Про Свято-Вознесенську церкву
Легенда Полтавщини

Серед гордих осокорів і пишних верб стояла у селі Новоаврамівці диво-казка — біленька хатинка з барвистими віконницями і усміхненими вікнами.

Жила у цім гостиннім будиночку Меланія Тур, гарна чорнобрива молодиця, яка незважаючи на те, що втратила чоловіка, дивилася на цей світ відкрито і весело. Адже доля на згадку про коханого подарувала їй двох синів: Захара і Степана, які вже стали справжніми господарями на їхньому клаптику землі. Щиро дякувала Меланія Богу за таких працелюбних, богобоязливих і слухняних дітей і просила для них щасливої долі. Ладна була небо прихилити, лиш би вони вдало поодружувалися та звеселили подвір’я дзвінкими дитячими голосами.

Ось і зараз, привітавшись із квітучою вишенькою, прямує стежиною через луки до церкви, щоб відговітися перед Великоднем, поставити свічки за упокій Івана та за здравіє Степана та Захара.

Ось уже і річка, човен під вербою, весла... Посміхаючись думкам про те, як хлопці засоромились, коли мати почала говорити про одруження, Меланія не помітила, що хмарка, яка недавно метлялася під сонцем, враз виповнилася, завирувала, заступила обрій, заполонила небо.

Розбудив від думок нагальний грім нечуваної сили. Чи просто не чула попередніх, тихіших, чи як воно сталося, але хмара насунула чорна, як вороння, важка і загрозлива. Блискавки хрестили її вздовж і впоперек, перекочуючи громи на високих хвилях. Дощ линув такий, що не продихнеш. Холодні потоки води струменіли за комір вишитої сорочки. Вітер кидав човен, як сірникову коробку.

Меланія нічого не могла зробити, весла в її руках проти стихії були безсилі. Єдина надія була на Бога. І Меланія молилась. Здавалося, зливі не буде кінця. Жінка вихлюпувала воду і весь час молилась, молилась.

Нарешті шум почав стихати. Небо яснішало, лункішали голоси. Піднімалися трави, прибиті дощем, прим’яті вітром, але живі. Злива, що вирувала над річкою, над селом, прогула по луках і зупинилась десь там, втихомирившись. Запала тиша. Здавалось, чути, як бринить на спориші роса.

Меланія направила човна до берега і, дякуючи Богу за порятунок, пішла до церкви.

А вночі жінці приснився дивний сон. Ніби у їхньому селі неподалік її садиби піднялася церква горда і пишна, з позолоченими куполами і хрестами, голосистими дзвонами.

І зрозуміла, прокинувшись, Меланія, що її порятунок у буремній зливі і цей дивний сон тісно пов’язані. Порадившись із сипами, вирішила у пам’ять про чоловіка і у знак вдячності за дари Божі виділити кошти на початок будівництва церкви у селі Новоаврамівка. Старший син Захар узявся керувати будівництвом.

Односельці дружно підтримали Меланію в її починаннях. Перестук молотків та перегук голосів було чути майже весь час, ледь у кого знаходилась вільна хвилинка.

І ось мрія жінки здійснилася: на високім пагорбі, поближче до небес і зір, милуючись красою у хвилях річки Хорол, гордо піднялась у Новоаврамівці трикупольна Свято-Вознесенська церква для хвали Бога, подяки Богу, спілкування з Богом.