Про Кути
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Це було давно. Казали мені ще мій дідуньо, що це було тоді, коли ще панів бив Хмельницький. Літ, згадували, буде більше, як п’ятсот, а може й шістсот.

Тоді крізь хазяювали ці ненажерливі пани, грабували чесний народ. Все ж на правому березі річки Тікич з’явилось невелике поселення. Хатки стояли біленькі, із солом’яною стріхою. І був у цьому селі пан, злючий-презлючий. Любив він з людей шкуру лупити. У нього служив красивий білогривий кінь, звався Кут. Хто його так назвав — й не розбереш. Кут та й Кут...

Всі його любили, поважали, навіть діти з ним гралися та годували. І от одного дня пасучись на леваді, пішов жеребець до Срібного ставу (так називали невеличке озерце на краю села). Став був хоч і маленький, але глибокий, як вулкан. Всі боялися туди йти, бо за словами баби Явдохи, найстарішої й наймудрішої жінки в поселенні, там жило зло, яке затягувало на дно не лише тварин, а навіть людей.

Отож, підійшов кінь до води, нагнувся, щоб напитися води, сьорбнув та й затягнуло його. Багато хто намагався витягнути бідолаху, та нікому не вдалося. На хуторі так любили коня, що з тих пір стали називати наш край Кутами. На честь славного коня-красеня Кута.