А мак цвіте
Народне оповідання Поділля

Літо далекого 1943 року було в повному розпалі. Колосилися жита, пшениці, ячмені. Вистигали в садах яблука та груші. Буйною зеленню вкрилися городи.

У природі рай, а в серцях селян неспокій і тривога, бо рідну землю ще топтали німецькі чоботи, повзли ворожі танки, пролилася кров у боротьбі з ненависними загарбниками. Саме такого перед жнив’яного літа до старенької хатини, що стояла край села, недалеко від яру, постукали у двері двоє людей.

— Здравствуй, хозяюшка, — чемно привітався високий русявий молодий чоловік.

Жінка літ тридцяти, почувши російську мову, закам’яніла на місці. Адже щойно з хати вийшли німці, які наказали господині приготувати їм масло і мали прийти за ним.

— Мы ненадолго, нам бы что-нибудь поесть, а тебе вот от нас подарок, сей час спрячь, чтобьі никто не знал, а потом детишкам сошьешь кое-что.

Попередивши прибулих про небезпеку, сполоханою пташкою кинулась жінка на город, де поралась її мама, вибрала огірків, вирвала цибулі, а в хаті пригостила їх щойно спеченим пахучим житнім українським хлібом та пареним молоком.

Юстина швиденько зібрала в торбину нехитрі тодішні продукти і віддала незнайомим людям, серцем відчуваючи, що це свої. Троє маленьких дітей — хлопчик і двоє дівчаток — з цікавістю спостерігали за чужими дядечками, що принесли якийсь пакунок, а мама пригощала їх найсмачнішим, що було в хаті.

Засмаглі, вкриті пилюкою, втомлені, вони подякували господині і швидко пішли через город у поле, де були старі садиби на колишніх хуторах.

— Мамо, то який гостинець у тому пакунку? — запитав Петрик.

З нетерпінням чекали маленькі сестрички Надійка та Оленка, коли мама розгорне подарунок. Жінка швиденько оглянула принесений подарунок, побачила чималий шмат цупкої шовкової тканини і поспіхом заховала його в надійному місці в льоху.

Як з’ясувалося пізніше, то була частина парашуту. А тоді зраділа, бо як же важко було дістати тканину в час війни.

— Ой, лишенько, — промовила Юстина, — коли б ніхто не довідався і не сповістив поліцаям про гостей, бо ж троє діток і старенька мати на моїх плечах.

Жінка добре знала, що чекатиме її, коли вороги довідаються про допомогу визволителям. Наказавши дітям нічого ніде не розповідати, Юстина пішла на роботу, а вже мама її віддала приготовлене масло німецьким зайдам.

На фермі, де працювала дояркою, почула дратівливий голос бригадира, вірного прислужника німців:

— Побачите тут червоних, коли на долоні волосся виросте.

Ферма була недалеко від тих місць, де переховувались десантники. А ввечері почалась метушня, стрілянина, кулі дзижчали і в корівнику. Доярки поховалися під жолобами біля корів.

І тільки пізно вночі, коли вщухла стрілянина, повернулись додому.

— Дитино, скільки я пережила за ці години, адже таке пекло було навколо! — стріла її вкрай стривожена мама.

Не до сну було їм до самого ранку. Схід яскравого, як кров, липневого сонця сповістив про неспокійну ніч. Люди дізнались, що в нерівному бою загинули патріоти, які прибули боронити рідний край. Було їх шестеро. Не повернулися до своїх дітей, можливо, наречених, батьків, сестер.

Так і закопали їх у старій криниці чеського хутора за наказом німців. А коли звільнили рідні місця від ворожої навали, перенесли тіла у сільську братську могилу, поставили пам’ятник.

У жорстокій боротьбі з фашистами була пролита кров визволителів, а на полі в той час колосилось жито та цвіли червоні маки, як символ крові героїв.

На останньому десятку століття пішла за межу життя добра, чуйна до чужого горя Юстина, яка до глибокої старості розповідала дітям і внукам про події далекого минулого, про лихоліття голодомору, другої світової війни, важке післявоєнне життя.

А з маків тих, що за її городом цвітуть, уже правнучки віночки плетуть, живі квіти до братської могили несуть, бо ніхто не повинен бути забутим, свою історію повинні знати вдячні нащадки.