Про вірне кохання
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Товаришували між собою козак Кисіль та Запорозька криничка. Часто удвох розмовляли, слухали пташине різноголосся, вдихали п’янкий аромат квітучих трав.
А одного разу засумував юнак. Криничка все зрозуміла і сказала козакові:
— Іди поміж людей та шукай собі друзів, а знайдеш — повертайся. Я на тебе чекатиму.
Невдовзі у Киселівці завирувало життя. Люди тут поселилися роботящі та хазяйновиті. Надбали різного збіжжя і возили і сусідні села на базар. Там, на базарі, зустрів козак Кисіль блакитнооку дівчину-красуню, дуже схожу на його криничку — таку ж веселу та дзвінкоголосу.
Жили вони у великій любові та злагоді. Стежку до кринички обсадили вербами. Згодом лугом котився дитячий гамір. Всі навколо заздрили цій родині. Але давні рани частенько нагадували козакові про себе. Овдовіла Киселиха. Дуже тяжко засумувала за своїм коханим.
Щодня йшла під верби, які насадили удвох із милим. Часто співала тужливу пісню над криничкою, набираючи воду. Криничка втішала подругу, та все марно. Сваталися до вродливої козачки і багаті, і знатні — нікого не хотіла. Вірно кохала свого любого чоловіка.
Одного дня знайшли її мертвою під їхніми вербами. Поховали друзі їх в одній могилі. Не так часто трапляється, що помирають від туги за коханою людиною.
А верби й нині шумлять неподалік Запорозької кринички.