Село Пляківка
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

На цих землях, де розкинулось село Пляківка, раніше росли ліси. Хіба/ що звіриними стежками можна було пробратися до нашої Просянки. А була вона тоді широкою до двадцяти сажнів. Отож по ній на човнах із Дніпра та Тясмину до Прусів (нині Михайлівка) добиралися ватаги степових розбійників — половців та татар. Вони грабували поселенців, вивозили їх у рабство. Люди ховалися у цих хащах від кочовиків, а дехто й залишався жити.

Першим поселився тут Гаврило Шляхтянко, родом із Волині, сюди ж утік від шибениці. Як відомо, польська шляхта, то були люди чванливі. Вони вважали себе господарями. Роз’їжджали по Україні, грабували селян, ґвалтували дівчат. А непокірних саджали на палю.

Поглумилися вражі ляхи й над молодою вродливою волинянкою Соломією. Народила вона сина. Хуторяни глузували з дівки, а дитину назвали байстрям-шляхтиченком. Так і записав його священик у своїх книгах — Гаврило Шляхтиченко.

Наперекір усьому виріс Гаврило міцним, а вродою в матір, чорнявий і білолиций. І плекав він думку помститися тому шляхтичу за скривджену матір і безталання.

Довгенько шукав молодик кривдника, і нарешті знайшов. Темної ночі пробрався у його світлицю, зв’язав, заткнув рота шляхтичу ганчіркою, облив гасом і підпалив. Жовніри схопили Гаврила і вирішили повісити. Та світ не без добрих людей. Вином, настояним на якомусь зіллі, напоїла варту, що охороняла арештованого лицаря, молода полячка. І доки ті спали, відімкнула їхніми ключами залізні двері каземату, зняла кайдани з молодого в’язня й випустила його на волю.

Отак Гаврило Шляхтиченко разом з матір’ю й коханою дружиною першими знайшли притулок на нашій землі. Життя було нелегке, але вони відчували себе вільними. Човном плавали по Просянці до Прусів і Жаботина, міняли товар, знайомилися з людьми.

За роки життя в сім’ї Шляхтиченків народилися й зростали 5 синів і донька Зоряна. Працювали всі дружно. Під город очистили від лісу гуртом велику ділянку землі, посадили садок. Розвели худобу. Налагодили зв’язок з іншими поселенцями, вже й про сватів гомоніли. Та трапилось лихо.

Згадали, мабуть, степові розбійники південних степів, як колись у Прусах гуляли свій кривавий бенкет, скільки добра награбували й невільників полонили. Тож спокуса сюди їх знову поманила. Та цього разу прусяни й Жаботиш зустріли непроханих зайд за селом на Богунових болотах. Чимало їх тоді полягло тут, а вцілілі повернули свої човни назад.

Утікачі, голодні розбійники й натрапили на Гаврилове обійстя. Шляхтиченко з синами чинили відчайдушний опір, але сили були нерівні. У сутичці загинули батько і три сини, а мати з молодшими втекла у лісові хащі. Зоряну схопили розбишаки відразу й хотіли гнати в рабство.

— Краще смерть на волі, ніж ганьба і життя в полоні! — вигукнула дівка. Коли її вели до човнів, вирвалася і з розбігу вдарилася головою об камінь.

Знайшла мати доньку мертвою, а під нею багряніла калюжа крові. Тут, біля того каменя, й поховали люди батька, синів і дочку. З тих пір це місце вважалося святим і стали називати його червоною плямою.

Промайнули роки, а потім століття. Поселилися тут інші люди, але те місце не втрачало своєї святості. Тому й хутір почали називати Плямівкою. А з роками утворилося село із тою назвою. Згодом побудували селяни на святому місці церкву гарну на всю округу.

Останки перших поселенців Шляхтиченків перезахоронили в одну могилу, поклали на ній мармурову плиту, де висікли імена всіх. Останки ж Зоряни поклали в окрему могилу і встановили на ній образ білого ангела. І кожного року над могилою відправлялась служба. Цей день у нашому селі вважається днем пам’яті померлих — гробками.

Незабаром і в Пляківку прийшло письменство. Стали писати, описувати й переписувати про давноминулі події. Так і загубилася в назві нашого села літера «м», а замість неї вписали «к». Ось так і стало наше село Пляківкою.

Старий закінчив свою оповідь научанням знати і не забувати історію свого села. Можливо, це легенда. Але вона ймовірна. До того ж, є сумніви, що історія фіксувала що-небудь про виникнення села і походження його назви. Адже й до мене чимало людей намагалися з історичних джерел з’ясувати це питання. Але, як і я, відповіді ніде не знайшов.

Люди мого і старшого віку пам’ятають пляківську церкву-красуню і мармурову плиту біля неї з написами. Ще дітьми ми прибігали сюди, щоб подивитися на це загадкове творіння рук людських. Це наводить на думку, що то не легенда, а дійсність, яку зберегли і донесли до наших днів десятки сивих поколінь наших предків.