☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські билини

Ілля Муромець і Калин-цар 1
Українська билина

Розгнівався стольнокиївський князь Володимир на Іллю Муромця і посадив його в холодний льох аж на три роки. А була в славного князя дочка-одиначка 2. Бачить вона, що така біда трапилася і не зможе вже Ілля оборонити Київ-град та Божі церкви, поберегти князя Володимира та княгиню Опраксію, — наказала довіреним людям ключі підробити й принести в холодний льох перини та подушки пухові, укривала теплі, їжу добру ставити, одежу на Іллі міняти.

А в цю пору накинув оком Калин-цар на Київ-град: захотів стольний Київ розорити, усіх простих людей понищити, Божі церкви з димом пустити, а князеві Володимиру разом з Опраксією голови постинати. Посилає Калин-цар у стольний Київ-град посланця з посольською грамотою 3, наказуючи йому:

— Як приїдеш ти, посланцю, у стольний Київ-град і будеш у славного князя Володимира на широкому дворі, зійди із доброго коня і пусти його на посольський двір, а сам піди в палату білокамінну. А як пройдеш палату та ввійдеш до світлиці бенкетної, шапки з голови не знімай, а підходь до столу дубового, ставай навпроти князя Володимира і кажи йому: «Володимире — князю стольнокиївський! Бери ж ти цю грамоту посольську і поглянь, що в грамоті написано. Велить тобі Калин-цар очистити всі вулиці стрілецькі та великі двори князівські, а по всьому місту Києву, по всіх вулицях широких та по провулках князівських настав солодких хмільних напоїв, щоб близько бочка біля бочки стояла, щоб було чим поживитися царю Калину зі своїм військом великим у твоєму місті Києві».

От приїхав посланець до Володимира стольно-київського. Узяв князь посольську книгу, розгорнув грамоту і прочитав, що в грамоті було написано. Побачив, що на лихо йдеться, на черлений стілець сів і відписав грамоту покірну: «Виділи мені, Калин-царю, часу на три роки, щоб зміг я очистити вулиці стрілецькі та великі двори князівські, солодких хмільних напоїв накурити й наставити їх по Києву, по всіх вулицях широких, по всіх провулках князівських». Відіслав він цю покірну грамоту, і Калин-цар згодився дати князеві часу у три роки.

День збігав за днем, тиждень за тижнем, от уже й три роки минуло, і під’їхав Калин-цар зі своїм військом великим під Київ-град. Почав Володимир-князь по світлиці сумно походжати, з ясних очей гарячі сльози ронити. Шовковою хустиною втирається і такі слова промовляє:

— Немає вже старого Іллі Муромця, нікому тепер Київ-град та Божі церкви оборонити, нікому вберегти мене, князя Володимира, разом з Опраксією-княгинею.

Та озвалася тут дочка його улюблена:

— Батечку Володимире-князю стольнокиївський! І досі живий Ілля Муромець у тому льоху холодному.

Бере Володимир-князь золоті ключі, відмикає швиденько холодний льох, розсуває ґрати залізні, а в льоху тім старий Ілля Муромець в одежі чистій сидить, на перинах, подушечках пухових, укривала в нього теплі і добра їжа стоїть. Узяв князь Іллю за білі руки із перснями золотими і з холодного льоху вивів. Привів його в палату білокамінну, поставив навпроти себе, в уста поцілував. Посадовив біля себе за столом дубовим, смачними наїдками годував, медовими напоями напував і казав йому:

— Нині наш Київ-град у полоні стоїть, обложив його Калин-цар зі своїм військом великим. Тож захисти славний Київ-град та Божі церкви і мене та княгиню Опраксію оборони!

Пішов Ілля Муромець по місту Києву, завернув на свій широкий двір і коня богатирського у стайні вибрав. Наклав на коня пітник, а на пітник — повстину, наклав сідельце черкаське 4, підтяг дванадцять попруг шовкових, утяг шпилечки булатні, приладнав стремена булатні, пряжечки щирого золота — та не для прикраси, а для міцності богатирської: шовкові попруги тягнуться, та не рвуться, булат-залізо гнеться, та не ламається, пряжечки щирого золота мокнуть, та не іржавіють. Налаштував собі Ілля зброю богатирську: булатну палицю, довгого списа, гостру шаблю і канчука подорожнього, сів на доброго коня і вирушив із Києва.

Виїхав у чисте поле, а там стоїть військо татарське. Насунуло його сюди без ліку, аж страх розбирав від гомону людського та іржання кінського. Рушив Ілля чистим полем розлогим і не зміг кінця-краю війська того досягти. Піднявся на одну гору, а звідти на другу — і не побачив кінця-краю війська того. Знову поїхав він роздоллям і вибрався на третю високу гору. Глянув Ілля на схід і вгледів там білії шатра, а біля шатер коней богатирських.

Поїхав він чистим полем, поки не добрався до білих шатер. Стояли біля них коні богатирські і їли добірний овес. Пустив Ілля до них коня свого доброго, а сам до білого шатра зайшов. А в тім шатрі дванадцятеро богатирів святоруських якраз обідати сіли.

— Хліб-сіль вам, — каже Ілля, — богатирі святоруські, і тобі, Самсоне Самійловичу, хрещений батечку мій 5.

Відповів йому хрещений батечко:

— Заходь, хрещенику улюблений, та сідай із нами обідати.

Підвелися тут усі, поздоровкалися, з Іллею Муромцем поцілувалися й посадили його за спільний стіл хліба-солі скуштувати. Пообідавши, вийшли з-за столу дубового, а як Господу Богу помолилися, сказав їм Ілля Муромець:

— Хрещений мій батечку, Самсоне Самійловичу, і ви, богатирі могутні! Сідлайте добрих коней і виїжджайте на роздолля, в чисте поле, під наш славний стольний Київ-град. Стоїть там Калин-цар із військом великим, розорити хоче він стольний Київ-град, усіх простих людей повигублювати, Божі церкви з димом пустити, а князеві Володимиру з Опраксією-княгинею голови постинати. Тож постійте за Вітчизну, за стольний Київ-град, за Божі церкви, вбережіть князя Володимира та Опраксію-княгиню.

Мовив йому Самсон Самійлович:

— Не сідлатимемо ми своїх коней, не поїдемо в чисте поле, не оборонимо Вітчизну та стольний Київ-град, не відстоїмо Божих церков, не вбережемо князя Володимира з Опраксією-княгинею. Є в нього багато князів та бояр, годує він їх, і поїть, і обдаровує, а ми нічого від князя Володимира не маємо 6.

Затямив Ілля Муромець, що не хочуть його богатирі слухати, вийшов із білого шатра, на свого коня сів та й поїхав до поганого війська татарського. Не ясний сокіл з-під хмар напустився на гусей, лебедів та на малих качечок — це святоруський богатир Ілля Муромець наскочив на силу татарську. Почав він ворогів конем топтати та списом колоти, нищить те військо, немовби зелену траву косить. Аж тут озвався його кінь богатирський людським голосом:

— Не здолати тобі цієї сили великої, нагнано в царя Калина війська безліч, є в нього сильні богатирі й богатирки відважні 7. А на роздоллі, в чистому полі зробив Калин-цар три підкопи глибокі. Провалимося ми в них, як битимеш ти і далі військо це велике. Із двох підкопів я ще зможу вискочити і тебе винести, а з третього хоч і виберусь, а тебе вже не винесу, і залишишся ти у підкопі глибокім.

Не сподобалися Іллі ці слова, вдарив він коня нагайкою і мовив:

— Я тебе, зрадливий коню, годую й напуваю, а ти у підкопі покинути мене хочеш.

Знову почав Ілля військо конем топтати і списом колоти, нищить ворогів, немов траву косить. Тут провалився його кінь у підкоп глибокий, але зразу ж звідти й вискочив і Іллю на собі виніс. Знову почав Ілля ворогів топтати і списом колоти, й знову його кінь у підкоп провалився. Вискочив і цього разу кінь та й Іллю на собі виніс. Та ось трапивсь третій підкоп глибокий. Ледве вибрався з нього кінь, та Іллю вже не витяг: зісковзнув той із коня і в підкопі залишився. Почали татари погані коня ловити, та не дався він їм у руки, утік далеко в чисте поле. Підняли татари з підкопу Іллю Муромця, закували йому прудкі ноги, пов’язали білі руки і до царя Калина привели.

— Захопили ми, — кажуть, — цього доброго молодця в підкопі глибокому. Роби з ним, що захочеш.

Повелів Калин-цар розкувати Іллі прудкі ноги, розв’язати білі руки.

— Не поб’єш ти, добрий молодче, моє військо велике. Сідай краще зі мною за спільний стіл, їжу мою споживай, медові напої пий, одежу коштовну надягай, золотий скарб бери, скільки забажаєш, а за це не служи князеві Володимиру, а служи мені, цареві Калину.

Відповів на те Ілля Муромець:

— Не бажаю з тобою сидіти за спільним столом, споживати наїдки твої та напої, носити одежу твою коштовну, брати твій скарб незліченний. Не служитиму я тобі, цареві Калину, захищу я ще стольний Київ-град та церкви Господні, обороню князя Володимира й Опраксію-княгиню.

Хутко вибіг Ілля з шатра полотняного на роздолля, в чисте поле, та напали тут татари погані, щоб знову його полонити. Не було вже в Іллі Муромця зброї міцної, щоб оборонити себе. Схопив тоді татарина за ноги, почав тим татарином розмахувати, бити татар татарином. Розбіглися вороги від нього, і пройшов він крізь усе військо татарське.

Вийшов на роздолля, відкинув убік того татарина, засвистав по-богатирському. Як зачув той свист його добрий кінь, відразу ж до Іллі Муромця прискакав. Сів Ілля на доброго коня і в чисте поле виїхав. Вибрався на гору високу, глянув на східний бік, а там біля білих шатер стоять коні богатирські. Узяв Ілля свій тугий лук, натяг тятиву шовкову і гартовану стрілу випустив.

Просвистіла стріла гартована, проломила верх на білому шатрі і на білі груди Самсона Самійловича впала. Сковзнула вона по білих грудях та маленьку подряпину зробила. Збудився славний богатир святоруський Самсон Самійлович од міцного сну, розплющив ясні очі і стрілу в себе на грудях побачив. Миттю скочив на прудкі ноги й гукнув:

— Гей, славні богатирі свято-руські! Швидко добрих коней сідлайте, бо від хрещеника мого улюбленого надійшов подарунок непрошений: проломила його стріла верх на шатрі і сковзнула по моїх білих грудях, подряпину зробила, — тільки хрест на шиї мене й врятував. Ми тут спимо, спочиваємо і не відаємо про біду, що над Іллею нависла.

Тут богатирі святоруські на коней посідали і поїхали чистим полем до війська татарського під Києвом. Угледів Ілля Муромець з високої гори, що їдуть полем богатирі на добрих конях. Спустився він з гори до богатирів святоруських.

Наблизилися дванадцятеро богатирів та Ілля тринадцятий до війська татарського, припустили коней богатирських і почали бити-топтати силу татарську, поки до намету полотняного не добралися, де Калин-цар сидів. Сказали богатирі свято-руські:

— Відрубаємо йому буйну голову. Заперечив Ілля Муромець:

— Навіщо йому буйну голову рубати? Доставимо краще його в стольний Київ-град, до славного князя Володимира.

Привезли вони Калина в Київ-град, привели до князя в палату білокамінну. Взяв Володимир-князь стольнокиївський царя за білі руки, садовив його за столи дубові, доброю їжею пригощав, медовими напоями напував.

Ударив Калин-цар чолом Володимиру:

— Не рубай, князю, мені буйної голови. Укладемо з тобою угоду велику, щоб довіку я данину тобі сплачував.

Відпустив його Володимир-князь, і поїхав додому Калин-цар не з прибутками, а з соромом вічним.

1 Калин — цар — це збірний образ царя степовиків-кочівників, які неодноразово воювали з Києвом і навіть нападали на нього. Отже, й битва не має історичної основи — це збірний образ усіх битв Києва зі степом. В окремих варіантах билин Калин-цар ототожнюється з Батиєм, ханом татарським, навіть Мамаєм, що свідчить про пізніші часові напластування на стародавній київський сюжет.

2 У князя Володимира було багато дочок, а не одна: Предслава, Рогнидина дочка, яка тут і мається на увазі, померла після 1015 року; Премислава, яка вийшла заміж за угорського короля Ладислава І; вісім не знаних на ім’я дочок; Марія Доброніга (1011—1087), яка вийшла заміж за польського короля Казимира І.

3 Кочівники не мали освіченості, їхні посольства були усними — це реалія пізнішого часу.

4 Сідельце черкаське — сідло кавказького виробу або навіть взагалі східного.

5 Самсон Самійлович — старший богатир, ім’я узято від біблійного, старозаповітного богатиря Самсона. Мабуть, він тотожний із Святогором, а хрещеним батьком він може називатися, бо передав свою силу і зброю Іллі Муромцю.

6 Це дуже цікаве місце в билині. Богатирі, як ми вже казали, були уособленням різних земель Київської Русі. Тут вони протиставляються князівській дружині, яка була почасти зібрана, а почасти наймана. Було там чимало й іноземців, зокрема варягів. Богатирі ж складали силу місцеву, корінне населення, отже, й справді, від князя, окрім податків, які йому виплачували, не мали нічого.

7 Богатирки відважні — в билинах згадуються не тільки богатирі-чоловіки, а й богатирки-жінки. Це — відгук історичного буття на нашій землі амазонок. До речі, те, що богатирки є у війську царя Калина, не випадково, бо амазонки жили в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, отже, могли бути союзниками народів степу. Богатиркою є і цариця Дівочого царства Біла Лебідь (про неї йтиметься далі). Згадуються у билинах і богатирки руські — це дочки старших богатирів, наприклад, поляниці, дочки Микули Селяниновича: вони сильні, моторні й сміливістю перевищують навіть богатирів. До богатирок відноситься й Настасія, яка силою й вправністю перевищує Добриню (про неї мова буде далі). Вийшовши заміж, богатирки стають добрими жінками і тільки часом виявляють свою богатирську суть (Василиса Микуличівна).

Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.