Козацька правда
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Не за горами високими, не за морями глибокими, а в старій одній країні жили в селі два брати. Орали вони поле, землю сльозами поливали, горби собі наживали. Хлібець і худобу в них пани забрали, а заплатили за те кулаками в спину.

Жили брати і не рік і не два, а невідомо скільки. Навколо й інші селяни так само жили. Селище звалося Олександрівкою. Вздовж селища протікала річка Солона. Мабуть, назвали так, бо солоно та гірко жилося.

Набридло братам працювати на чужих людей. Вирішили вони помандрувати до Києва правди-матінки пошукати. Пішли, щоб не лише собі розраду дати, а й усім односельчанам.

Ідуть вони місяць, ідуть два. Бачать, стоїть велике село. Посередині стара цегляна церква. Підійшли ближче, вийшов старенький піп та й питає:

— Хто такі, звідки будете?

— Із степу.

А за попом виходе ще безліч попів. Всі вони повні, розкішні, обличчя у них задоволені. Ряси на попах шовкові, на грудях у кожного золотий хрест. Мужики познімали шапки, вклонилися в пояс.

Довго піп говорив з мужиками, а решта попів хитали головами, згоджуючись з ним, І хрестили мужиків.

— Слухайте, раби божії! Вся правда не на землі, а на небі. Ті, що на землі плачуть, на небі — возрадуються. Людині треба помірно нести свій хрест. Любіть ворогів своїх. Благословляйте тих, хто ображає вас. Коли хто ударить тебе в одну щоку, підстав йому і другу, а тому, хто хоче взяти у тебе свитину, віддай йому і сорочку свою.

Слухали-слухали мужики та так теє слово до душі припало, що не пішли вони далі правди шукати, а повернулися у рідне село і розповіли усім, як вони правду шукали. Один розповідає, а десять слухають, десять розповідають, а сто слухають. І пішла тая правда по всій степовій Україні. Став народ до церкви ходити.

Рідна сторона, село Олександрівка, річка Солона стали такі рідні, що рідніших немає.