Про коваля Сокиру
Легенда Полтавщини

Було це за сивої давнини. В одному селі жив молодий коваль на ім’я Сокира. Великий був майстер. Кував різні речі, які так необхідні в сільському господарстві.

Всі в селі любили Сокиру, та й було чого. Вдачу мав тиху, люб’язну, не дивлячись на добру силу, допомагав всім, хто б до нього не звертався з проханням. А до того ж був вродливим собою: високий, статний, з русявим волоссям. Але чомусь заворожували його великі сильні як небо очі, що дивились на світ з добротою, розумінням. Чому звали його Сокирою, ніхто не знав, бо ще малим хлоп’ям прибивсь до села, просив милостиню.

Пожалів його бездітний коваль. Пригрів хлопчину, виховав як рідного сина, ще й майстерність передав, вправним майстром, доброю людиною. Але ім’я Сокира так і залишилось.

Жило село мирним життям, заклопотане своїм проблемами. Так ось неспокійно стало в країні. Напав лютий ворог. Запалали міста, села. І як не намагались воїни захистити рідну землю, але ворог поступово сунув все далі і далі. Тоді Сокира виготовляв не знаряддя праці, а мечі.

Ось прийшла війна і в село, де жив Сокира. Всі чоловіки, які ще залишилися вдома, які могли тримати зброю, вийшли, щоб зупинити ворога. Очолив їх коваль Сокира. Та не вистачило йому меча, тому взяв він сокиру.

І розпочався бій. Мужньо боролись з ворогами селяни. Але поміж них (навіть вороги були вражені) виділявся коваль. Бився він так відважно, завзято, що ворог не витримав і повернув назад. Мало залишилось захисників. А Сокира всіх підбадьорював, підтримував, хоча сам стікав кров’ю. Ось він сів перепочити та й не встав більше, помер.

Поховали його односельці з великими почестями, як великою майстра, і сміливого воїна, що допоміг, вистояти в битві. А незабаром на його могилі з’явилися квіти, що по формі нагадували сокиру, а кольором сині, і нагадували очі коваля.

З того часу, по всіх полях з літа і до пізньої осені квітнуть, де тільки можна сині квіти, які наші люди називають лагідно сокирки. Це певне не тільки пам’ять, шана, але й застереження всім наступним, поколінням: вмій жити не тільки справжнього людиною, але й будь готовим до захисту рідного краю.