Історія однієї любові
Народне оповідання Поділля

Хочу розказати про справжню любов, яку ніщо не змогло загасити.

Жили у нашому селі двоє молодят, які дуже любили одне одного і хотіли поженитися. Всі дивились на ту любов і заздрили. І все було б добре, якби не лиха доля. З якихось причин не схотів батько дівчини такого зятя і строго заборонив молодим стрічатися. Як не просили його і діти, і сусіди, і сам хлопець, а батько стояв на своєму.

Не одну ніч проплакала дівчина, а все ж проти волі батька не пішла, бо тоді такий закон був: поперек волі батька не стояти. Через якийсь час віддали дівчину за іншого (як батько думав, буде гарною партією для його дочки). А хлопець пішов у солдати, щоб не бачити і не стрічатися з любимою та вже чужою, жінкою. Пізніше, десь на чужині, теж оженився та й там остався життя доживати.

Уже й не надіялися вони на те, щоб разом бути, але доля їм так повернула, що зустрілися одного разу випадком. І хоч минуло вже небагато, не мало, аж тридцять років, а як побачили одне одного, то очей звести не могли, так і стояли, як вкопані. Тридцять років — то немало. Колишня кохана уже поховала свого чоловіка, який все життя п’яницею був, і жінці з ним не один ківш лиха довелося випити. Не помолоділа за ці роки. Та й йому життєва дорога не медом була помащена. Теж зостався без жінки, яка повіялася в світи.

Тож як зустрілися, так вже не розлучалися. Не було їм тепер причин до розлуки, бо старенький батько давно вже свою помилку зрозумів. Як побачив він на порозі цю пару, що схилилася в поклоні перед ним для благословення, то сльози ринули з очей від радості. А в тому радість, що доля дала можливість виправити помилку, яку колись зробив.

Довго і щасливо жила та пара в нашому селі. Цінували і любили одне одного до останнього подиху. От що то значить справжня любов.