Скарб
Легенда Поділля

Були колись добрі часи на Україні. В лісах звірина водилася, риби в річках було неміряно, земля родила багато. Добре тоді люди жили.

І дід мій мені розповідав. Жила і наша родина колись заможно та багато. Худоби стада випасалися, воли в дворі гарні, дородні водилися, табуни гусей та качок по ставу плавали, що й не злічити. Дід роботу ще й до того роботу мав непогану — чоботарем був. Він копійку з усього того назбирав. Потроху те добро накопичувалося і передавалося з покоління в покоління.

Так з часом від діда прадіда зароблене добро і дійшло до мого діда. А на той час уже на наших землях неспокійно було. Татари та турки спокою не давали. Або й так які розбійники набіжать, оборонитися несила. А золота та коштовного каменю в роду вже підзбирано було багатенько.

От і надумав дід його заховати і не куди-небудь, а в землю на городі закопати. Склав він все золото та каміння коштовне і куди б ви подумали? А в чобіт. Вийшов серед ночі на город викопав яму, поклав туди чобіт і прикопав. Тільки закінчив роботу як раптом острах його взяв не на жарт. І щось темне й незрозуміле перед ним постало. Людина не людина. Та й каже людською мовою:

— Добре ти зробив Мар’яне, що сховав свій скарб у землю, я його буду оберігати і збільшувати. А забрати його зможе тільки найменший із сьомого покоління вашого роду.

І тепер щороку в ніч на Івана Купала можна побачити на городі світло, що пробивається з-під землі. То світиться скарб, який заховав наш предок. В цю ніч чобіт піднімається на поверхню землі і його можна побачити та навіть поторгати.

Одного разу мій батько встеріг чобота і навіть вхопив його та втримати не зміг. Чобіт швидко сховався в землю і сліду навіть не залишилось.

От і чекаємо ми та вираховуємо, коли ж народиться вже той мізинець, який зможе забрати цей скарб. Але ніхто цієї арифметики не знає і кому дістанеться скарб, так і ніхто не може відгадати.