Як з’явилася вулиця Полтавська
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Знають і дорослі, і малі, що найкоротший шлях від Орелі до Сорочинців, що під Полтавою, пролягає саме через мою вулицю. Веде вона аж за село до межі між Новомосковським і Магдалинівським районами, далі до самої Магдалинівки і на Полтавський шлях.

А цей шлях проклав один рибалка, що жив на краю вулиці. Звали його полтавським, бо він часто бувало з хорошим уловом линів і раків рушав на ярмарок, що під Полтавою. Коли добре спродається, то старий жартує:

— Риби наловив, і чобіт не змочив.

— Не дуже гоноруйте, риба та зайці заженуть у ланці, — попереджали справжні господарі безтурботного рибалку.

— Нехай хоч сонце світить, хоч іде дощ, наловимо риби — буде борщ! — веселився дід, йдучи з вудками і підсаками.

Односельці соромили його:

— Люди до церкви з пасками, а ви — в очерет за карасями.

А рибалка за словом у кишеню не лізе:

— Добре діло оті карасі: і поїси, і продаси, і на церкву, і на паску стане.

А сусідки-господині по-доброму заздрили жінці рибалки. Бо до церкви вона несла величезні паски в новісінькому кошику. І вбрана жінка, як писанка, в обнови.

Добрим і веселим був дід полтавський рибалка. Всіх, хто бажав, дід навчав виготовляти бредні, неводи, волокуші, підсаки-«хватки».

Залюбки дідусь брав на рибалку своїх онуків і сусідських хлопчаків. Увечері розкладуть багаття, заправлять юшку і гомонять біля вогнища. Діти слухають, і дід їм переповідає легенди та навчає:

— Якби люди і риба не відкривали рота, коли не треба, то багато б лиха обминули.

Так від прізвиська, що мав дід-рибалка, який возив рибу на полтавський ярмарок, і пішла назва моєї вулиці — Полтавська.