☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські легенди

Ой, дуби, дуби
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Тоді, коли погоду віщували тільки старі дідові кості, козаки мазали чоботи дьогтем, а дівчата вплітали в коси вогненний мак. У час, коли по Україні розплодилося панів, панків, підпанків, панночок та паненят більше, ніж свиней на Сорочинському ярмарку. Отож саме тоді йшов через наші краї отаман з гучним іменем Скрутипанушию разом з найкращими десятьма своїми супрягами-козаками на гнідих конях. Прямували вони до Дніпра, бо якраз напередодні відбили на прикордонні напад татарської орди зажерливого хана Рубая, та притомились трохи, а тут ще й спрага дістала.

І вирішили вони піти і перепливти кілька разів Дніпро, остудитись, відпочити у лагідних обіймах хвиль, води Дніпрової скуштувати і коней своїх нею напоїти. їхати було легко, бо зброю не брали, мовляв, скільки того шляху — туди й назад.

Сонце щедро дарувало промінці всяк сущому на землі: деревцю, стеблині, співучій пташці, але зовсім не палило. Хмар не було, і глибоке небо дивилося згори своїм блакитним оком.

Позаду всіх плентався на своєму коні Нечупарі колишній слуга хана Обдирайла, а тепер, за його словами, справжній козак та вірний товариш Скрутипанушию Зажмугроші. Він постійно озирався, уважно придивляючись до придорожніх чагарів, наче чогось чекав. Але нікому не було діла до свого побратима, що задкував у валці стомлених після бою козаків.

Раптом почувся гул кінських копит. Вершників було не менше сотні. Скрутипанушию нахмурився, але з дороги не звернув. Зажмугроші притримав коня і перегодя спинився. Козаки трохи розгубилися: треба ж було так необачно полишити зброю! Проте жоден не кинувся тікати, бо то ж ганьба для козаків — ворогові спину підставляти. Усі чекали, що накаже отаман. Він гукнув:

— Вперед!

І де тільки сили беруться в молодому тілі! Бачить Скрутипанушию, що попереду скаче загін з ханом Обдирайлом на чолі. Зрозумів отаман, чого в дорозі відставав Зажмугроші, здогадався про його зраду. Розлютився Скрутипанушию, та як схопить граба за маківку, як смиконе! Так і вирвав геть з корінням. Махнув грабом і не стало хана Обдирайла, махнув другий раз — перші десять ханських посіпак попадали з коней. А козаки отаманові, вірні його побратими, теж вже кидають поганців на всі боки. А ті лізуть та й лізуть, мов мурахи на мурашник. Бачить Скрутипанушию, що не вийти живцем з цієї веремії, і щоб підтримати своїх побратимів, згріб двох найближчих нападників, скрутив так, що вони й не писнуть, та як крикне:

— Тримаймось!

Та нараз відчув славний отаман пекучий біль у спині. Озирнувся, а на нього дивиться блідий із хижою усмішкою в очах Зажмугроші. Довгий ніж був у нього в руках, і густа отаманова кров крапала з його леза на землю. Зібрав Скрутипанушию залишки козацької сили і голіруч посунув на зрадника.

Загинули тоді дев’ять побратимів-козаків зі своїм отаманом, але багато погані знищили навколо себе.

Кажуть, лив після того бою дощ три дні й три ночі, ніби плакала околиця над загиблими козаками-сміливцями. І виросли при тому шляхові молоді дуби, багато дубів, цілий гай, як пам’ять усім козакам. Та вирізняється серед цих могутніх дерев один-однісінький. Не зростом, не товщиною, не могутнім гіллям, а тим, що має тріснутий посередині стовбур і тече з тієї розщілини ось уже кілька віків живий сік. Розповідають, що то кров сочиться із серця славного отамана Скрутипанушию, яке проколов йому підступний зрадник Зажмугроші.

А хто не вірить у цю легенду, хай сам погляне у лісі біля хутора Петрівського на дубовий гай. І на того дуба, що скраю, біля дороги...

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

105. Ой, дуби, дуби… Записано в Михайлівці Кам’янського району від Цьому Івана Івановича (1930) 2008 року.