Іван та Мар’я
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Недобра була година для України, орди ханські спалювали села, міста, топтали ниви із хлібами. Людей губили, рубали, молодих дівчат і хлопців заарканювали. Палала земля на Волині, на Вкраїні.
У тій порі у місті Богуслав жив міщанин, мав гарну господу, двоє діток, хлопчика й дівчинку. Злі татари зарубали мужа і жінку, дівчинку полонили, а хлопчик утік. Сиротою залишився Івась. Ні тата, ні неньки, ні хати, ні постелі. Тож забрали Івася запорізькі козаки на Січ і виховали його на славу і козацьку одвагу.
Був Івась козак проворний, ростом статний, на все бойкий і придатний. Ходив у походи з козаками воювати з бусурманами, мстив їм за батька, неньку, за сестрицину недолю. Під час походів брат брав багато різної здобичі: золото, срібло, жупани, сап’яни.
Раз поїхав Івась на ярмарок у місто Бендери там татарин продавав дівку. Дівчина була такою гарною, що зачарувала хлопця і він за великі гроші викуплює її з неволі і привозить чорноброву українку до себе додому.
Переступивши поріг нового господаря, дівчина стала гірко плакати. Козак же її став утішати:
— Твоя доля не безщасна. Я тебе взяв не на поругу, візьму тебе за дружину. Коли я на тебе дивлюся, отця й неньку згадую.
У неділю повінчались. Розпитувати став Івась дружину з якого вона роду. І вона йому розповіла:
— З Богуслава, батько Іван, отця-неньку вбили, мене полонили, а малий брат заховався та не знаю, де дівся.
Івась це як почув, став свою долю проклинати, бо упізнав у дружині свою старшу сестру. І сказав брат:
— Чи вже світу кінець є, що сестрицю брат бере. Ходім, сестро, горою, розвіємось травою. Ходімо степами, розвіємось цвітами. Ти станеш жовтий цвіт, а я синій. Тільки вкупі б нам жити, щоб в однім зіллі були два цвіти.
Пішли вони горою і розвіялись травою, пішли степами і розвіялись цвітами.
Як у церкві звінчались, так укупі й зостались.
Отже люди кажуть, що це травиця, що з братиком сестриця. І росте у нас по всій Україні чарівна, ніжна квітка «Іван та Мар’я» і квітує синьо-жовтим цвітом.