Червоний кут
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це дуже давно. В той час козацька слава ходила по землі нашій. Не існувало ще й міста на березі річки Самари, не було й поселення біля лісу. Говорять люди різне, а ось чому вірити, а чому не вірити, вирішувати вам, бо це справа кожного.

Пізньої осені, після усталеного ритуалу прощання, йшли старі козаки, покинувши край, на поселення до монастиря. Серед них був відважний, засмаглий у боях козак на прізвисько Червоний. Так його кликали, бо дуже гарячий на вдачу був та лють у нього на лиці червоним кольором відображалася. Дружною ватагою на шляху в селах, хуторах робили зупинки і давали загальний смачний обід.

Козаки самі обирали дорогу, тому після п’ятнадцяти незабутніх діб вони прощалися один з одним, бо були вірними товаришами. Відставний козак Червоний уже сам пішки йшов до Самарської фортеці. Там він певний час перебував у монастирі, але затісно йому було в тих стінах. І вирішив сміливий чоловік оселитися на вільних присамарських землях, що поблизу монастиря, лісу та річки Самари. Проте, як йому там було, ніхто не знає. Засновуючи поселення, як їх тоді називали — кути, він і гадки не мав, що пізніше по той бік річки збудують місто. А ми і по сьогодення живемо на зеленій вулиці Червоний кут. Кутяни впевнені, що вона називається іменем того, хто її заснував.