Грицики, Петрів батіг та Рудька
Легенда Полтавщини
Було це за царя Панька, як земля була тонка, а світом правила сила, людей мордувала, мучила, била.
Отож страшенна потвора Мара, з пащі якої виривалося полум’я, харчувалася молодими хворими дівчатами. Люди боялися Мари, не знали, як її перемогти. Тому удавано схвалювали злочини потвори, казали, вона не дає хворобам поширюватись світом, робить їхній рід міцним і здоровим.
Але коли це починало стосуватися якоїсь сім’ї конкретно, родичі хворої вже гадали по-іншому. Головне, щоб ніхто не довідався, що донька чи сестра занедужала, а там, може, поправиться. Тому у цілителів та баб-шептух не було роботи, ніхто не звертався по допомогу. Але численна армія слуг Мари нишпорила скрізь і невдовзі знаходила хворе дівча.
Коли занедужала рудоволоса сестра Петра і Гриця, хлопцям стало жаль її молодого життя. Вони понад усе любили її, молоду, вродливу, з довгою косою незвичного вогняного кольору. Голубоокий Петро був звичайнісіньким пастухом. Високий і швидкий, він завжди бігав за худобою, висвистуючи своїм батіжком. І хоча за своє коротке життя не тримав у руках зброї, сміливо повідомив молодшого брата:
— Слуги Мари забрали нашу хвору нещасну сестрицю. Я не можу так усе лишити, йду битися з потворою.
— Ми дістанемо мечі, — підтримав брата білочубий Гриць, який був ще зовсім дитиною, — я допоможу тобі перемогти Мару.
Гриць був дуже скромний хлопчина. Ніколи навіть не сварився ні з ким. Усе вигравав на своїй сопілці, розважаючи сумних жителів, поневоленого Марою краю. І хоча його тендітні рученята ледве могли підняти важкий меч, він рішуче налаштувався перемогти чудовисько.
Мара лише посміхнулась, коли побачила таких «воїнів». Навіть слугам наказала не втручатися у поєдинок. Вона легко відбивала усі удари молодих братів, кепкувала з них, загонила в кутки, потім відпускала і знов наступала. Це нагадувало гру великої кішки з маленькими мишенятами.
Нарешті це їй набридло. Махнула уламком скелі і мечі полетіли з брязкотом додолу. Гриць, залишившись без зброї, тому вирішив востаннє заграти на улюбленій сопілці. Він не боявся помирати за справедливість. І полинула така гарна, мелодійна музика, що навіть Мара здивувалася. Зачарована прекрасною грою, потвора втратила пильність і цим скористався Петро.
Швидко дістав з-за пояса батіг, з яким не розлучався ні на хвилину, накинув зашморг на паскудну шию і потяг щосили. Мара спробувала пручатися, але дихати було важко і сили покинули її величезне тіло. А коли упала додолу мертвою, пішов такий гуркіт, що аж скелі здригнулися. Слуги, не вірячи, що молодий юнак зміг перемогти всесильну хазяйку краю, кинулись на братів. Сестра спостерігала з темниці за боєм і гірко плакала, знала, що пощади хлопцям не буде. І так багато сліз текло з очей дівчини, що та перетворилася на річку.
Там, де пролилась кров братів, зросло зілля. На місці смерті блакитноокого Петра виросла висока рослина з голубими квітами. Люди на честь сміливця, що батогом переміг страшного ворога, назвали її Петровим батогом. А там, де поліг юний музика, зійшло багато тендітних рослинок з білим, як волосся у Гриця, скромним цвітом. Тому і нарекли їх грициками.
Брати мріяли, щоб усі дівчата ніколи не хворіли, а хворі — видужували. Не зреклися своїх бажань і після смерті. Петрів батіг і грицики використовують в народі як лікувальні трави.
І досі тече тихоплинна невеличка річка, названа людьми на честь рудоволосої дівчини — Рудько.