Сом
Легенда Полтавщини

Хочу розповісти вам одну історію, яку моя бабуся чула від своєї вісімдесятирічної тітки ще в дитинстві. Історія велика, але цікава. Розпочнімо із сивої давнини, коли не лише природа, а й світ та люди були іншими.

Колись від самого Більська і аж до наших країв пролягало широке море. Плавали по ньому як невеличкі човники, так і кораблі — велети, зроблені із міцних дубів, оснащені та покрашені дерев’яними різьбленими головами дивовижних істот на носі корабля. А парус їх робився власноруч, повільно сплітаючи руками жорсткі нитки, аж доки не виходило міцнюще полотно, яке могло витримати могутній подих вітру.

Та пливло все і всюди до селища, що згодом стало відомим фортом під назвою Гелон. Довгий час продовжувалося морське життя торговців, та згодом після цього водяний велет став висихати. Пройшло не мало, не багато часу, і море зникло, залишивши лише незмірні впадини, вічні дуби, які колись полягли на дно, але не вмерли, та морські ракушки, що й досі їх можна знайти, копаючи криницю.

Що ж сталося із народом, що проживав по берегах водоймища? З часом люди звикли до великої переміни і заселили вільні низини та впадини, де від моря залишилося лише кілька річок!

Ось на цій землі пізніше і виникло дивовижне селище Яблушне, що простяглося по обидва боки річки. Воно було досить повнолюдним, і жителі відзначалися працьовитістю і вмілістю. Розвивалося у Яблушному не лише рибальство, а й скотарство, садівництво, бджільництво та землеробство.

А що значить люди трудящі та природа багата! Такі яблука росли, що ніде більше не побачиш, великі, повнощокі, рум’яні, а смачнющі... Риба у річках водилася неабияка, а особлива: що не карасик, то по півтора метра, що не щучка, то три метри, що не рак, а рачище вусате, та таке, що дістане своїми вусами від одного берега до іншого.

Ще багато чого дивовижного можна було побачити у цьому селищі, та найбільше люди гордилися своїми садами. Росли яблуні під кожною хатиною, а врожай давали протягом року: такі яблука були, що й мороз їх не візьме, і сніг. Тому й назвали село Яблушне, а не по — іншому.

Та хоч і багата природа була, і працьовиті люди, та не жили багачі та заможні на тій землі. Все тому, бо неграмотний люд був, не писемний. То й продавали скарби природні за безцінь, а самі ні з чим залишалися.

Та лише одна людина в селі багачем була, бо жила у вигоду для себе. Це був пан Рубенштейн. Знаходився його будинок на іншому боці річки. Коли ж їхав на возі із кіньми, сипав дітям на землю цукерки, пряники та монети. Але жінка в нього була дуже жадібна. Називали її всі пані. І коли приходили до пана молоді хлопці та дівчата на заробітки — збирати ягоди чи овочі, то пані примушувала їх голосно співати, щоб ніхто не зміг кинути до рота жодної ягідки. Згодом збудував пан одного магазина на все село і проклав до нього через річку дерев’яні переходи. Та коли вода виходила з берегів, перекривала дерев’яні місточки і припливала аж до самих хат.

Та така сила води була, що іноді несе собі по річці дерев’яного сарая, а на ньому зверху півень сидить і співає, як намальований, а коли вода спаде, тоді причалить сарай до берега. Люди до нього, а в печі сом лежить, наче навмисно приготовлений, щоб запікати. Отакі — то розливи колись були. Та й закон і порядок панував не лише в людей, а й у природі. То ж при повені річок вода приходила три дні. три дні стояла і рівно три дні відбувала.

І жили люди спокійно та радісно, аж доки не стався дивний випадок. Одного разу при розливі річки з’явилася невідома істота. Жила вона під водою і часто підпливала до берега. Люд подивився на неї і вирішив, що то гігантський сом, метрів зо шість довжиною, а голова така сильна і широка як у здорового буйвола. Можливо, занесло цю рибину із самого Дніпра. Ну то й хай плаває, доки не заважає...

Та не було б біди — не було б і казки. З часом із стада стала зникати худоба. Що не підійде до води, щоб напитись, сом хвостом і збиває з ніг — і немає скотини.

Селяни думали-гадали, як позбутися велетенського сома і не придумали. Не було на той час ні металу, ні вогнепальної зброї, тож приходилось брати до рук,що є. І на кілки його заганяли — перевертав човни, і сітку рибальську змайстрували, міцну, широку — розірвав; і палюгами лупили — не давався. Вже й рибу всю поїв, і півстада погубив.

Якось напивсь старий чолов’яга і зголосився спіймати звіра. Обмотався вірьовками приготував кілків гострющих, сів у човна — і більше його й не бачили після цього. Сумували люди, плакали сини та дочки — нічого не вдієш. Знову взялися за розум і вирішили перехитрити сома. Наварили казан каші (в кого яка була), зав’язали її в здоровенний мішок кинули у воду. Пообіцяв пан, якщо зловлять рибину — дасть винагороду, бо ж люди до магазину не йшли, боялися сома. Недовго прийшлося чекати. Відчула істота запах каші та й проковтнула її разом із мішком. А їжа ж то по краях холодна, а в самій середині — кип’яток. Та як запече сома як, запече — і вистрибнув він на берег від болю...

Який бенкет тільки був. їсти вареного сома йшли з ближніх і далеких сіл: всі хотіли побачити диво-істоту. А пан подарував Яблушному великого дерев’яного млина на знак вдячності.

Та так смачно пахло від сома, що аж сюди чути було, та на всіх не вистачило.