В Мордовії
Народне оповідання Бойківщини

Організація ОУН була в нашім селі ще до війни, але була дуже законспірована, і ми про неї дізналися аж тоді, коли звідси пішли совіти. При німцях організували у нас станичну організацію юнацтва. Хлопців і дівчат збирали на збори, вивчали «Декалог», «Молитву» Ольжича, «Молитву» Мащака, «44 правила українського націоналіста». А як вернулися большевики, мене було обрано на станичну. Станичною я була недовго, мене заарештували. Свій, сільський провокатор Гаврило Смик (по-вуличному «Беца») підвів большевиків з застави аж до нашої хати. А я була на чужій фамілії — Федура Анна (мене одна бабка так переписала на свою фамілію, щоб мені допомогти). Начальник застави подивився в список — такої нема, і мене пустив. Не били мене тоді. Прийшла я до рідної хати, до свої мами. І мама мене вже не захотіла пускати, думала, що дома я збережуся ліпше, як у чужих.

То було в середу. Перебула я дома четвер і п’ятницю, а в ніч з п’ятниці на суботу, 7 квітня 1945 року мене забрали з хати. Як мене привели другий раз до того самого, якому я назвалася «Федура Анна», то він не ждав, поки я зайду, вибіг аж надвір, схопив мене за груди і втяг до хати.

— Ти сволоч, ти начальника погранзастави обманула!

І дуже мене били. Питали, кого я знаю, що робила, хто мене поставив станичною. Я старалася говорити чим менше. Не говорила, з якого року, вони самі приблизно записали.

Та й завели мене в район. Там дуже допитували, а відтак забрали в область, у Станіслав. Там мене дуже заболіли ноги, я дістала ревматизм — не могла ходити, то до самої осени була в Станіславі в тюрмі. Варили нам суп з м’ясом. Дівчата були цікаві, з чого то м’ясо, що такі дрібні кістки. Дівчата зачали ті кістки складати і зложили скелет з цілого щура. (А там щури, як коні, бігали.) Ми зачали кричати і стукати в двері — ніхто до нас не прийшов. Але більше нам щурів не варили.

Я була з 24-го року, а мене записали, що з 28-го, і виходило, що я — малолітка. Дали мені 10 років таборів без вивозу родини, без конфіскації майна і без позбавлення прав. Нас було тоді дві. Вони читали вирок, а ми не вставали, і встали аж тоді, коли на нас крикнули. Моя товаришка була з 31-го року, то її залишили у Львові в колонії. Мене завезли в Мордовію, і була я на третьому лагері, потому на шостому, а з шостого перевели на перший, і там я вже й освободилася. Робила там у швейній майстерні на конвеєрі. І була я в карцері, за те, що не хотіла бути у тій майстерні майстром.

Там були і жінки-східнячки, які сиділи за колоски. Коли я була в БУРІ, напроти мене була в камері руска жінка і дуже плакала. Вона була побожна і в свята не хотіла робити, а її за те садили в БУР. Зо мною рядом спала жінка генерала Власова, що перейшов до німців, — Анна Михайловна. Вона була тихонька і дуже смирна. Розказувала мені таке. «Ми йдемо з мужем, а то празнік. Під магазіном стоїть очередь. Я кажу: «Господі, невже в такий празнік люди собі щось не приготовили, а пішли в очередь стояти?» А він мені говорить: «Ти не знаєш, як декотрі люди живуть. Вони не мають чим заподобитися, ні самі, ні діти їхні».

І ще казала мені Анна Михайловна, що як вони з братішкою в дитинстві провинилися, то їм давали таку кару: як прийде жебрак, то з’їсти щось з його торби.

Було там багато жінок власівців, і нікого з них не пускали. А ще було там багато німецьких жінок. Але прийшов приказ, і їх усіх випустили. Багато було жінок естонців, латишів і литовців. І була дівчина-українка Стрілець Наташа з Києва. Вона теж була політична, за організацію сиділа. А литовки — то був народ завзятий. Коли було їхнє свято, вони на конвеєрі всі разом вставали. Конвеєр гудів, а вони кілька хвилин стояли і мовчали. То їх викликав оперуполномочний на допити.

І серед надзирателів були добрі люди. Були сестра з братом, українці зі сходу, дуже добрі люди вони були. Видно, що їх родичі були справжні українці. А начальник проізводства Надточин казав, що був у Станіславській області, і там не лиш люди, а й собаки «бандери». Як приходять у село рускі, то всі собаки гавкають, а як «бандери», то не гавкають. Так воно і справді було.

До нас в лагер прибула Оля Гросберг, дівчина зі Станіславівщини. Вона була окружна провідниця. Її злапали і везли на фірі. Не лиш вона, ще хтось там був. Та й їхали вартові. Вони її не обшукали, а в неї був пістолет. Вона хотіла себе застрілити, прострілила собі голову і дістала параліч, але осталася жива. Дали їй 25 років. У неї була паралізована рука й нога і їй було трудно говорити, але вона далі продовжувала вести з дівчатами роботу. Було українське свято (не пам’ятаю, яке), вона зібрала в своїм купе українських дівчат і розказувала, що то свято означає. Мала вона написаний на ту тему реферат. Хтось «стукнув», і її відти арештували. А вона той реферат пожувала і з’їла — вони й не знали, що вона там писала. Її забрали в БУР. Приходив її відвідувати оперуполномочний, і сказав їй:

— Ви, Гросберг, агітуйте своїх людей, кілько хочете. А наш Совєцкий Союз настільки сильний, що його ніяка сила не переможе.

А вийшло зовсім інше: знайшлася сила, яка розвалила Совіцький Союз.

Не добула я 7 місяців строку, і мене випустили, бо моя неповнолітня подруга писала скаргу, то випустили і її, й мене. І та Оля Гросберг вийшла з табору. Ще й вийшла заміж. Це мені розповідали люди, що знали її.