Війна і дитинство
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Сама я родом з Ровенщини. Народилась в 1936 році в Рокитнівському районі, село раніше звалося В’яткевичі, тепер Камінне.
Коли прийшли німці, я була ще зовсім мала, багато чого не розуміла. Але коли вже пройшли роки, та оглядаючись назад, можна багато чого згадати, а що живе в пам’яті і з розповідей матері.
У моєї матері була кума. Вона вийшла за німця, він коли й нашим людям помагав трохи. От одного разу прийшла кума до матері і сказала, щоб усі швидше втікали в ліс, бо німці наступають. А сама кума тікать не буде, бо, каже, викопала в сінях велику яму, сховається туди, а зверху чоловік прикриє її всяким лахміттям, то її й не знайдуть.
Нас у матері було багато: синів четверо, а дочок — три. Ми як почули, почали плакать. А один мій брат і каже матері:
— Куди ти, туди й я, якщо ти помреш, то і я помру.
Матері жалко нас усіх стало, вона почала плакать, а ми ще дужче. А вже чути — по вулиці люди біжать. Кинулася мати, а старшої сестри вже ніде нема, побігла з людьми.
А батько в цей час жив на хуторі. У нас було багато худоби, він там усе робив, пас і доглядав худобу. Було вже холодно, діло це якраз восени пізньої було, десь на Миколу чи що.
Ми з матір’ю, як і інші люди, втекли в ліс. Чули в селі стрілянину. Спочатку по селу літали партизани на конях, а тоді німці почати наступати. Ці їхали на машинах і мотоциклах. А перед селом була висока піщана гора, там машини буксували, а німці через те сердились.
Перед самим приходом німців із села втекло ще трохи людей. Це ті, хто не вспів зібратись, чи хотів хто оставаться, а потім передумав. Вони всі дуже спішили. Щоб утекти в ліс, треба було перебратись через річку. Так ці люди своїх дітей малих просто перекидали на другий берег, а самі тоді вже хто в брід переходив, хто перепливав і тікали далі.
У лісі багато хлопців і просто так інших людей вилазили на дерева і дивилися, як горить село. А церква як горіла, то так тріщало, що чуть було аж до нас. Люди дуже плакали, а я тоді мала була, плакала і все старалась втекти в село, бо дуже їсти хотіла, а знала, що їсти треба вдома.
Одного разу чуть-чуть не втекла, сховалася за дуб, потім далі перебігла, виглядала з-за дерева, чи мене ніхто не бачить. А волосся в мене було дуже довге і заплетене в дві кіски. Як я виглядала, так нахилялася вперед, а ці дві коси звисали. По них старший брат мене і помітив, одшльопав і за руку привів до матері.
Хто втік у ліс, той і зостався живий. А хто зостався в селі, тих повбивали, попалили. Маленьких дітей натикали на забори жопкою. А щоб спалити всіх, то вдалися німці до обману, почали всіх людей на збори зганять, мовби щось оголошувать будуть. Люди повірили, позаходили в школу, а німці позакривали двері, на вікна з кулеметами поставали, облили стіни бензином і підпалили. Згоріли всі, крім одного хлопчика, років дванадцяти. Він якось утік, тільки волосся на голові все обгоріло. По окружних селах німці таке робили тижнів півтора. А тоді наші погнали їх дальше.
Батька й трьох братів забрали на фронт. Батько пропав безвісти. Брату Олексію вирвало плече. Другого брата контузило, бомба близько впала. А з третім все благополучно, тільки служив аж сім років.