Село на межі історії
Легенда Полтавщини
Статистика, яка знає все, вочевидь скаже, скільки на карті України таких куточків, як Шкурати. Це поки що населений пункт Пирятинського району Полтавської області, село Дейманівської сільської ради, в якому проживає два мешканці. Напевне, вже ніякі економічні дива не змінять його згасання, і за лічені кілометри від бадьорих селищ і містечок, напружених автострад з’явиться маленький шматочок «Чорнобиля».
Ми можемо зберегти пам’ять про це село, доглядаючи його пам’ятники, документуючи спогади останніх мешканців, досліджуючи природу околиць, пробуджуючи увагу можновладців і тих небайдужих, котрим, є справа до всього, що діється на. цій землі.
Високі, порослі лісом горби починають рости у вас на очах. Вище і вище здіймаються кручі, приймаючи до себе вузеньку розбиту ґрунтову дорогу з Дейманівки до Шкуратів. Праворуч вільхово-соснове громаддя Острова, а попереду сяк-так облаштована місцина з обгородженим колодязем, у якому напрочуд смачна вода
У 1781 році в Шкуратах проживало 130 чоловік, в основному козаки, була дерев’яна Миколаївська церква, з якій правив місцевий священик, кажуть, добрий приятель бунчукового товариша Якова Гамалії, котрому належала переважна більшість навколишніх земель.
Наприкінці 60-х років минулого століття у Шкуратах понад 40 хат (так як і 200 років тому ) мешкало більше 160 жителів. Церкви вже не було, зате працювала школа, сільський клуб, магазин.
В урочищі Курсів, що біля Шкуратів, створено природно-ботанічний заказник. Тут склався унікальний флористичний комплекс, аналогічного якому за компактністю, видовим різноманіттям ще пошукати в Україні.
У глухих проваллях, ще більш поглиблених весняною водою, біліють анемони. Їх практично немає в нашому краї і тому ми повинні забезпечити охорону цих реліктів. На галявині росте унікальну грушанка лісова. Далі шматок дивом вцілілого ковильного степу.
Людська цивілізація не розтоптала цю 200-300-літню буденність, і ми можемо спостерігати те, що було звично очам наших далеких пращурів.
На початку 90-их років жителі Шкуратів почали покидати батьківщину: хто в Дейманівку, бо робота ближче, хто в Пирятин, а хто ще далі. Риба шукає, де глибше, людина — де краще.
Закрилася школа, клуб, перестала працювати бібліотека. У 1994р закінчив навчання останній шкуратівський школяр. Остання дитина вимираючого села проводила самітні канікули. Хоча село ще дихало, процвітали дебелі дідусі-пенсіонери, наповнюючи будні працею у домашньому господарстві, риболовлею, збиралися біля магазину доладні бабусі. У 1995 р. газета «Факти» присвятила їх життю 2 сторінки острашливого, але не безнадійного тексту.
Тепер тих, хто хвацько або сором’язливо позував столичним фотографам, вже немає на цьому світі .
Стежка знову веде униз. За декілька хвилин ми входимо у Шкурати, наповнене весною, майже мертве село. Минулої зими тут проживало двоє одинаків, у морозяні дні над їх будинками здіймалися стовпи білого диму, на мисливців гавкали собаки і сонну тишу вряди-годи роздирав голос півнів.
— Як доживемо до осені, то вже не залишатимемося тут, Поїдемо до дітей.
Оце і все, останні мешканці села відчувають свою трагічну історичність.
З десяток років тому була надія, що село виживе, «випливе», залишиться хоча б за рахунок київських дачників, які за безцінь розкупили добротні шкуратівські хати, стали облаштовувати їх на свій смак, а потім покинули, бо все ж далеко від столиці, бензин дорогий, нема сенсу порпатися в землі.
Звичайно, з уроків історії ми знаємо, що пісок засипав і не такі невеликі села як Шкурати, зникали великі міста і супердержави. Такий філософсько-цинічний погляд має право на існування, як і той, що ми повинні змінювати тільки те, що можемо. Живе криниця по дорозі на Шкурати, на околицях села ботанічний заказник, в який віримо, є майбутнє як можливої бази для навчання студентів-природознавців. По його лону біжить облаштована екологічна стежка. Є ідея об’єднання навколишніх заказників (Шкуратівського, Дейманівського, Куквина) в національний парк України.
Нам не байдуже все це. На вимощеній щебенем дорозі на пагорб, що височіє над Шкуратами, зупиняємося. Оглядаємося. Шалений краєвид. ось Пирятин, ось Велика Круча, ось Повстин, а далі — Гребінка, Лубни. Буяє життя, лиш опустиш очі і на видноколі Скибинці, село, яке близьке до шкуратівської долі. А ще нижче наш маленький болючий чорнобиль без атомних гріхів. З гріхами людськими, бо це гріх — нищити так життя на рідній землі, гріх байдужості до країни, людей, врешті до самого себе.
Ми повинні бути небайдужими і відповідальними, і вірити в те, що будемо жити у державі, де не зникатимуть маленькі села і зростатимуть великі міста, у державі, яка дасть змогу або хоч надію відродитися те, що плюндрувалося, занедбувалося, нищилося, у державі, де є справжній господар — український народ.