☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські легенди

Цимбалове озеро
Легенда Полтавщини

Одного разу, блукаючи лісом, у пошуках мальовничих краєвидів, я натрапила на диво. Це був ніби рай земний. Серед вікових сосен — невеличке озерце, як прозорий кришталик, оправу якому створювали жовті іриси, якісь невідомі мені білі, мов зірочки, і голубі, як частинки неба, квіточки. Помилувавшись нерукотворною красою, вирішила поцікавитися, де взялось, скільки воно існує й чи є в озера назва. Ось що розповіла одна старенька, але жвава й мудра бабця.

Було це давно, коли люди працювали зранку до ночі, щедро поливаючи своїм потом землю-годувальницю. І тільки після виконання всіх сільськогосподарських робіт, пізньої осені, молодь збиралася на вечорниці. Дівчата сукали, пряли, ткали, шили, вишивали, драли пір’я на пух, співаючи мелодійних українських пісень. А коли з’являлися парубки з музиками, то веселощам не було меж.

Особливою вправністю відзначався парубок, який грав на цимбалах, і прізвище його було відповідне — Цимбал. Усі дівчата не зводили з нього закоханих очей, але його серце мовчало.

І лише коли з’явилася на вечорницях Катря Рублиха, воно затьохкало, мов соловейко, а між парубком та дівчиною спалахнула іскра кохання. Та не судилося цій жаринці запалити сімейне вогнище. Узнав старий Рубель, заможний господар, про гарячі почуття закоханих. Свою одиначку Катрю видав заміж у далеке село за вже немолодого, але багатого вдівця. Горю й розпуці хлопця не було меж. Перестав він з’являтися зі своїми цимбалами на вечорницях. А жив парубок віддалік села біля мальовничого озера. Його невеличка хатинка стояла над самою водою.

Щоб розігнати свій сум, вечорами він виходив до озера й грав, але таких тужливих мелодій, що виходили з води русалки й втішали його, своїм довгим волоссям витирали парубку сльози. Й одного разу люди звернули увагу, що вже давно не чути Цимбалових мелодій. Прийшли подивитись. Хатинка була не замкнена й пуста. Де подівся музикант, досі це загадка. Чи пішов світ за очі зі своїми цимбалами, а чи заманили його русалки у своє підводне царство?

А озеро з тих пір назвали Цимбаловим.

Не дісталась дівчина,
Нікого кохати.
Одне парубку лишилось —
На цимбалах грати.
Струни, тугу передайте
Під серце удари,
Самотиною лишився
Навіки без пари.
Чи світ за очі податись?
Як з болем змиритись?
Чи по струнах ще раз вдарить
Та піти й втопитись?

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

12. Цимбалове озеро. Записано у с. Більськ Котелевського району від Бондар П. І. (1902) 2009 року.