Про козака Бурдюга
Легенда Полтавщини

Свою сорок восьму весну зустрічав козак Бурдюг відтоді, як, прилетівши сюди, на кручу, степовим орлом, молодим і дужим, але з пошкодженими крилами, осів на південній околиці мальовничої Котельви. Звідси, ніби з пташиного польоту, видно і Ворсклу — красуню і поселення рідне, і ліси кучеряві, і Городище — колиску предків своїх непокірних.

Тут він гострив лезо шаблі козацької, чистив і поглиблював криницю з водою

живущою, доглядав вежу свою сторожову та стежив пильно-пильно за Диким полем, що безмежно розкинулось на південь аж до татар, ворогів заклятих. А в нескорених очах його бурхав спопеляючий вогонь помсти кровної за рідних своїх, за мрію свою.

Снилися — марилися Бурдюгові далекі-далекі дні неповторні, а в кожен сон білою чайкою прилітала вона, Оксанка, найкрасивіша котелевська дівчина, яку татари погнали у неволю. Ще зовсім юним і безвусим, в чорний день нападу розбійників-татар на поселення рідне, попав і він у рабство.

Сім разів галерами Чорне море перепливав, по пояс голим, підставляючи вітрам і холоду пописану татарськими батогами спину з одним бажанням в душі: хоч на мить дати спокій змученим рукам. Спасибі козакам запорізьким, визволили його. З своїми побратимами ходив не раз до Криму громити ненависні улуси, часом провідував і ханську столицю Бахчисарай, не лишав у спокої й турецького султана. На козацьких човнах-чайках та «сипошах» долали бурі й шторми, діставалися до берегів Туреччини, визволяючи з полону невільниць і побратимів. Та дівчини своєї не стрічав, і кров чорними гудками згорталася в серці.

Придивився до відважного парубка сам кошовий і взяв його під свою праву руку. Та не повезло Бурдюгові, в бою з татарами був тяжко поранений. Тому і повернувся у край свій рідний. Сторожовий пост прийняв.

Непомітно минули роки. Посивіла колись буйна чорна чуприна Бурдюгова. Сили покинули могутнє козацьке тіло. Відчув Бурдюг, що прийшла його остання година. Напруживши волю, піднявся козак на ноги, обіперся на креміневу рушницю і заспівав свою улюблену пісню.

Недарма запорожців усі вважали характерними. Хоч і тихо співав Бурдюг, та летіла пісня в усі кінці України, торкалась вух полонянок, яких колись визволив з неволі, будила їх, кликала попрощатися з козаком, провести його в останню путь.

Мов мрії-сни прилинули полонянки до вежі сторожової та живим Бурдюга вже не застали. Зупинились вони біля вежі, біля, криниці та й поробились стрункими соснами. Тішать сосни очі людей вічним яснозеленим цвітом своїм, бо діла і помисли козака були чистими, а пам’ять про нього — вічна!