Вічне кохання
Народне оповідання Полтавщини
Було це чи не було, вирішувати вам, але все ж таки поділюся з вами своєю історією. Сталося це дуже давно, коли ще свято шанувалися українські традиції, обряди і звичаї. Тоді й покохали одне одного Олеся та Микола. Кожен день разом був для них раєм, і здавалося, що не існує в світі нічого прекраснішого, ніж їхнє кохання. Бувало сядуть разом на ґанку і дивляться у небо замріяним поглядом, потім глянуть один одному у вічі, та здається, що все розуміють без слів.
Та не розуміла їхньої радості мати Миколина. Не уявляла вона щастя свого сина з Олесею. Кожна секунда, проведена з закоханими, вбивала її. Але Микола до безтями кохав дівчину і тому не зважав на матір, і це ще більше сердило її.
Здавалося, все йде до одруження. І згодом Микола та Олеся все ж таки поєднали свої долі та серця. Напевно, словами не можна описати гніву матері, яку Микола продовжував зневажати.
Тепер закохані ще більше проводили часу разом. І не могли натішитися одне одним. Кожен день, проведений разом, для них був миттю, а окремо —вічністю.
Одного сонячного літнього дня Миколина мати погукала Олесю прати до річки. Дівчина не пропускала жодної нагоди, аби сподобатися свекрусі, і тому пішла. Прийшовши до річки, Олеся почала старанно виконувати свою роботу. Раптом мати побачила, як навколо Олесиної ноги обвилася гадюка, але нічого їй не сказала. Та коли погукала Олесю додому, було вже пізно. Зміїна отрута заполонила її кров у жилах, та оминув серце. Дівчина до останньої секунди життя промовляла пошепки ім’я коханого Миколи, якого вже не судилося побачити. Так і померла з його ім’ям на вустах і образом в очах і серці.
Прийшовши додому, мати розказала Миколі про Олесю. Все в цьому житті для нього втратило сенс. Не хотілося нічого, навіть жити... Небо, яке колись здавалося йому сяючим, блакитним і прекрасним, тепер було тьмяним і блідим.
Після того Микола більше нікого так і не зміг покохати, як колись кохав Олесю. Її образ назавжди закарбувався в його серці...
З того часу існую легенда, ніби дівчина в довгій білій дзеркальній сукні, сходить, коли смеркає, над водою. І ніжним, спокійним і витонченим голосом кличе свого коханого.
Та хоча Олесю і Миколу розлучили, їхнє кохання залишиться. Бо справжнє кохання — живе вічно.