Про петриківську вишню
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

У Петриківці колись жили козаки. Коли приходила старість, ті, що нежонаті були, ішли доживати в монастирі, а жонаті поверталися до своїх осель.

Козак вернувся до своєї хати, а на ній — одна лелека. Це означає, що дружини вже немає і залишився він один.

Сидить уже немолодий козак, грає на бандурі, згадує свою юність. Була у нього дочка молода, а в неї був гарний хлопець. Цю пару вся Петриківка любила. У цих молодих ішла мова про одруження. Але до цього щасливого дня не дожили вони. На село напали кримські татари, запалили Петриківку. Кого піймали, забрали в ясир, кого вбили. У нерівному бою загинули і молодята.

Коли люди після цього нашестя вийшли зі своїх схованок, побачили, що діти лежать неживі, то вони їх оплакали і поклали в одну домовину, щоб хоч на тім світі були разом. А на могилі посадили звичайнісіньку вишню. Але, на диво, та вишня виросла гарна, як та дівчина, а до клімату така невимоглива, як той парубок. Був шматок хліба і дрібок солі, він їв, не перебирав; орав землю захищав її. Коли пагони пішли з тієї вишні, люди брали і садили вдома.

У дійсності ця вишня в Петриківці є.