Віщий сон
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

У моєї бабусі до війни було троє дітей — троє синів: Іван, Микола, Володимир. Чоловік пішов на фронт, а вона залишилася з дітьми та із свекрухою.

Коли бомбили німці село, то всі ховалися у погреби. Так зробили і вони: моя бабуся Василина разом із найменшим, він був на руках, спустилася аж у саму яму погрібну. А свекруха бабусі разом із двома онуками стали на східцях. Бомба розірвалася неподалік і влучила в погріб. Старших хлопців убило відразу, а свекруху ранило у живіт.

Її поклали у вагани і повезли до шпиталю в Підгородню. Так про її долю нічого і невідомо. На цвинтарі нагорнута могила і підписано її ім’ям. Кажуть, що вона померла ще по дорозі до шпиталю. Бабуся ж моя після смерті хлопців не говорила більша місяця, заніміла. Вона весь час плакала. І ось однієї ночі рипнули двері. Вона побачила як увійшов маленький дідусь весь у білому. Волосся і борода були довгі і білі. Він сказав їй:

— Не плач, бо діти твої мокнуть у ставку і ніяк не можуть вийти на берег. Ти подивись, вони стоять по горло у воді, а інші граються.

Після того бабуся побачила ставок, діти у ньому стоять хто де, а її хлопці найглибше у воді. Інші діти бавляться на березі, на травичці, сонце сяє. А діти всі ті, кого побило у війну.

На другий день бабуся почала розмовляти. Більше вона не плакала, боялася втопити своїх дітей.