Голодний тридцять третій
Народне оповідання Поділля

Страшний голодомор 1932—1933 рр., який чорною смертю прокотився багатолюдними селами України, не оминув і Писарівки, населення якої на той час складало біля 1000 жителів-хліборобів.

Голодна зима тридцять третього перетворилася на жахіття для сім’ї Андрощуків, у якій налічувалося шестеро діточок. Старшенька, Ольга, померла ще минулої осені, не витерпівши голодного існування. Брати Олег, Іванко, Михайлик і сестричка Оленка ще ледь-ледь трималися за життя у цьому, ворожому і незрозумілому для дитячих сердець, світі. І лише наймолодший братик Григорій ще міг посміхатися, ще безсило простягав крихітні рученята до матусі. Як же їй тепер, стражденній матері голодного року вберегти від смерті голодних діток, коли у коморі ні крихти хліба, коли у серці ні краплі віри. Як би їй хотілося посадити їх усіх за довгий стіл, накритий вишиванками, і вперше за всю зиму нагодувати! Як би хотілося тепер Варварі побачити своїх діточок знову веселими, усміхненими і безтурботними. Різали серце незвичайно глибокі і розумні, як для дворічної дитини, очі. Мати не могла витерпіти цього горя.

Легендою стала доля малого Григорія Андрощука. Одного дня, не стерпівши власного безсилля перед смертю своїх дітей, Варвара захотіла і сама зникнути, втекти з цього пекла. Вона попрощалася з Оленкою. Та не змогла вже відкрити очі, лише тихо запитала:

— Мамо, куди ви?

— Недалечко. Піду, пошукаю хліба.

Варвара пригорнула дитину, знаючи, що цими словами вселила у неї ще хоч якусь надію дожити до завтрашнього дня. Вона підійшла до Григорія. Ні, він уже не виживе! Навіщо і йому, останньому, помирати на очах у сестри. Мати узяла сина з колиски, загорнула у теплу хустку, яка ще й досі пахла неозорими подільськими ланами і хлібом, і пішла.

Люди кажуть, що сина вона залишила на засніженому полі, не в змозі дивитися, як догоряє життя рідної дитини. Саму ж матір після того більше не бачили. Ходили страшні історії, що вона мандрувала селами, вбивала чужих дітей, лякала вночі людей своїми зойками і піснями.

Пробігали дні, а мати так і не поверталася додому. Ніхто й не питав, ніхто й не шукав. От тільки згадали люди, що бачили неподалік села жінку. Говорили, що вона щось залишила в полі — може зерно чи картоплю сховала? Тому й пішли сусіди у поле, тільки замість дорогоцінної їжі знайшли дитину. Хлопчик чотири дні пробув далеко від села, покинутий, наляканий голодний. Біля нього лежало сухе листя і обгризені корені трави. Навіть дивно зараз чути, як дворічне немовля може із замерзлої землі вирити поживу, вижити у холодному засніженому полі.

Зглянулися добрі люди, забрали хлопчика до себе. Рятували від голодної смерті тепер всім селом. Хто що знайде, те й принесе. З горем навпіл Григорій вижив. Пройшов він і війну, і репресії, і неволю, але вже не зламався. Мабуть, родився у сорочці під Божим благословенням і людською добротою...

Пролетіли роки, а в селі і досі пам’ятають свого героя. Уже внуки його бігають тими стежками, якими колись бігав Григорій. Уже історія забрала з життя свого чергового свідка страшного минулого. І тільки пам’ять людська береже ці безцінні згадки.