Вона лягла собі.
І не знав купець і його жінка, що вони їздили.
Побули місяці два чи три,
Повіз Копито свойому синові харча.
Повидались,
Поцілувались —
Харч бросив і поїхав знов назад.
І росте той Бух Копитович Не по часах, а по минутах І шириною, І вишиною.
Місяців три уп’ять Наготовила вона йому харчів і одівання, І поїхали вже обоє сей раз. Приїхали, а вона і питає: «Чи не треба тобі привезти Шаблю або копіє?» 5 Він сказав: «Не треба, мамко, У мене і за шаблю, і за копіє Кулаки будуть». [А ще] каже: «Тепер через півгода Ви мені знов харчів привезіть, а там вже й не треба». І пробув він на тому місці самому, Де його покинули, шість год. Два аршини з половиною у плечах 6 І два з половиною вишини У того Буха Копитовича, І сила у нього
Тридцять три пуди з осьминою 7, По три пуди кулака одного 8. І покинув він те місце, І куди дивиться, туди і йде — Там доріг нема 9. Пройшов 10 день, два, Як покинув він те місце своє, На треті сутки Як ідеть-біжить два богатирі Назустріч йому конями.
Прибігли, поздрастувались: «Що ти єсть таке?» — питають.
«Я єсть Бух Копитович.
А ви хто єсть такі?» —
«Ми — богатирі». —
«Не може буть, щоб ви були богатирі!»
Ні, богатирі».
«Які ж ви богатирі? Ви мерзавці!» 11 В них серце стало руба,
І вони хоч би його посікать, порубать.
«Ми тебе, — кажуть, — у гріб уженем!» —
«Ні, я вам кажу — ви мерзавці,
Щоб мене у гріб увігнали.
А хочете сили
Бух Копитовича попробувать,
Так ізберіть вісім чоловіка,
Сім чоловіка попробують
Бух Копитовича сили,
Будуть воюваться, яка в мене сила —
Оце мені сім год пішов, — А восьмий буде за свідителя, Буде дивиться, як ми будем воюваться». — «Ти утечеш!» — «Ні, я вас не боюсь, я на цім місці буду. Ви приїздіть з тими богатирями, Так ми і зробим тут воїнство» 12. Розбіглись вони на своїх конях добрих І позвали богатирів, Вони знають, де вони проживають. Ось і прибігло вісім чоловіка. Вони і сказали, що він сказав, Та [ще] кажуть: «Ми його, сучого сина, Могли б і удвох кості посікти, А він каже, щоб сім чоловік було. Що нам тут і бить у семи чоловіка?» 13 Прибігли, він на тім місці — Здрастуються: «Здрастуйте, господа, Чи ви усі богатирі?» — «Усі!» — кажуть вони. «Які ж ви богатирі? Я думав, що богатирі — народ прудкий, А ви мерзавці!» Вони так і покипіли. «А, ось ти як, усіх нас зовеш мерзавцями!» — «Ну, як же ви будете мене воювать? Чи шаблею та копіями будете мене колоть, чи як? У мене нема ніякого струменту, У мене тільки кулаки. Мене ваші шаблі і копія не возьмуть, позагинаються 14. А чи не хочете і ви на кулаки?» — «Ми — як ти скажеш. Чи на кулаки, так на кулаки — ми согласні!» —
«Ну, давайте.
Зложіть свої струменти на землю,
Коней попускайте,
А ти, восьмий, стій на коні,
Дивись на наше воїнство,
Ти будеш за свідителя
І будеш богатирям розказувать,
Що такі-то набігли у степу
Буха Бопитовича —
Сьомий год пішов,
А він на сім богатирів став воюваться». Поскидали свої струменти,
Підходять до нього і кажуть:
«Хто ж буде зачинать?
Ми до тебе приїхали, як у гості,
Так ти і зачинай, Буху Копитовичу,
І нас коштуй попереду!» —
«Як же ви согласні:
Як ви тепер стоїте
Чи, може, ви станете один проти одного? І як у вас: чи у груди, чи у плечі?» — «Як знаєш». —
«Ні, мені по грудях жалко 15,
Розіб’ю, бува, груди,
А буду бить у плечі».
І стали вони в один ряд усі,
В одну сторонку.
«Ану, — каже 16, — нехай Бух Копитович
Попробує богатирської сили».
Розмахнув свій кулак
Та як бухнув у плечі крайнього,
Так три чоловіка у землю ввігнав,
Так і угрузли,
А чотири зверху.
«Ну, йди, — каже він на того, що був за свідителя, — Дивись, чи живі твої богатирі? А сам не бійся, я тебе не трону». Той устав, подивився: «Які там живі, вони давно вже неживі!» — «Ну, копай на своїх товаришів яму копієм і шаблею 17. Треба їх так не кидать, А треба їх у сиру землю загорнуть». Вирив той яму,
Поукидали,
Позагортали.
«Ну, богатирю, чи ти чув такого богатиря?» —
«Ні, такого не чув і не бачив». —
«А ви розсердились,
Що я вас мерзавцями назвав,
Та хотіли мене погубить!
Ні, мене не погубите.
Ти тепер по усьому світу їдь
І заказуй усім,
Що ти такого богатиря не бачив,
Що сім богатирей одним кулаком убив.
І щоб ви усі зібрались до мене:
Я буду коло синього моря.
Там мене шукайте,
Там мене найдете.
А я вам що-небудь там проповідую.
Над вами нема старшого, Над вами старший той, хто вас подужає 18. А тепер буде над вами Бух Копитович старший». Богатир поклонивсь і поїхав собі. Бух Копитович пішов к синьому морю. Там скали, гори великі, Самий камень у двадцять аршин угору 19. Він прийшов і ходить Понад синім морем, Попід тими скалами. Ходить, а там пісок. І найшов у піску стежечку, І пішов цією стежечкою. Дійшов до гори, до каменя. Стежка звернулась у куточок. Він туди, у той закуточок, А там нікого нема — Камінь самий. Він став і стоїть.
Узяв на долоню і гладить по каменю.
І найшов сучечок, як горошину.
Тоді за той сучечок пучками узяв —
І одчиняються двері.
Кімната велика, золота, так і сяє.
Стоїть у кімнаті стіл, стільці,
А кімната порожня — нема нікого.
Походжає сюди да туди по кімнатах
Бух Копитович,
Руки назад заклав.
Ходив, ходив
Да тим богатирським голосом як обізветься, Так аж кімната затрусилась. «Лебідка, чи ти тут?» 20 — каже. «Тут, Буху Копитовичу». — «Чи не можна мені їсти подать?» — «Єсть, — говорить, — можна». Кулаком Лебідка як ударить по столу, Так стіл зараз і набрався Наїдками і напитками усякими. «Ну, тепер, Буху Копитовичу, Що вам желання, те і пробуйте, — Каже Лебідка, —
Що вам надо, то я буду і подавать». А сама коло порога стоїть. Бух Копитович напивсь, наївсь хорошо. «Тепер, — каже, — Лебідко, хоч прибирай». Лебідка зараз до стола — прибирає.
«Ні, стій, не прибирай, і ти поїж».
Налив чарочку горілки 21 : «Пий!»
Вона сумнівається.
«Пий!» — він каже.
Вона випила і каже:
«Спасибі вам, Буху Копитовичу,
Я своєму первому хазяїну
Як служила тридцять літ,
То за тридцять літ не дав мені
І чарочки горілочки,
А ви первого дня дали мені
Чарочку горілки і їсти позволили». —
«Ти согласна, Лебідко,
Що куди я піду, так щоб і ти йшла?» — «Я согласна, — говорить, — Я свого старого хазяїна кину, А лучче вам служить». — «Ну, Лебідко,
Нема в тебе капелії, музикантів?» 22 — «Є, — каже, — у мене капелія, Дванадцять чоловік музикантів». — «Подай їх мені, нехай же вони заграють». Лебідка до столу приступила, Б’є кулаком об стіл і кричить: «Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу та заграйте!» Вискакують із шафи 23 Дванадцять молодців-музикантів І давай же грать Буху Копитовичу. Як же заграли, Так йому показалося, Що кімната надвоє розділяється. А Бух Копитович по кімнаті ходить, Та як ударить ногою, Так камінь на дрібен мак сиплеться. Грали, грали, Довго-недовго, Дякує Бух Копитович: «Вже досить, господа музиканти, Спасибі вам». Перестали грать.
«Лебідко, насип їм по чарочці горілки!» Лебідка насипає їм по чарочці горілки. «Підходьте тепер, господа, закушуйте!» Підходять, закусують. Подякували Бух Копитовичу, Що він дав їм випить і їсти. «Ви, господа музиканти, чи згодні, Щоб куди я, так і щоб і ви при мені були?» —
«Коли Лебідка согласна,
Так і ми согласні,
Бо як ми у старого хазяїна були,
Так він нам за тридцять літ
Ні чарки горілки, ні закуски не дав».
Лебідка
«Я давно согласна». —
«Підемо ж, хлопці,
А як я вас спитаю,
Так щоб ви передо мною і були».
З тим вони покинули отую кімнату,
І їх як нема.
А Бух Копитович вийшов, пішов. Зійшов він на стовпову дорогу 24, Іде стовповою дорогою. Од синього моря та стовповая дорога На п’ятнадцять верст. Пройшов п’ятнадцять верст Бух Копитович од тих скал, Дивиться, стоїть стовп кам’яний 25 Великий над дорогою. Дійшов до того стовпа, Узяв стіни і змірив. Аж по три аршини косові стіни 26 Та дванадцять аршин косових У того стовпа обіймиці 27, А п’ятнадцять аршин вишини 28, А п’ятнадцять аршин той стовп углиб пішов 29.
І у тому стовпі живуть змії, Самії старшії, Самії богатирі. Дрібнії, так ті живуть по скалах, по норах, А оці комиші собі отії ізділяли 30. І їх тут Змій із жонами і з дітьми, І кімнати у стовпу одділені. І вигнутий той стовп булавою угору 31, А на тій голові невидимка-шапка надіта,
Шовковая шапка,
І кругом неї дорогоцінні камінчики,
У п’ять разів обцяцьковані 32.
І того стовпа,
Скільки не йде мира,
Так ніхто і не бачить.
Дійшов Бух Копитович до того стовпа.
Гляне: шапка як на нього шита І пописана підпись, Що вона на нього шита. Глянув: «Лебідко, чи ти тут?» — «Я тут», — каже. «Це моя шапка?» —
«Оце ваша». — «Як би її дістать?» — «Я полізу, скину, Так вона не розіб’ється». Полізла, скинула. Він подивився, а там написано: «Що б ти, Буху Копитовичу, злапав — побідив 33,
То і Бог тобі поможе».
Узяв він тую шапку,
Надів, порадів він,
Що такую шапку дістав.
«Ну, Лебідко, розкинь палатки 34.
Оддихнем тут».
Вона розбила палатки.
Тоді він каже:
«Нехай тепер музиканти грають,
Обрадуємся тепер,
Що Бог нам таку шапку дав».
Стали музиканти грать, аж біжить шістеркою кіньми білий цар із жандармами і весь апарат при ньому: повозки, служебки й усе 35.
— Ну, господа музиканти, ось добіга білий цар, так грайте погрозній 36.
Стали вони ще лучче грать.
Цар добіга,
А Бух Копитович шапку-невидимку надів.
Добіга цар і на кучера каже: «Стій, де оце музиканти грають?» Ніхто не бачить.
Стояв-стояв отой Бух Копитович, А потім і скинув шапку —
Його цар і побачив. «Здрастуй», — говорить. «Здрастуйте, ваша царська величносте» 37.
«Хто є ти такий?» —
«Я є, — говорить, — Бух Копитович». —
«Де ж то грають, Буху
Копитовичу?» — «Се моя капелія, — каже, — се я розвеселяюсь». — «Чим же ти розвеселяєшся?» — «Тим, що Бог мені таку шапку післав». Прибігає два богатиря, що його шукають
Коло синього моря. Вони вже давно його шукають. А Бух Копитович і каже: «Скільки вас єсть?» — «Нас, — каже, — сто сімдесят чоловіка». — «Сей час щоб ви були сюди, до мене!»
Вони й поїхали.
А він царя присогласив у свою палатку,
Цар сів у його палатці.
Сидять вони з царем, розбалакують.
За три години їдуть усі чисто богатирі сто сімдесят чоловіка. Приїхали, з коней попоскакали й усі разом крикнули:
— Здрастуй, орле Буху Копитовичу! 38
— Здрастуйте, господа богатирі. Бог послав нам царя вашого і нашого. Хоч я од нього сильніш, то я йому покоряюся 39, так і ви усі должні. Так цар буде дивиться на той стовп, що я найшов, так і ви усі подивитесь.
Од палаток за одні гони
Стовп стоїть.
Привів він їх усіх,
І царя, і богатирів, до того стовпа:
«Дивіться, господа, на той стовп.
Хто його може розбить?
Чи ви, господа богатирі,
Чи Бух Копитович може його розбить?»
І читає він підпис на шапці про той стовп.
«Ми ніяк отого стовпа не можемо розбить!» — «Хоч чим хочете, його воюйте». —
«Нічим не можем його воювать і розбить». — «А [Бух Копитович], —
Можу його своїм кулаком розбить. Розсиплеться він на дрібен мак». — «Як у вас сила, то у вас і посиплеться, А ми його не розіб’єм». — «Як ви його не розіб’єте, То щоб ви присягли мені, І щоб ви мені поклонились, Як люди царю і Богу поклоняються, І щоб ви мені служили по чотири чоловіка,
І щоб ви знали зміну, Хоч по тижнях, хоч по місяцях, І все робили, що я закажу: Чи самовар ставить, чи почистить, чи що!»
Він зараз до царя:
— Дайте йому присягу.
Цар сказав, щоб вони підняли руки угору і присягли 40, що будуть служити по його й вік.
— Тепер підем у мою палатку, вип’єм, закусим, оддихнем, а тоді підем цього стовпа воювать.
Пішли всі у палатку — цар, Бух Копитович і всі богатирі. Бух Копитович і каже:
— Лебідко, палаток щоб прибавить, бо маю гостей багато! Да їсти нам подавай.
Зараз Лебідка усе й зробила: палатки прибавила, напитки, наїдки подала. Бух Копитович сів з царем у одній палатці, їдять. Богатирі теж посідали по палатках і стали їсти. Поїли, подякували, полягали спочити; полежали півтори години, відпочили.
— Ну, підем, ваша царська величносте, і ви, господа богатирі, до стовпа. Повидите, як я буду воювать отой стовп і зміїв. Лебідко, обмахни шовком мені правую руку!
Узяла Лебідка, обмахнула хороше, обв’язала 41. Тоді й пішли ік тому стовпу. Прийшли до того стовпа, тоді і сказав Бух Копитович:
— Одходьте, ваша царська величносте і ви, господа богатирі, на сім верст од того стовпа, а на восьмій версті становіться. Рівнеє тут місце — видно буде.
Одійшли вони і стали на восьмій версті.
І сказав він:
«Котрий не видержить стоя, Так припади до сирої землі. Хоч земля і буде труситься, Держись за землю — не бійся!» Вони і слухають,
А Бух Копитович ходить кругом того стовпа,
І забрав голову угору, І попросив Господа: «Господи, поможи мені отой стовп розбить
І зміїв побідить». Просить Бога і кулаком розмахує. Три рази сказав, Три рази кулаком махнув. А тоді як бухне у стовп, Так той стовп і посипався у дрібен мак,
І земля на сімдесят верстов затрусилася,
І провалилась бездна
На сім верст у округи,
І зробилось озеро,
І вода пополам із кров’ю стала.
І хто її нап’ється,
Той пропаде.
І взяв він,
І пішов поверх води, І вийшов на сухе. Прийшов до богатирей: «Що, чули ви?» — «Як не чули ми,
Як ми од землі на аршин два-три одскакували, А потім до сирої землі припадали». І питає цар:
— Чого вода там нечиста?
— То Бух Копитович, — із кров’ю вода, бо там були змії із жонами і з дітьми. Прошу тепер знову до палаток.
І давай пить-гулять. Попили, погуляли. Цар проситься:
— Одпустіть мене, Буху Копитовичу, додому, і прошу вас до мене у гості. Тільки подасте мені звістку, щоб я знав, коли ви будете.
— Од’їжджайте з Богом, ваша царська величносте, а я до вас прибуду.
Попрощались вони, поцілували в руку: той того, а той того 42, остався тепер Бух Копитович з богатирями.
— Ну, господа богатирі, тепер од’їжджайте собі, а мені оставляйте чотири чоловіка і шукайте мені жони на мою силу, хоч наполовину.
Вони сказали:
— Будем шукать, Буху Копитовичу. Вони роз’їхались, чотири чоловіка осталось. Оддихнули. Тепер — у дорогу.
У Буха Копитовича коня нема.
Він — піхота 43,
А богатирі на конях сидять.
Один уперед їде,
Два по боках,
А один іззаду 44,
А Бух Копитович посередині іде.
Довго-недовго,
Пройшли верст десять,
Аж біжить кіньми (становий, чи що?) 45 кричить: «Звертай з дороги!» А Бух Копитович богатирям:
«Хіба він мене старший? Старшого мене і в світі нема. Мені цар поклоняється, А цей не поклоняється. Хіба йому буду звертати да поклоняться?» Добігає (той становий) і прямо летить на них. Тут передній богатир і каже: «Богатирі, уперед!» Вони всі і вискочили уперед. «Хто ти єсть такий, що не звертаєш?»
А той кричить:
«Хто ви такії, сукини сини, що не звертаєте?» А Бух Копитович і каже: «Покажіть йому, як звертать». Вони кинулись, витягли його з карети
І як стали плітьми бить,
Так сюртук 46 і всю шкуру побили.
Він кричить, проситься:
«Я не знав!
Я буду звертать і другим заказувать!»
— Ну, тепер, — каже Бух Копитович, — киньте його у карету, нехай собі їде додому.
Вони укинули, і повіз його кучер назад, додому.
Убік видать сад великий, А Лебідка обізвалася і каже: «Ото мого давнього хазяїна сади, Самого старого Змія — Жеретія 47, Так підім до нього в гості, Щоб ви його пригостили». Пішли навпростець, Дійшли до того саду, А там кімнати каменні стоять, Камінь-барканом 48 обкидані, До воріт два леви люті стоять поприковані, Такі, що людей їдять, Крім свого хазяїна, нікого вони не пустять,
Розірвуть і з’їдять.
Дійшли до воріт.
«Не ідіть, се такі леви, —
[Каже Лебідка], —
Що й вас розірвуть,
А надівайте шапку невидимку,
То вони вас не побачать» 49.
Бух Копитович
Зараз на себе шапку-невидимку, Пішов, вони його й не бачать. Один богатир з одного боку іде, А другий — з другого. Як дійшли, так зараз шаблями Тим левам голови і позрубали, Той того, а той того. Пройшли ступнів двадцять — Ворота і два ведмеді люті поприв’язувані.
Шапку він надів,
А богатирям загадав —
Вони голови тим ведмедям поздіймали. І пішли вони тоді у сад прямо. Тут слуга Змієва [їх] увиділа, І його розбудила, І говорить, що прийшли якісь богатирі,
Ваших левів та ведмедів покололи,
І тепер у сад пішли,
І усе розоряють.
«Недовго розорятимуть, —
Поки я добіжу до них».
Узяв шаблю зручную
І побіг до них, лютий такий — вогонь аж пашить. Бух Копитович шапку надів, А вони (богатирі) — по боках. Змій 50 біжить повз їх, а їх не бачить.
«Ну, богатирі, чи поб’єте Змія без мене?
Бийте його!»
Той з того боку, а той з того боку копієм його як настромлять, Так він до землі упав, А вони його й посікли, порубали, Богатирі самі, той і не мішався. «Тепер підем, — каже він, — на богатирей!»
— Ні, — кажуть, — дозвольте піти в його кімнату, у нього срібло-злото має бути, ми заберем.
— Ідіть, як вам треба, — каже, — беріть.
Вони пішли, поперекидали все, сундуки поодбивали, забрали, що знайшли, в свої кишені, а Бух Копитович не брав собі нічого 51.
Тоді він написав, що йде до білого царя у гості. Ішов ще діб троє-четверо — заходить у город. У городі дзвониться, скільки є церков — усі дзвонять, і цар вийшов назустріч, і два полки солдат з собою узяв 52. Дійшов він до царя, цар йому поклонився, хліб-сіль йому у руки дав, він узяв, тоді вони привітались, поцілувались. Просить тепер цар його у свій дім. Привів його цар у свій дім. Привітався він із царицею, поклонився. Не знають, де його й посадить, бо такого богатиря другого нема і в усім світі.
Давай він гостювать, і богатирі із ним, їх однаково з ним поштують. Попили, погуляли троє діб.
— Чи не чули ви, щоб на мою силу та дівчина 53 була, пудів щоб на двадцять чи хоч би на вісімнадцять? 54
«Ні, не чував, такої нема». — «3 тим і прощавайте!» — каже. «Щасливо, коли не хочете гостювать».
І пішов собі.
А богатирі по усьому світу розсипались,
Йому жінку шукають, Щоб була на його силу, хоч наполовину.
І найшли вони царівну у Дівочому царстві 55,
А вона сама і царствує,
І сили у неї сімнадцять пудів.
Приходять вони до Буха Копитовича
І кажуть, що найшли таку в такому-то царстві. «Ну, — говорить, — як найшли, то ведіть».
Зараз схватилися і пішли у те царство.
Ішли довго-недовго, приходять.
Як дійшли, він письмо подав отій царівні:
Що прийшов до тебе, царівно, Богатир Бух Копитович у гості. «Як прийшли, — каже, — нехай ідуть у мій дім». Прийшов він із богатирями, Ввійшов у царський дворець. Богатирі іздали коні свої на конюшню, А самі ідуть за Бухом Копитовичем. Ввійшли, він як обізвався: «Здрастуй, царівно!» — так затрусилися кімнати усі.
— Сідаєте, оддихайте на стільцях, гості мої, — просить царівна.
Посідали на стільцях. Служебки страви несуть. Поїли, подякували. Погостювали троє діб. Він ще не казав, що буде її сватать, а на четверту добу каже:
— Питайте нас, чого ми у ваше царство забились. Ми забились у ваше царство, щоб ви були мені жоною, а я вам мужем.
— Е ні, — каже, — я заміж не піду, Буху Копитовичу.
— Чому ж ви не підете?
— А тому, що я обіцялася заміж не йти. 56
— Не підете по охоті своїй, так я візьму по неволі.
— Е, як по неволі брать, так лучче брать по волі.
— Так би ви й говорили.
Послали вони письмо. Із’їхались із чужого царства князі, королі, їх тоді мало й було 57, а що було, то було — усі з’їхались. Священикові дали знать, пішли у церкву, обвінчав їх священик 58. А через днів два чи три весілля зачинається. Він розіслав своїх богатирів, щоб усі богатирі із’їхались, як до свого царя. Усі сто сімдесят і із’їхались. Піднялося весілля — давай пить, гулять.
Полкова музика 59 тої царівни грає, а він і каже:
— А дай я своїм музикантам загадаю, чиї лучче грають.
— А загадуйте, — каже [царівна]. Він каже:
— Лебідка, загадай музикантам грать! Лебідка позвала свою капелію.
Зійшлися вони всі на майдан, докруг стали, і давай усі сто сімдесят богатирів танцювать. Земля движеться, по домах посуди позсувались, побились; деякі пани, що стояли навкруги, попадали на землю. Вона і просить, щоб перестали танцювать, а то стіни порозпадаються.
— Ну, досить, хлопці: аби царі і королі повиділи, як ви танцюєте!
Музика утихомирилась, пішли по кімнатах, давай знову пить і гулять. Попили, погуляли, роз’їхались усі чужі царі, королі, зостались самі свої.
Живе він тепер із жоною. І не він, а вона орудує царством. Він не хоче, щоб йому присягли, — хай, каже, тобі служать 60.
І живуть вони годів шість, богатирі служать йому по чотири чоловіка, як і служили. Пройшло шість год, цариця дуже опустилась — усе больна, кріпко жовта стала і ходить — ногами плутає, як та гуска, що на яйцях висидиться.
Іде два богатирі,
І він іде з жоною — аж стоїть лавка 61.
Вона і каже: «Ось я ізважуся.
Як я за вас ішла, так було сімнадцять пуд,
А тепер чи прибуло, чи уменшилось?»
І зайшли до лавки, Богатирі положили залізо, Коли у неї тільки вісім пуд 62. Вона зістрахнулась, І стала як папір біла на виду, І з лавок не зійшла — богатирі звели. «Що оце з вами?» — кажуть вони. «Я, — каже, — зістрахнулась, Що дев’ять пудів у мене о дійшло за шість год». Узяв богатир її за одну руку, Другий — за другу, І повели у кімнати, Посадили на ліжко.
Вона посиділа,
А там і лягла — захворіла.
Полежала діб троє і думає:
«Як би мені його кінчить,
Бо він мене запакує» 63.
Думала троє діб, надумала:
«Нічим його не кінчить,
Як дам йому трути лютої склянку,
А тоді зостанусь вільна» 64.
Одужала, стала веселійш,
Живуть, як і жили, — балакають.
Узяла вона мишаку 65
І поколотила круто склянку,
Бо як він при силах при великих,
То щоб його кінчить.
Приготовила ту склянку, накрила і ховає. На другу добу вона і каже: «Вип’ємо ще по скляничці!» І підносить йому того, що наповнила. Він хильнув і зразу і випив. Через дві минуті ота трута давай його забирать усередині. Тоді він схвативсь із стільця і кричить:
«А, ти мені трути дала,
Ти мене запакувала!»
Крикнув, позвав богатирей і каже:
«Оце жона моя запакувала,
Трути дала мені напиться.
Так як я умру,
Та щоб ви і її кончили,
І царство її кончили,
І щоб ніхто її не радував».
Вони стоять, а він б’ється:
Як ударить рукою об стіну — так стіна й упаде. «Виведіть мене на повітря, на город». Як крикнув [Бух Копитович]:
«Рятуйте, господа городяни!» На п’ятдесят верст городу І всі услихали (як перед вами) 66, А він упав — і духу нема. Тоді богатирі позвали своїх богатирів Ховать Буха Копитовича. Усі збіглись. Царицю у пута закували (У темну заперли до слушного часу) 67. А тепер із’їхалось усе царство дівоче Із чужих царств судить оту царицю 68. Давай судить і осудили: «Як хочете, богатирі, вам воля дана: Хоч голову їй здійміть, Хоч на шибеницю, Хоч у землю закопайте, хоч як, А коли вона душу із сирого чоловіка вийняла,
То вона винувата». —
«Станем ми ще з нею водиться,
З такою цяцькою!
Ми їй по нашому закону —
Зразу голову пріч!
А це Дівоче царство,
Так щоб воно кончилось,
Бо воно негодяще,
І щоб ніхто не споминав,
Бо хто його стане споминать,
Так тому голова пріч 69.
З тим і прощайте:
Хоч ви оце царство розділіть,
Хоч заберіть,
А воно вже кончилось».
Ну, оті царі і королі розібрали те царство, а богатирі розійшлись і стали жить, як попереду жили. І тепер про те Дівоче царство ніхто і не згадує.