☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські легенди

Роса
Легенда Поділля

Колись дуже давно жили на землі велети. Вони були такі великі, що легко переступали з одної гори ногою на другу. І мали великани страшенну силу, але використовували її лише для добра. Ніколи нікому нічого злого вони не зробили. Тому їх завжди будуть споминати люди. Навіть як довго не падав дощ, то вони якось уміли притягувати хмари, де треба було землю зволожити. А роси ще тоді чомусь не було.

Десь перед тим, як мали прийти на землю такі люди, як ми, велети вже вимирали. Був між ними і такий, що регулював дощ. Він тяжко заслаб, і дуже йому було жаль, що сохне все на землі, а він не може притягнути дощові хмари. І не міг він допустити, що помре і нічого не зробить для своєї землі.

Коли останній раз він важко зітхнув, його серце перестало битися, усе, що було на землі — дерева, кущі, трави — почали за ним плакати. Ті сльози і стали росою, яка зволожує землю тоді, коли дощу немає. То зелень та кожної доби оплакує доброго велетня, який усе рятував її від посухи колись, а тепер теж помагає росою.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

28. Роса. Записано у селі Біла Липовецького району від Миколайчик Н. Г. (1934) 2009 року.

Роса
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись дуже давно жили на землі велетні. Вони легко переступали з однієї гори на другу.

Велетні були дуже сильні, але свою силу використовували лише для добра.

Вони ніколи нікому не робили зла. А тому люди їх поважали. Коли давно не було дощу, то велетні якось могли притягувати хмари, де було необхідно зволожити землю. А роси тоді чомусь не було.

А перед тим, як з’явилися на землі люди, велетні вже вимирали. Між ними останніми був і такий, що регулював дощ. Він тяжко заслаб. Лежав на своєму великому ліжку і дуже йому було жаль, що сохне все на землі, а він не може притягнути дощові хмари.

Він сумував, що помре і більше нічого не зробить для своєї землі. І коли останній раз зітхнув і його серце перестало битися, усе, що лише було на землі, дерева, кущі, трави, все-все за ним почало плакати.

Ті сльози стали росою, яка зволожує землю тоді,коли не має дощу. То зелень так кожного дня оплакує велетня, який її врятував від посухи, а тепер допомагає росою.

Нам старі люди розповідали, що кожен велетень щось добре умів робити таке, що треба людям для щастя.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

62. Роса. Записано від Макової Марії Михайлівни (1912) в с. Олексіївна Софіївського району 2009 року.